«Свідомо чи несвідомо, з власного пересвідчення чи з чужого голосу, але кожен, почувши ім’я Франка, здіймає шапку незалежно від свого місця народження. Тут діє інстинкт величі». Так колись сказав Євген Маланюк.
Втім у незалежній епосі теперішнього Франко наче досі зостається галицьки приуроченим, за заборолом Збруча, пошанований своїми серед своїх, галичан. Іван Якович упродовж 28 років незалежності пилюжиться у саркофазі стереотипів, і в соціокультурному дискурсі України є далеким від того, щоби бути визнаним насправжки як загальнонаціональний геній, постать єднання під покровом державництва.
ДО КИЇВСЬКИХ ПАГОРБІВ – ЗАСЬ!
Де-факто Київ як сьогочасний осередок розвою державництва, духовний, культурний, економічний, ба навіть – ідеологічний центр країни – не поспішає скидати шапку перед Іваном Яковичем. Столиця “пошанувала” Франка ще у часи совітчини – в облудливому пролетарсько-соціалістичному контексті. Найвідоміший у столиці пам’ятник Франкові постав аж у далекому 1956-му – на сторіччя від уродин. Про художню вартість і смислове навантаження витвору також можна полемізувати, адже геній Франко є акурат не лише втіленням каменярства, спрацьованості, набурмосеного чола, жилавих рук, благенького плаща і приреченого погляду одвічної трагедії.
У колах інтелігенції не раз зринало питання про встановлення повноформатного пам’ятника світочу у столиці. Особливо цим питанням опікувався онук Івана Яковича – Роланд Франко, якому й належить першопочатково ініціатива. Однак задумам не судилося втілитися у реальності. У 2008 році тодішнє Міністерство культури й туризму навіть проводило конкурс на найкращий ескізний проєкт пам’ятника Іванові Франку у Києві. І вирішило, що краще зруйнувати старий, а на його місці – звести “нового” Каменяра. Так, начебто для видатного українця бракне клаптя землі. Таке рішення викликало обурення, затримку, а зміна влади – класично – означила втрату актуальності питання.
Опісля ще кілька років поспіль проблема зринала у контексті діяльності групи культурних діячів України, які об’єдналися в організацію «Громадська ініціатива побудови пам’ятника Івану Франкові у м. Києві». Члени громадської ініціативи проводили серії зустрічей, обговорень, закликали до популяризації ідеї, одначе для владних інституцій та кулуарних мужів така пропозиція видалася не стратегічною.
ДИСКРИМІНОВАНИЙ ДЕРЖАВНИК
В умовах необхідності посиленого захисту країни, випростовування національного стрижня звернення до Франка мало би бути очевидним. І не йдеться винятково про науковий, академічний дискурс. Адже своїм титанізмом світоч звів усі грані міцної держави. Про Франка сьогодні нагально потрібно говорити у контексті політики, загрози популізму, затурканого електорату, етосу політика як державного діяча, у контексті фаховості й принциповості.
Франко як політик показав приклад якісної зміни, еволюції до рівня філософа-державника. Він створив першу українську політичну партію європейського зразка з ідеологією, програмою і чітким планом дій. Наполягав на окремішності соборної України, необхідності єдиної мови на основі наддніпрянського діалекту та замінив означення “руський” на “український”. Своєю політичною діяльністю Франко ввів надсучасний термін – “хрунізм”, показово став прикладом “неуспіху” в умовах брудних передвиборних перегонів.
Розвиток суспільства, економіки, культури, виковування окремої особистості та просування країни на міжнародній арені: Франко давав майстер-класи практикою, не лише теорією, що помилково вважати. Але все, чим поціноване сподвижництво діяча – це горстка музеїв, з яких лише однісінький у статусі національного, а у столиці – тільки окремий відділ, частина у складі Музею видатних діячів української культури.
Визначною подією в розширенні українського культурного простору стало відкриття музею “Становлення української нації”, своєрідне ноу-хау, яке розповідатиме українцям про їхню гідність, аристократичність, лікуватиме хворобливу самооцінку. Серед репрезентативних діячів представлених епох – більшість велетів історії: Шевченко, Леся Українка, Петлюра, Грушевський, Чорновіл, Миколайчук, Ступка, Джамала. Проте місця Іванові Яковичу і тут забракло.
Зважаючи на гучну назву, високий статус культурно-освітнього закладу і просвітницькі, національно орієнтовані завдання, свідоме чи несвідоме оминання постаті Франка є неприпустимим. Це штучно створює лакуни у цілісному розумінні історії, продовжує життя стереотипові про галицьку закритість Франка і приналежність до окремого регіону. Натомість варто збагнути, що Іван Якович унікально був репрезентантом двох епох, творив на помежів’ї століть, чинив у русі від старого традиційного до нового прогресивного, і на противагу частині наддніпрянських інтелігентів уболівав за єднання Галичини з центром.
ІЗ ДНІВ ЖУРБИ
Окрім питання про окремий музей Каменяра у Києві, є ще необхідність у повному виданні його спадщини. Адже дотепер Франкова 40-річна праця обскубано тулиться у 50-ти томиках, подарованих із “щедрої” радянської руки. І про стотомник, вочевидь, годі мріяти, бо кожна нова зміна влади традиційно означає, що Франкові суджено існувати на рівні указів, постанов і хибно обнадійливих обіцянок.
Так само на рівні указу залишилася ініціатива про створення Державної премії імені Івана Франка. Хоча й існує з 2004 року окрема премія Держтелерадіо в галузі інформаційної діяльності.
Цікавою видалася торішня ідея про надання бульвару Дружби народів у Києві імені Франка. Її автори – члени «Громадської ініціативи зведення пам’ятника Івану Франку в Києві». У контексті декомунізації – доцільно і доречно. Але час і політична вакханалія – вчергове проти, тим паче, що сама ж декомунізація при теперішній владі вже відкочується у невідомість.
Треба сказати, що при помітній розхваленості таких установ та офіційних органів, як Держкіно та Український культурний фонд, – з проєктами, які б популяризували Каменяра, – геть не густо. Точніше – лише один блискучий “Захар Беркут”. І те – почасти.
З такого “розвою” хочеться лишень нагадати собі збірочку Франка – “Із днів журби” і впасти у декадентство… Бо ж насправді розмах Каменяра декларує і вимагає не просто музею, якісних видань, фільмів, премій, пам’ятників, і, звісно, притомного стабільного фінансування на все це, – а солідного центру, Франкового простору у центрі країни.
Досі якісні успішні проєкти – це діяльність окремішня, незалежно від держави. До прикладу, Міжнародна премія імені Івана Франка, яка відзначає наукові здобутки у галузі україністики та соціально-гуманітарних наук, та Міжнародний фонд Івана Франка, який діє як недержавна благодійна організація.
Однак варто розуміти, що латентне уникання Франка на загальнонаціональному рівні – це боротьба проти себе в умовах необхідності мобілізації усіх ментальних, духовних, ідеологічних, розумових потуг. Не ми потрібні Франкові, а він нам. І поставити його в пролозі нашого наступу – питання стратегічно державне, запорука перемоги й інтелектуальної безпеки.
Андріана Біла
