4 грудня 2018 року наукова співробітниця Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» Ірина Єзерська взяла участь у науковій конференції «Сила безсилих?» : явище дисидентства у творенні незалежної України», організованої ГО «Всеукраїнська правозахисна організація «Меморіал» імені Василя Стуса». Про це інформує прес-служба Національного музею-меморіалу "Тюрма на Лонцького".
У своїй доповіді «Родини українських дисидентів у протистоянні з компартійно-радянською системою: на основі усних свідчень» дослідниця розповіла про використання радянськими спецорганами надтонкої емоційно-почуттєвої сфери родинних стосунків у боротьбі з політичним, культурним, релігійним інакодумством.
Дане дослідження вибудуване на спогадах членів родин українських дисидентів. І. Єзерська акцентувала увагу на специфіці роботи з усноісторичним матеріалом, методичними підходами до збору та обробки інформації.
Ідеологічна сфера та робота карально-репресивних органів є одними з визначальних підвалин функціонування тоталітарної системи. Держава, позбавлена de facto будь-яких ознак демократичності, пильно і жорстко контролювала найменші прояви інакодумства. Для боротьби з дисидентством в арсеналі радянських органів держбезпек був цілий арсенал методів та інструментів.
Одним з особливо цинічних, аморальних в етичному вимірі методів, але закономірному для роботи спецслужб, тим паче у країні, де систематично порушувалися права людини, було використання почуттєвої сфери життя людини, коли бажаючи вплинути на опонента, під загрозу ставили благополуччя, безпеку, здоров’я чи навіть життя близьких опонента.
Актуальність даного дослідження у наш час окреслюється намаганнями подалати тоталітарне минуле. Декомунізація та необхідність вироблення ментальної стійкості вимагають від нас знання методів фізичного, морального чи психологічного тиску, які використовувалися радянською системою, нехай навіть в її пом’якшеному варіанті 1960–1980-х рр., у боротьбі з інакодумцями. Це є необхідною запорукою запобігання можливим повторенням у майбутньому порушення фундаментальних прав людини державним механізмом.
Підсумовуючи, історикиня зазначає, що попри тотальний тиск, люди, котрі обрали шлях відстоювання своєї гідності, були переконаними у власній правоті і знаходили способи протистояння партійно-радянській системі. Надійним тилом для більшості дисидентів були їх родини (батьки, дружини, чоловіки, діти, сестри і брати), котрі часто, офіційно не декларуючи свого інакодумства, докладали багато зусиль для допомоги рухові. І. Єзерська наголошує про важливе значення людського фактору. Адже, попри страх і тиск, завжди знаходилися люди, котрі не боялися виявити солідарність, співчуття та допомогти переслідуваним за переконання і членам їх родин.
