Сьогодні виповнюється 110 років з дня народження Богдана-ІГгоря Антонича (1909–1937) — визначного українського поета, прозаїка, перекладача.
Автор поетичних збірок ʺПривітання життяʺ (1931), ʺТри перстеніʺ (1934), ʺКнига Леваʺ (1936), ʺЗелена Євангеліяʺ (1938), ʺРотаціїʺ (1938).
За інформацією, Інституту мовознавства імені O.O.Потебні НАН України, пантеїст за світоглядом, Б.-І. Антонич збагатив нашу літературу монументальними образами космосу, океанічних стихій, картинами, у яких поєднано реалістичні й фантастичні мотиви, філософською лірикою, прославленням матерії та слова, законів біосу й мистецтва, які спільно творять людину. Його творчість співзвучна з поезією В. Вітмена, Е. Верхарна, П. Тичини, Ф. Ґарсія Лорки. Їй притаманні ʺсонячнаʺ гуманність, новизна і свіжість художнього мислення, багатозначна метафора, які підносять твори Б.-І. Антонча на світовий рівень поетичного мистецтва.
З народження поет був носієм архаїчного лемкіського говору, що належить до південно-західного наріччя української мови. Норми літературної мови він засвоїв не в стінах Львівського університету (навчання там велося польською), а самотужки — спрагло читаючи поетів Східної України. Найближчими йому були П. Тичина, М. Рильський, Є. Плужник. Він так добре опанував спільноукраїнську літературну мову, що за віршами багато хто з галичан уважав його наддніпрянцем, здивовано запитуючи: ʺНе може бути. Невже ви — лемко?!ʺ. Щоправда, західноукраїнська лексика в його текстах теж не рідкість: стрільно, грунь, говда, дітвак, вориння, кичера, сальва, двигар.
Загалом же Б.-І. Антонич намагався продовжувати традиції Т. Шевченка, називаючи себе ʺхрущем на Шевченковій вишніʺ.
