Слухай онлайн
Історія

Цього дня у 1942 році почали примусове вивезення українців у Німеччину

18 січня 1942 року з Харкова до Кьольна вирушив перший ешелон із 1 117 українським остарбайтерами 21 січня – другий, до Бранденбурга. Із Києва 22 січня 1942, коли до Німеччини було відправлено 1,5 тис. осіб. 24 лютого перший потяг від’їхав із Сталіно (Донецьк).
Відправка киян на роботу до Німеччини з головного вокзалу. м. Київ, 1942 р. Фото: http://www.territoryterror.org.ua

Таким чином Німеччина намагалася вирішити кризу робочої сили в промисловості та сільському господарстві, яка стала відчутною уже восени 1941 року, коли плани «блискавичної війни» з СРСР провалилися, що спонукало вермахт мобілізовувати все більше німецьких селян і робітників до армії. Тоді за ініціативою Германа Герінга була розроблена програма залучення до роботи на заводах і фермерських господарствах людей із захоплених Німеччиною територій Східної Європи. Першими такими працівниками стали військовополонені, а з січня 1942 року почався набір робітників-спеціалістів через біржі праці.

Перші остарбайтери їхали до Німеччини добровільно. Нацисти розгорнули широку агітаційну кампанію в розпал голодної зими, обіцяючи добровольцям гідну зарплату, гаряче харчування та догляд за рідними на час перебування працівника в Німеччині. На початках навіть проводили відбір за професіями — перевага надавалася чоловікам робітничих спеціальностей будівельник, металург, гірник, токар і зварювальник, також великим попитом користувались няні з числа дівчат і молодих жінок, які мали звільнити німецьких жінок від домашньої роботи, щоб стимулювати народжуваність.

Однак добровольців було недостатньо для вирішення кадрового дефіциту, тому з середини весни почалося примусове вивезення на роботу до Німеччини. Для цього поліція та солдати вермахту почали влаштовувати в окупованих містах і селах масові облави. Це дало змогу до кінця року вивезти з окупованих східних територій понад 1 мільйон чоловік, більшість із яких були вихідцями з України. Загалом же до 1944 року до Німеччини було вивезено від 3 до 5 мільйонів чоловік і три чверті з них складали українці (не рахуючи українців з Галичини, які належали до іншої категорії найманих працівників).

Відправка жінок на примусові роботи до Німеччини, Київ, весна 1943 року. Фото:  www.jnsm.com.ua

Більшість із них працювала в сільському господарстві, гірничодобувній і металургійній промисловості та на воєнних заводах, які виробляли озброєння для армії. Згідно із положенням про використання робочої сили з окупованих територій, підписаним Генріхом Гіммлером, завезена з-за кордону робоча сила поділялась на декілька категорій за територіальним принципом, найнижчою з яких були «остарбайтери» — працівники зі сходу. Вони працювали 12 годин на добу 6 днів на тиждень, отримували близько 30% заробітної плати німецьких робітників, частина з якої йшла як оплата за харчування і житло, були змушені носити спеціальний нагрудний знак з надписом «OST», що ідентифікував їх як приїжджих зі сходу, і в ряді випадків жити у спеціальних таборах під охороною. За спробу втечі остарбайтери каралися смертю або ув’язненням у концтаборі.

Становище остарбайтерів, які працювали в сільському господарстві, було набагато кращим, ніж тих, хто був задіяний у промисловості (особливо на військових заводах). Останні жили приблизно як у концтаборах, часто голодували, помирали від інфекційних хвороб і виснаження, ставали жертвами бомбардувань союзників. Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі у 1946 році визнав примусову працю іноземців, яку використовували в нацистській Німеччині, злочином проти людяності та порушенням норм міжнародного права.

По закінченні війни більшість остарбайтерів повернулася на батьківщину — всі, хто перебував у радянській, британській чи французькій зоні окупації депортувалися до СРСР примусово. З жовтня 1945 року генерал Ейзенхауер заборонив в американській зоні застосування сили для репатріації, що спонукало багатьох остарбайтерів, які з тих чи інших причин не бажали повернення, тікати до американської частини окупованої Німеччини, звідки вони виїхали до США, Канади, Австралії чи Південної Америки.

Повернення на батьківщину для громадян СРСР не означало завершення поневірянь. Ставлення влади до остарбайтерів було, як до зрадників. Вони вважались соціально небезпечними і після перевірки у фронтових таборах або фільтраційних пунктах НКВС на них чекали нові репресії. Тільки 59%  змогли повернутися до своїх родин. 20% чоловіків були мобілізовані до Червоної армії (переважно – у штрафбати), ще 14% – до так званих трудових батальйонів, 7% було заарештовано.

У 1994 році німецький уряд виділив значні матеріальні кошти для компенсації колишнім остарбайтерам, і з України зокрема.

УІНП

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ