Сьогодні, 1 листопада, Львів відзначає 104-ту річницю Листопадового чину, внаслідок чого невдовзі було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку.
“Кожний з нас бачив, що мусимо зачинати сьогодня, або ніколи. Але, вибираючи це друге, чи могли б ми тоді зватись нацією?”, – записав у спогадах про ніч на 1 листопада 1918-го один з організаторів Листопадового зриву Дмитро Паліїв. Галицькі українці здійснили неймовірне – фактично силами 1400 вояків взяли владу у 200-тисячному Львові. Це стало початком нової сторінки історії – визвольних змагань на заході України. Тоді ця боротьба зазнала поразки. Одним із її символів став львівський залізничний вокзал – двірець, як його тоді називали.
Політик Михайло Лозинський не без гордощів писав: “Заснувши 31 жовтня 1918 року під австрійською державною владою, виконуваною Поляками, населеннє Львова прокинулося 1 падолиста 1918-го під владою Української Національної Ради. Як символ сеї влади маяв на вежі ратуша український синьо-жовтий прапор. Такі самі прапори маяли на важнійших державних будинках. По місті ходили українські військові патрулі”.
У найважливіших приміщеннях міста розмістилися патрулі та більші застави. До двірця відправили 47 стрільців з двома скорострілами під командуванням четаря та хорунжого. Це ж був чи не головний стратегічний об’єкт – через вокзал переїжджало тисячі військових, а на його території були склади та майстерні.
Пів сотні вояків контролювали перон та головний корпус із залами, переповненими людьми. А от решту території включно зі складами могли обходити лише стійкові. До того ж двірець розташований на околиці, далеко поза центром і зайнятими українцями приміщеннями. Та українські військові не втрачали бадьорого настрою. Ось-ось на допомогу їм мали прийти Українські січові стрільці. В момент зриву ті перебували на Буковині, але отримали наказ хутчіше прибути до Львова.
УСС затримаються і через різні перипетії доберуться до Львова лише через два дні. Та охоронці двірця не лише не знали цього, але й виявилися відрізаними від основних українських сил. Тож навіть новини про події в середмісті до них йшли з перебоями. В обідню пору до двірця ще заїхало авто з українськими військовими, але назад воно вже пробивалося з боєм. Вокзал оточили залізничники та натовп, який націлився на продуктові склади. Водночас неподалік звідси, в костелі Єлизавети, школах Марії Магдалини та ім. Сенкевича, формувався центр польського опору.
Наступного ранку поляки влаштували наступ кількох груп, які мали б відволікти увагу перевтомленої української застави. Головний напад спрямували на склади зі зброєю на двірці. План спрацював. Тим паче окремі українські вояки, не дочекавшись підмоги та заміни, розчаровано покинули свої пости.
“Пізніше розповідали, з якою втіхою, з якими окриками кинулися в Домі техніків на перший віз, який заїхав туди одразу після 10-ї з новенькими “манліхерами” (гвинтівками) та амуніцією, – пригадував комендант польського опору Чеслав Мончинський, – Хлопці цілували ту зброю, адже знали її цінність, бо не мали її. Цілували її тим гарячіше, бо кожна гвинтівка блищала нагостреним багнетом. Давно настав час озброїти значну кількість людей, які досі не мали зброї. Час був найвищий, оскільки незабаром розпочалася божевільна українська атака. З цього моменту у Львові пролунав вигук: “Зброї та боєприпасів у нас вистачає, людей мало”. І звучав він довго, може аж задовго”.
Поляки підпалили господарські споруди двірця. При заслоні вогню та диму натовп грабував приміщення. Нечисленна застава не могла нічого вдіяти. Тоді ж поляки та українці домовилися про тимчасове перемир’я. Комендант двірця про це не знав – і разом із заставою поїхав до станції Підзамче. Тож у момент, коли можна було перевести подих, українці фактично втратили двірець.
Преса не встигала за подіями. “Діло” за 3 листопада переказувало: “На залізничнім двірці панував цілий день незвичайно живий рух. Українські вояки обсадили всі входи й виходи, тунелі, входи на перони й урядові кімнати”. На момент виходу газети в продаж нічого подібно тут уже не було. Невдача з обороною негативно вплинула на коменданта українських військ Дмитра Вітовського, який 3 листопада резиґнував з посади. По обіді того ж дня до Львова нарешті дістався перший транспорт з УСС – близько 800 вояків. Вони одразу завели бій за станцію Персенківка.
Вже на вечір бої точилися безпосередньо на вокзалі. Стрільці майже його відвоювали, та все ж відступили – до поляків надійшла підмога. Повторний штурм наступного дня не дав результату. Сотник Олекса Кузьма писав: “І так велика боєва акція за головний двірець при допомозі свіжого стрілецького війська, на яке покладено стільки надій, скінчилася невдачно. Був це перший стратегічний іспит української головної команди, що вже на самому початку переходила важку персональну кризу. І хто знав її особистий склад та організацію, не міг дивуватись, що цей іспит вийшов жахливо. Ніхто зі старшин, які там сиділи, не надавався на головного коменданта”.
Бої за Львів тривали ще понад два тижні. Шальки терезів на польський бік переважила підмога, яка 20 листопада прибула залізницею з боку Перемишля – 140 старшин і 1228 солдатів. Тепер на 4700 українських вояків припадало 6700 поляків. У цих умовах українське командування прийняло рішення покинути Львів.
Менш ніж за три роки, в липні 1921-го, Słowo Polskie писало про віднову двірця, який прикрасили алегоричні фігури з днів “оборони” Львова: “Оновлений наш двірець буде найбільшим і найкрасивішим у Польщі”.
За матеріалами Локальна історія
Автор: публіцист Святослав Липовецький
