Перемога у нинішній війні – це лише припинення втрат, але не настання загального щастя, - Максим Паламарчук.
Багато доходів ми не матимемо, але збережуться серйозні витрати на безпеку. Держава витискатиме забагато податків, провокуючи «сірий ринок» і корупцію. Потужна армія та спецслужби посилять впливу на політику і суттєво розчарують лібералів. Тим хто хоче за десять років жити в Україні як у Польщі, можна порадити хіба що емігрувати. Є всі шанси повторити шлях Туреччини, але мусимо зробити, як в Ізраїлі.
Серед активних громадян поширились дві майже протилежні візії майбутнього України.
З одного боку адепти культу «Зради» пророкують чи то Азарова на російському танку у Києві, чи то Третій Майдан. економічна база для українських перетворень буде суттєво обмежена.
Інші, спостерігаючи за діями Кремля, який все більше воює не з Україною чи навіть Заходом, а зі здоровим глуздом, відслідковують котирування нафти та розміри золотовалютних резервів Росії. Вони сподіваються, що досить скоро слова національного гімну «згинуть наші воріженьки, як роса на сонці, запануємо ми, браття, у своїй сторонці» реалізуються буквально.
Росіяни підуть з Донбасу і Криму та займуться власними проблемами. Україна, яка вже не муситиме витрачати гроші на війну, зможе значно прискорити здійснення давно назрілих внутрішніх перетворень.
Справді, в України є всі підстави сподіватися, що з допомогою Заходу вона вистоїть і дочекається падіння нинішнього російського режиму. Проте, все ще зберігається і ризик катастрофічного для нашої держави розвитку подій. «Чорний сценарій» може реалізуватися не стільки внаслідок дій росіян, скільки неадекватної внутрішньої реакції на них. Та все ж цей ризик значно менший нині, ніж рік, і, навіть, півроку тому.
Східно-європейський регіон стане біднішим
З іншого боку, навіть Перемога – це лише припинення втрат, але не настання загального щастя. Внаслідок завершення війни ми не отримаємо «перевихованого» працьовитого сусіда. На відміну Федеративної Республіки Німеччина після Другої Світової, Росія навряд чи стане регіональним двигуном економічного зростання.
Найбільш ймовірними сценаріями для «пост-путінської» Росії є формування мілітаризованої реваншистської держави, або нестабільної у середньостроковій перспективі зони.
Для України це означатиме суттєве зниження власного транзитного потенціалу. «Новий шовковий шлях», який Китай прокладає до ЄС, вже зараз обходить Росію через Центральну Азію, а його «хабом» у Причорномор’ї стане Туреччина.
Ринок Росії буде «вузьким», якщо взагалі доступним для українського експорту. Взаємодія з російським бізнесом наражатиметься на високий ризик «форс-мажорних обставин». Усі ці чинники знизять загальну інвестиційну привабливість східноєвропейського регіону. Таким чином, економічна база для українських перетворень буде суттєво обмежена.
Видатки на оборону і корупція
Але це ще не все. На тлі погіршення перспектив отримання доходів, у нас збережеться серйозне джерело видатків. Навіть завершення активної фази протистояння не дозволить кардинально знизити бюджетні асигнування на сектор безпеки.
Незалежно від того, з ким межуватиме Україна – з європейським аналогом КНДР чи «Північним Близьким Сходом», їй доведеться утримувати сильне військо, яке коштує дуже дорого.
Якщо продовжити порівняння, Південна Корея у першому випадку, і Туреччина у другому мусять розвивати потужні національні збройні сили. І це попри корейський оборонний договір з США та турецьке членство у НАТО.
Важливо також, що у цих країнах існує загальний військовий обов’язок і відбувається регулярний призов. На жаль, суто професійна армія можлива лише для країн, кордонам яких безпосередньо ніхто не загрожує.
Навіть розвинута економіка не врятує від необхідності більшого за кількість мотивованих добровольців війська. ФРН перейшла на виключно контрактну армію, коли її східним сусідом замість Німецької Демократичної Республіки (і Західної групи військ СРСР) стала демократична Польща. Не зник загальний військовий обов’язок в Ізраїлі.
Великі витрати на оборону означатимуть великі податки. Таким чином, проста у розумінні, але складна у виконанні формула реформи у напрямку «мінімальної держави» вже не спрацює. Рушійна сила такого формату перетворень – приватна ініціатива не запрацює на повну потужність. Винагорода за ризик підприємництва залишатиметься недостатньою.
Держава муситиме продовжувати витискати завелику частку податків, провокуючи «сірий ринок», а відтак – корупцію. За позитивного сценарію останню подолають, чи, принаймні, обмежать в окремих сферах (як от освіта чи патрульна поліція у великих містах).
Але у цілому українська економіка все одно буде відносно закритою та недостатньо передбачуваною для інвесторів.
Нас стає менше
На розвиток вітчизняної економіки негативно впливатиме також і низхідна демографія. Як би не розвивались події надалі, процеси зменшення і старіння населення триватимуть. Це, у свою чергу, негативно впливатиме на розмір внутрішнього ринку. Крім того, викликаний депопуляцією дефіцит трудових ресурсів знижує рівень конкуренції між працівниками. В них не буде стимулу «викладатися», все одно «де не будь влаштуються».
Дефіцит трудових ресурсів посилюватиметься внаслідок продовження відтоку трудових мігрантів до країн ЄС, де соціальні умови будуть більш привабливі. Особливо це стосується кваліфікованих працівників.
Теоретично їх можуть замінити росіяни, так само, як українці поляків, які їдуть до Німеччини. Але й кращі з росіян поглядатимуть на Захід. Крім того, навряд чи масова трудова міграція росіян в Україну буде політично можлива.
За описаних умов помітного росту добробуту населення у найближчий десяток років очікувати не варто. З бідним населенням, слабким середнім класом демократія в Україні залишатиметься вразливою. Досить подивитися на недавню епічну електоральну компанію у Чернігові.
Ліберали не зрадіють. Армія і спецслужби впливатимуть на політику
Процеси оновлення українського істеблішменту прискорились. Але серед новачків надто багато популістів та відвертих авантюристів. Наївно також сподіватися, що потужна армія та спецслужби не посилять власного впливу на політичні процеси. А результати цього впливу суттєво розчарують відданих прихильників ліберальних цінностей.
Дивитися на майбутнє без ілюзій не означає впадати у песимізм. З війни Україна вийде з державою, яка можливо й не буде надто ефективним інструментом розвитку, але буде здатна забезпечити його головну передумову - певний рівень безпеки.Важливість її надто наочно продемонстрували бойові дії у східній Україні.
У ЄС не вступимо, але і не треба
Будемо відверті. У Європейський Союз за життя цього покоління ми не вступимо. Причиною того є не тільки українські реалії, але складні процеси у самій Європі.
Але членство в ЄС лише певний інструмент, а не гарантія благоденства. Це наочно доводять приклади угорської «диктатури», болгарських масових протестів проти бідності та корупції, мовчимо вже про епопею з боргами Греції.
Справжня «ліберальна імперія» у ролі «цивілізованого союзника» має свої переваги.Зокрема ця роль забезпечує більшу свободу маневру та можливість експериментувати там, де європейці зупиняться через нормативні чи політичні обмеження.
З іншого боку, вплив ЄС пом’якшуватиме політичні конфлікти в Україні, змушуватиме еліти з певною повагою ставитись до демократичних процедур, знижуватиме ризики використання насилля у політиці.
Європейські країни виступатимуть для України джерелом соціальних, економічних та технічних інновацій. ЄС збереже свою нинішню роль для українського суспільства як певного ідеалу, рух до якого насправді важливіший, ніж формальний результат.
Тим співвітчизникам, які хочуть за десять років жити в Україні як у Новій Зеландії, чи, хоча б у Польщі, можна порадити хіба що емігрувати до цих країн. Нас очікує тяжка праця за значно скромнішу винагороду, ніж отримують за таку ж роботу у розвинених країнах. Якість публічних послуг також відставатиме. Соціальні гарантії знижуватимуться, а можливості для достойного заробітку для багатьох будуть обмежені.
Шляхом Туреччини чи Ізраїлю?
Через породжений розпадом Російської імперії злам регіональних безпекових структур Україна вимушена буде розвиватися як мілітаризована держава.
Це ставить серйозні обмеження на те, якою може стати наша країна у найближчі 20-30 років. Але навіть за таких умов від кожного з нас в якійсь мірі залежить по якій траєкторії вона рухатиметься.
Інерційний сценарій подібний до турецького у ХХ столітті – повільний економічний розвиток, мільйони «гастарбайтерів», політична нестабільність, утримувана від хаосу військовими, насилля на вулицях на тлі війни низької інтенсивності вздовж східних кордонів.
Але мусимо докласти зусиль, аби наша історія була ближча до Ізраїлю, де навіть постійна загроза самому існуванню держави не завадила розвитку достатньо динамічного суспільства та економіки.
