Хто би міг подумати, що вертеп на львівській площі Ринок перед входом у міську раду, який ще нещодавно відкривали з великими урочистостями і який став об’єктом масового фотографування й, звісно, поклоніння під час Різдвяних свят, опиниться тепер у такому жалюгідному становищі, що хіба би тільки нечистий потішився.
Українські пастухи, які так поспішали до місця Різдва, радісно колядуючи і граючи на сопілці, тепер сумно вперли свої погляди у стелю закинуті у дальньому кутку коридору, біля міської курилки. При цьому не хочеться навіть описувати становище, в якому опинилася Свята родина, хоча добре вже те, що працівники, які розбирали вертеп, не скинули їх покотом, абияк.
Варто зауважити, що повз цей, можна сказати, склад, зроблений зі святих речей, раз по раз сновигають працівники міської ради. При цьому, жодного із них не зупиняє сумне видовище, усі байдуже минають нещодавно такі потрібні речі.
У цьому контексті пригадуються недавні, мабуть, багатьма ще не забуті радянські часи, коли усі боролися за те, аби отримати можливість вільно сповідувати свою релігію, вільно ходити колядувати, вільно ставити вертепи. Очевидно, що вже призабулося, з яким благоговінням дивилися ми на перші вертепи на вулицях міста Лева, як дякували Богу, що маємо таку можливість.
Не хочеться вірити, що ми встигли звикнути, встигли зачерствіти у нас душі, коли у самому центрі релігійного і побожного Львова спокійно спостерігаємо за такою картиною. І невже вертеп став для нас просто річчю, яку в умовах споживацького суспільства можна використати для свого задоволення, а відтак забути. Питання риторичне, як і те, чи наше Різдво не перетворюється поступово в американізований опереточний варіант, де зникає головна суть події Різдва – народження Спасителя.
Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ