109 років тому 5 жовтня народився поет, якого називають одним із найкращих в історії української літератури.
У Львівському університеті на філософському факультеті Богдан-Ігор Антонич (ім’я Ігор додав сам) виділявся помітним лемківським діалектом, він надмірно вживав польські слова і робив неправильні наголоси, за що його називали “зацофаним лемком”.
Попри те, що в університеті не було жодної кафедри української мови, хлопець так досконало опанував літературну мову, що зовсім скоро галичани вважали його за наддніпрянця.
Перші збірки видав ще студентом. Над кожним віршем працював дуже ретельно, добираючи до слів десятки синонімів, до багатьох віршів в Антонича було по кілька варіантів.
Творив переважно раннім ранком, бо вважав, що тоді ще встигає записати свої сонні візії. Поганим днем Антонич називав той день, коли тітка занадто рано приносила йому каву.
Майже десять років Антонич мешкав у квартирі своїх тітки і дядька у Львові на вулиці Городоцькій (там тепер пам'ятний знак, навпроти у сквері нещодавно встановили пам’ятник). Намагався бути негаласливим і непомітним сусідом. Був сором’язливим і скромним. Критик так описує характер поета: “він ішов увечері і притулявся до стін, щоб нікого не зачепити. Але як митець, як художник був дуже принциповий і не відступав від своїх поглядів”.
У вільний час грав на скрипці і багато читав, знав твори усіх тодішніх нобелівських лауреатів. Та найбільше надихала його природа рідного села Бортятина (тепер Мостиський район), у якому жили його батьки.
“Сиджу у Львові, був би у себе на селі написав би вже не один гарний вірш”, - писав Антонич другові у 1934-ому.
У Бортятин родина Антоничів переїхала у 1920-их роках, коли його батько священик отримав у селі парафію. Богдана-Ігоря пригадують як дивакуватого хлопця, бо він любив сидячи десь на вулиці говорити сам до себе і бити паличкою по землі.
Вірші Антонича були незрозумілі не лише читачам часописів, де їх друкували, а й багатьом поетам-сучасникам.
"Не можу перетравити поезій Антонича. Скажіть, будь ласка, що це значить: "Антонич був хрущем і жив колись на вишнях"? Або: "росте Антонич і росте трава"? Або: "червоне сонце продають на ярмарку в Горлицях"?, - обурювався у листі один із читачів львівського часопису "Назустріч" у 1935-ому.
Окрім віршів Антонич писав роман - “На другому березі”, який знайшли тільки у 1980-их роках. Його він почав писати на початку поетичної творчості і продовжував в останні дні життя.
“В 1937 році нічого більш важливого, нічого більш експериментального і цікавішого в українській літературі ніде не було написано. І так виглядає, що Антонич мав амбіції стати важливим професійним письменником”, - вважає літературознавиця Ірина Старовойт.
Антонич помер у 28 років за три місяці до свого одруження. Точну причину смерті дослідники не можуть сказати і досі. У книзі поховань Собору Святого Юра (звідки хоронили поета) навпроти причини смерті - стоїть прочерк.
Є кілька версій: після операції по видаленню апендициту у поета сталося зараження крові або запалення легень. Окрім того, Антонич з дитинства був хворобливим хлопчиком.
Після смерті радянська влада викреслила поета з історії літератури, понад 20 років його біографію майже не досліджували, а про деякі твори і взагалі не знали.
Могилу Антонича у Львові на Янівському цвинтарі намагалися знайти у 1960-их поети-шестидесятники і за спогадами Ігоря Калинця “це було дуже непросто”. Відомо було лише номер поля, на якому спочиває поет. Знайти вдалося завдяки написам на сусідніх могилах.
За матеріалами телепрограми “Історична правда”, присвяченої Богдану-Ігорю Антоничу
Проект Локальна Історія.
