Іван Вислоцький вписав своє ім’я в історію української розвідки передусім тим, що залишив по собі детальні письмові спогади про свою службу у розвідочному відділі Української Галицької Армії (УГА) і про діяльність розвідки у непростий період життя Української держави.
Майбутній розвідчий старшина Іван Вислоцький народився 24 липня 1893 року в Лелюхові повіту Новий Санч на Лемківщині у родині священика.
У 18-річному віці добровольцем вступив до австрійської армії, згодом закінчив школу розвідників у Брегені, після чого займався виконанням окремих завдань при штабі корпусу, що базувався в Перемишлі. Під час Першої світової війни потрапив у російський полон і був вивезений до Чити, а пізніше до Уфи. У 1917 році він разом з іншими українськими полоненими з Галичини з пригодами дістався Києва, де вступив до Корпусу Січових Стрільців у ранзі чотового, а згодом отримав звання хорунжого.
Після створення у листопаді 1918 року Західно-Української Народної Республіки одразу почалося формування регулярної Української Галицької Армії для захисту державності. Важливе місце в її структурі відводилося розвідочному відділу, який структурно підпорядковувався Начальній Команді – вищому органу управління УГА.
Ініціатором створення розвідки галицького війська став керівник УГА полковник Дмитро Вітовський. Начальником розвідочного відділу на початку 1919 року був призначений поручник Родіон Ковальський, який, за архівними документами, проходить ще і як “шеф розвідки”. До складу відділу входили підрозділи, які займалися як розвідувальною, так і контррозвідувальною діяльністю. Співробітники називалися детективами. Один з таких детективів, який знав Вислоцького ще з австрійської армії, якось навесні 1919 року випадково зустрів його на вулиці і запропонував повернутися до розвідчої служби. Отримавши попередню згоду, відрекомендував керівникові відділу Ковальському. Нетривала розмова про попередню службу справила на того досить позитивне враження, і Вислоцького зараховують до старшинського складу розвідчого відділу.
“Цей відділ був на чолі всієї розвідки, – згадував Іван Вислоцький, – і мав спочатку назву Вивідчий відділ, скорочено ВВ, а пізніше, аж до кінця свого існування, звався Розвідчим Відділом, чи РВ. Йому підлягали старшини-розвідники при командах бригад та окружних допоміжних командах у Галичині, а також старшини, що перебували на окремих важливих місцях по обидва боки тодішнього українсько-польського фронту і пограниччя з румунами”. Крім цього, функціонували підрозділи польової розвідки, авіаційна розвідка, “пропагандивний” відділ, який організовував агітаційно-пропагандистські заходи.
На той час робота розвідки за етапами діяльності поділялася на два головні періоди: галицький, під час якого тривала війна з поляками, і наддніпрянський, коли велися бойові дії з Червоною та Добровольчою арміями. Розвідники УГА збирали інформацію і про своїх союзників – Дієву армію УНР, бо для цього були вагомі підстави. З одним із таких завдань був направлений на Наддніпрянщину і Вислоцький як єдиний на той час старшина розвідки, який знав цю територію. Після повернення він написав докладний звіт про все побачене.
Та чи не найвагомішим досягненням розвідника стало успішне виконання ще одного завдання у тилу більшовицьких військ. Йому належало обминути південне крило більшовицького фронту, зайти в тил і дізнатися, до яких маневрів удаються відступаючи більшовики, а головне – з’ясувати, чи мають вони на цій ділянці танки.
Два тижні провів Вислоцький у ворожому оточенні, ризикуючи потра-пити в поле зору противника, але все ж добув інформацію про те, що танки є, але більшовики направили їх проти Добровольчої армії. За виконання цього завдання він отримав підвищення у званні до чотаря.
Навесні 1920 року УГА та її спецслужби фактично припинили регулярну діяльність. При цьому більшість армійських старшин та стрільців, співробітників розвідки і контррозвідки перейшли у підпілля, поповнили лави повстансько-партизанських формувань та національно-визвольних рухів і продовжили боротьбу за самостійність і соборність Української держави.
Така ж доля спіткала й Івана Вислоцького. З дружиною за підробленими паспортами він зумів з пригодами через Одесу, Варну і Білгород дістатися до Відня. Потім перебрався до Закарпатської України, що того часу входила до складу Чехословацької Республіки. У 1936-1939 роках працював у львівському видавництві.
Перед приходом червоної армії у 1939 році з родиною дістався до рідної Лемківщини, а восени 1941 оселився у Самборі, де видавав нові шкільні підручники без комуністичних стереотипів.
У 1944 році з родиною опинися в таборі для переселенців у Німеччині, звідки у 1948 році виїхав до Парагваю.
За океаном у останні роки життя навчав дітей переселенців читати та писати українською мовою.
Джерело: Головне управління розвідки Міністерства оборони України
