3 червня 1863 року у містечку Буськ на Львівщині у родині греко-католицького священика Омеляна Петрушевича, знаного громадського діяча, віце-маршалка Камінко-Струмилівського повіту, історика, організатора українського шкільництва, народився син Євген – майбутній президент Української Національної Ради ЗУНР, один з ініціаторів проголошення Акта Злуки УНР та ЗУНР.
Змалку Євген тягнувся до книжок та науки. Навчався в Академічній гімназії у Львові та на правничому факультеті Львівського університету, здобув ступінь доктора права. Уже в студентські роки бере активну участь у громадському житті, очолює товариство студентів-українців «Академічне братство». По завершенні навчання працює адвокатом, бере активну участь у діяльності Товариства «Просвіта», бореться проти москвофільства, стає одним із чільних діячів Української національно-демократичної партії.
На виборах 1907 року Петрушевича обирають одним із українських послів до Державної Ради (парламенту Австро-Угорської імперії). У Відні стає одним із лідерів Української парламентської репрезентації, його виступи із парламентської трибуни в обороні галицьких українців мають широкий резонанс і гарячу підтримку. Паралельно його обирають послом до Галицького крайового сойму.
Із початком Першої світової війни Петрушевич входить до Головної української ради (згодом вона трансформувалася у Загальну українську раду) – широкої міжпартійної організації, яка ставила за мету боротьбу за самостійну українську державу на теренах підросійської України та широку національно-територіальну автономію українських земель у складі Австро-Угорщини. З початком розпаду імперії Габсбургів стає одним з ініціаторів скликання у Львові української Конституанти (постала 18 – 19 жовтня 1918 р.) – представницького зібрання українських послів, репрезентантів політичних та громадських організацій, яка ствердила право підавстрійських українців на створення незалежної держави та обрала її законодавчий орган – Українську Національну Раду, президентом якої став Євген Петрушевич.
В лютому 1918-го очолив галицьку делегацію на мирних переговорах у Бресті, а в другій половині жовтня – на переговорах із представниками австрійського уряду у Відні. У Галичину повернувся після захоплення поляками Львова і 3 січня у Станіславові (Івано-Франківськ) відкрив першу сесію УНРади, де було схвалено закон про злуку із УНР. Після урочистого проголошення у Києві Акта злуки УНР та ЗУНР входить до складу Директорії.
З червня 1919 року Петрушевич поєднує обов’язки президента і голови уряду, отримавши спеціальні права Диктатора (найвищого військово-політичного очільника під час війни) ЗУНР. У липні 1919 року разом із УГА та урядовими структурами ЗУНР переходить Збруч і переїжджає до Кам’янця-Подільського – тимчасової столиці УНР. Там проявляється різниця поглядів Петлюди і Петрушевича: другий категорично не сприймав ідеї союзу з Польшею, натомість схилявся до угоди з російськими білогвардійцями, яких підтримувала Антанта. Після союзу армії УГА з Денікіним та загрози захоплення Кам'янця-Подільського виїхав до Відня.
В еміграції продовжив боротьбу за відновлення незалежності ЗУНР, очолював уряд в екзилі. Після рішення в березні 1823 року Ради послів країн Антанти про приналежність Східної Галичини до Польщі розпустив урядові структури ЗУНР і переїхав до Берліну, фактично припинивши активну громадсько-політичну діяльність.
У період «українізації» на підрадянській Україні повірив у можливість зміни національної політики радянського уряду. Однак ця ілюзія була швидко розвіяна масовими репресіями та терором органів ГПУ-НКВД в 1930-х роках.
Євген Петрушевич жив бідно, матеріально його підтримував гетьман Павло Скоропадський. До останнього співпрацював з Українським національним об’єднанням, іншими емігрантськими організаціями. Засудив Німеччину за напад на Польщу.
Соратники характеризували його як типового максималіста і безкомпромісного політика. «Євген Петрушевич виявляв велику енергію у найважливіші хвилини наших визвольних змагань. Поміж послами належав до діячів гострішого тону», – писав Кость Левицький у спогадах.
Помер у Берліні 29 серпня 1940 року. У 2002-му його прах перевезено до Львова та перепоховано на Личаківському цвинтарі.
