Він від самого початку вважав цю ідею божевільною. Навіть більше – небезпечною. Завзято виступав проти, коли це питання обговорювали. Тепер дискусії закінчилися. Дурнувата ідея стала наказом, який треба виконувати. Нібито навіть узгодженим з Лондоном. Принаймні в цьому переконував командир. Хоча щодо цього були великі сумніви - зв'язку з Лондоном не було вже досить давно. А тут раптом з'явився, саме в момент, коли треба було "благословити" божевільний задум
Сумнівався не лише він, а принаймні половина хлопців загону. Тому на ту зустріч із "союзниками", попри заборону, пішли зі зброєю. Хтось сховав багнета у халяву чобота, він - маленького дамського пістолетика за пазухою. Вони не збиралася вірити різунам і підставляти власне горло під ніж. Він чув, що зробили з перемовниками в сорок третьому на Волині - схопили і розірвали прив'язавши до коней. І може не все в цій історії правда (швидше за все їх просто застрелили), довіряти різунам він не збирався.
Ті кілька кроків, які вони зробили один одному на зустріч вийшовши з лісу на галявину, видалися найважчими у житті. Йшли як по мінному полю, обережно ступаючи вперед, тримали руки на видноті. Від самого початку не відривали поглядів від тих, хто йшов на зустріч з іншого кінця галявини. Через кілька кроків стало видно їх очі - такі самі сповнені страху та недовіри. Вони взагалі були схожі: хлопці десь того ж віку, в комібованих польсько-німецько-совєтських одностроях. Хіба в тих, що йшли з іншого кінця галявини виднівся тризуб на шапках, замість звичного орла. Але він знав, що ця схожість оманлива. Знав, що ті, хто навпроти не просто інші - вони вороги. Тому волів би й далі розглядати їх з безпечної відстані, через цівку автомата.
Але того разу, попри його страхи та сумніви, результатом зустрічі стала домовленість. Не просто про чергове перемир'я - про спільну акцію. Поки командири, відійшовши в бік, тихо перемовлялися, хлопці закурили. Тютюновий дим розтопив лід взаємної недовіри та напругу. За кілька хвилин почалася розмова. Спершу про чудові німецькі чоботи одного з бандерівців.
- Заслужив? - іронічно кинув Яцек вказуючи на взуття
- Нє, позичив - відповів бандерівець.
- Коли віддаш?
- Як стрінемось на тім світі, куди го відправив.
Далі пішло легше - про погоду, минулу зиму, паскудні совєтські плащ-намети і добрі "пепешки".
- Точно ліпші за німецькі автомати, - переконував балакучий Яцек. - Раз замочив свого "Шмайсера" і всьо, до дупи. Затинався так, що раз мало не згубив мене. Як верталися після акції на Корчі...
- То ти на Корчах був? - обірвав його молодий високий бандерівець, в очах якого спалахнула ненависть.
- То була помста, - витиснув з себе Яцек після паузи.
- Кому мстилися, дітям?
Дружня атмосфера розлетілася в друзки. Стиснуті губи, холодні погляди, руки які потяглися туди, де зазвичай була зброя.
Він вже готувався дістати свого пістолетика. Кинув погляд на Франека, готового висмикнути багнета з рукава. Бандерівець, який перервав Яцека, все зрозумів і не відривав свого важкого погляду від нього. "Тільки но спробуй!" - говорили його сталеві сірі очі.
Тоді обійшлося. За мить до того як обидві сторони кинулись один на одного підійшли командири, які повідомили про домовленість.
- Тепер ми союзники, - закінчив "Вільк", звертаючись до вояків з обох боків. Він впевнено простягнув руку старшому за віком бандерівському командиру. Той міцно потиснув її, видусивши слабку посмішку.
Але те, що тоді не дійшло до сутички, що командири ніби про щось домовилися,зовсім не означає, що цим різунам можна вірити. Тим паче довірити своє життя.
Він пильно вдивлявся вперед, де ось-ось мав побачити вартового НКВД, прибрати якого було його завданням. Але не забував, кидати погляди й довкола, десь поруч мав бути хтось із "нових приятелів". Першим помітив таки "союзника", і те що ним виявився той сіроокий бандерівець, не додавало певності. Та сама радянська шинель і польський кашкет з тризубом, що й на зустрічі в лісі. Чи не позичив він того кашкета в якогось поляка, як його товариш чоботи у німця? В руках пістолет, дулом догори. Але щоб спрямувати його в інший бік вистачить і миті. Тому він міцніше стиснув свого револьвера, готовий при потребі випередити бандерівця. Але той дивився не на нього, а десь далі вперед.
Саме звідти раптом почулися чиїсь важкі кроки. От чорт, задивишись на бандерівця не помітив як близько підійшов до вартового. Його треба прибрати тихо. А це значить - витягти ніж і сховати пістолет. Та ще й повернутися спиною до озброєного бандерівція. "Ох і не подобається мені це!" - думав він вже кидаючись ззаду на енкаведиста. Звичний прийом - тихо ножем по горлу - не вдався. Стрибок, втрата рівноваги і ось він з ножем в руках під ногами вартового, який спрямував на нього довгу рушницю. "Курва, це все!"- подумав за мить до пострілу, заплющуючи очі.
Коли відкрив їх знову побачив вартого, який лежав поруч на землі. Обернувшись глянув на бандерівця. Погляд сірих очей, був такий же холодний як і раніше. Хоч трохи розпливався від диму, що цівкою підіймався із дула пістолета.
Володимир Вʼятрович, Голова Українського інституту національної памʼяті
