19 жовтня у Львівському академічному драматичному театрі імені Лесі Українки презентували документально-музичну виставу “Плейлист подорожнього”.
“Плейлист подорожнього” – це вистава про історію та емоції, біль та силу духу, індивідуальність та боротьбу, віру та натхнення, крихкість людського існування та війну. 19 жовтня постановку вперше презентували у Львівському академічному драматичному театрі імені Лесі Українки.
Як розповіла Гал-інфо режисерка та драматургиня Анастасія Косодій, ця вистава виникла завдяки військовому з позивним Adler, адже він сам завітав до Театру Лесі, аби поділитись історією свого життя. Участь у Революції гідності, АТО, ООС, бойових діях вже під час повномасштабної війни, російський полон та повернення додому – ключові сторінки його боротьби лягли в основу постановки. Водночас “Плейлист подорожнього” розкриває і особисті історії самих акторів, які активно волонтерять, мають серед членів своїх сімей військовослужбовців, стали вимушено переміщеними особами.
Режисерка та драматургиня прем’єрної вистави Анастасія Косодій в інтерв’ю для Гал-інфо розповідає про те, як виникла ідея постановки, чому важливо говорити про війну через театральне мистецтво та чим унікальна вистава “Плейлист подорожнього”.
Анастасіє, розкажіть, передусім, як виникла ідея створення документально-музичної вистави “Плейлист подорожнього” і скільки часу зайняв процес її реалізації?
У травні цього року до мене зателефонувала директорка Театру Лесі Ольга Пужаковська. Вона розповіла, що до театру звернувся військовий з позивним Adler, який запропонував розповісти історію свого життя для створення вистави. Він пройшов російський полон, був на “Азовсталі”. Я багато працюю з документальними текстами, майже все, що я пишу, пов'язано з темою російсько-української війни, тому й погодилась спробувати.
Спершу ми не ставили собі чіткого плану, що у нас повинна вийти вистава. Ми хотіли просто подивитись, що можна зробити, у якому форматі. Та й зрештою була ймовірність, що герой міг передумати, адже тема емоційна, особиста… Коли ми перший раз з ним зідзвонились, Adler саме проходив реабілітацію у львівському госпіталі. Згодом ми записали ще приблизно вісім довгих, півторагодинних інтерв’ю, протягом яких він розповідав мені про своє життя.
Він був професійним військовим ще до 2014 року, а тому коли брав участь у Революції Гідності, то у більш серйозних операціях, які вимагали його військового досвіду. Оскільки він з Криму, то після Майдану повернувся додому, адже мав сподівання, що зможе там допомогти українському спротиву. На жаль, не вийшло, тому що людина, яка його запросила в Крим, власне його і зрадила. Там його тримали в СІЗО кілька днів та зрештою дозволили повернутись на підконтрольні Україні території. Adler повернувся і одразу пішов у військо – морську піхоту. Згодом воював під Маріуполем, в районі Сартани та на “Азовсталі”, де й потрапив у російський полон. Лише рік тому, після обміну, він повернувся додому.
Всі ключові події сучасної історії України, які в нас були з 2014 року, присутні у його особистій історії життя. Мені здалося, що буде неетично грати його історію як драматичну виставу. У момент роботи з акторами, ми також почали говорити про їхні особисті досвіди: що вони пам’ятають про Революцію Гідності, чи були в Криму до 2014 року тощо. Тому і вийшла така форма вистави, що ми ніби подорожуємо через ці всі події і перебуваємо поруч з досвідом героя.
Чому вистава постала не лише як документальна, але і як музична?
Коли Adler повернувся з полону, то проходив експериментальну терапію посттравматичного синдрому з використанням кетаміну. Він розповідав, що вона йому дуже допомогла, тому що у цьому стані, коли йому під наглядом психіатра давали ліки, він чув гарну музику. Тому сьогодні він, наприклад, часто ходить у Львівську оперу. Музика повертає йому відчуття, які він раніше втратив. Тоді я і подумала, що вона нам також потрібна у виставі.
Багато постановок я зробила з Юрієм Гуржи, берлінським композитором, який є українцем за походженням. Він погодився долучитись до створення музичного супроводу вистави. Потім ми також долучили Григорія Семенчука, і вони разом з Юрою створили ці треки, які звучать у виставі.
Загалом у нас є кілька рівнів, способів розповідання історії у виставі. Є рівень документальний – це історія Adler. Є рівень художній, на якому ми намагаємося рефлексувати над тим, чим певні події були особисто для нас. Є рівень музичний, який, мабуть, найбільш емоційний, тому що музика все-таки може етично дати відчути певні емоції, у той час як текст у ці миті міг би бути маніпулятивним.
Які музичні жанри використано у виставі? Що зможуть почути глядачі?
Першою композитори створили пісню про Крим. Вона акустична, дуже душевна і світла. Потім з'явилася пісня про кетамін. Вона наша перша у виставі і наче вводить глядача в транс цієї подорожі, через яку ми проходимо всю історію. Також у виставі є пісня, яку ми називаємо шансон, але це радше босанова [напрям у джазі, - ред.]. У ній йдеться про вокзали, від'їзд з Криму у 2014 році.
Загалом створення пісень відбувалось у процесі роботи з п’єсою, по відчуттях… Кілька пісень, наприклад, перериваються на документальний текст. Тобто йде мелодія, тоді звучить текст, згодом куплет пісні і знову текст і так далі.
У виставі “Плейлист подорожнього” грають лише п’ятеро акторів, чиї персонажі не мають імен: жінка, якій пощастило, чоловік, який хоче допомогти, та інші. Чому такий вибір героїв без імен, проте з конкретними характеристиками?
П'ять акторів – це багато насправді, і кожен із них відіграє такий по суті узагальнений досвід українців під час війни. Настя Перець грає Жінку на межі, тобто жінку, яка вже доведена, з усіх сил стримується, але тримається. Таня Шелельо грає Жінку в очікуванні, наприклад, переселенку, яка не може повернутися додому, живе спогадами з минулого, мріє скоріше повернутися додому. Вона бачить у Львові різні образи свого рідного міста. Ростик Колачник грає Чоловіка, який хоче допомогти. Часто його допомога не потрібна у певний момент, і це його дуже мучить. Михайло Понзель грає Чоловіка, якому все ясно. І Таїсія Малахова грає Жінку, якій пощастило.
Коли я приїхала до Львова, ми тільки почали працювати над виставою. Тоді якраз, на початку вересня, росія здійснила масштабний обстріл Львова. Це був, здається, другий день репетиції, і ми тоді спільно ці події пережили, прийшли на репетицію, як мішками побиті. Всі мали певний досвід, і я подумала, що це також можна ввести в канву вистави.
Все починається з цього обстрілу, і тоді розкриваються характери всіх героїв, як-от Таїсії, жінки, якій пощастило. У неї тільки вибило вікна, але вона жива і може далі існувати. Її персонаж, наприклад, відсутній у більшості драматичних моментів, вона виходить тільки на пісні. Водночас у неї є монолог як акторки про її особисте життя, монолог людини, яка виїхала з Луганська у 2014 році та згадує про цей досвід.
Ви розповідаєте, що проводили чимало інтерв'ю з Adler. Як Вам вдається працювати з документальним матеріалом? Наскільки важливо не переходити межу, тобто не дати занадто багато документалістики у виставу, але зберегти це реальне висвітлення конкретної історії?
Насправді я люблю збирати документальний матеріал та проводити інтерв'ю. Ми з Adler ще потім у Львові зустрічались, і для мене було дуже корисно побачити і почути інші речі, які він мені говорив, коли ми просто гуляли містом. Тоді Adler згадував інші дуже важливі промовисті деталі.
Він розповідав, як часом у госпіталі, де він лежить, немає фіранок на вікнах. І це так само, як було в полоні. Їм кажуть вранці виходити на сніданок в коридор і брати собі їжу – так само було в Таганрозі. Тобто цей досвід пережитого полону, на жаль, повторюється. Часом люди, які такого досвіду не мають, відтворюють його для людей, які пережили полон, і навіть не розуміють, що вони це роблять. Такі елементи я теж додала у виставу.
Мені здається, що наше суспільство доволі делікатне. Так, воно реально намагається зрозуміти військових і допомогти їм. Але часом є речі, про які так просто не скажеш. І саме мистецтво може допомогти дати відповідні знання цивільним і пояснити, як краще комунікувати із військовими.
Коли я отримала цей вал розшифрованого з інтерв’ю тексту, у мене вже сформувалась певна система. Я розуміла, що формат побудови усього матеріалу – це подорож. Ми йдемо від періоду до 2014 року, тоді 2014 рік, далі АТО, ООС, повномасштабна війна. Завершуватись все повинно виходом із полону. І так, це теж не позитивне завершення історії, адже повернення з полону – це теж важко, людина переживає дуже складні відчуття сорому, провини, затупленості тощо. І мені хотілось це також зберегти.
Як самим акторам грати у виставі такого документально-музичного формату?
Важливо, що самі актори у різний спосіб залучені до теми вистави: хтось волонтерить, у когось партнер військовий, хтось вже двічі був змушений переселитись через війну. Ми багато обмірковували, як правильно проговорювати цю історію. Актори не грають текст, вони не драматично його переживають, а говорять своє відношення до нього. Це такий складний, постдраматичний конструкт. Такий підхід до теми є етичним, тому що неможливо в сучасній ситуації уявити себе військовими.
Постановка цієї вистави – це насправді була нелегка робота. Ми багато всього пробували, і я часто також була у заціпенінні щодо того, як підходити до висвітлення історії. Проте часом сама форма допомагає нам визначити, як правильно. Ми пробували різні способи існування на сцені: іноді з музикою; іноді з певними фізичними етюдами; іноді відтворюємо такий хор, де є один мовець, а інші герої промовляють, немов ехо, підсвічуючи окремі речі.
Які елементи та символи використано у виставі, коли говоримо про декорації, костюми, можливо, конкретні предмети? Загалом їх багато чи мало на сцені?
Загалом на сцені мало предметів. Я від початку хотіла аскетичну сценографію, бо історія велика та серйозна, і якщо зробити сценографію масштабною, то вона може передавити суть. Ми співпрацювали зі сценографкою, художницею Терезою Барабаш. Вона придумала дуже лаконічний елемент вистави – деконструйовані вікна. Деякі замотані в плівку, ніби розбиті, деякі цілі, деякі розбиваються під час вистави. Усі вони по-різному підвічуються.
Чи можна вважати цю виставу рефлексією не лише для героїв та Адлера, але й для глядачів?
Мені здається, що театр і мистецтво загалом зараз можуть бути таким медіумом для обміну історіями, які зазвичай просто так не розповідають. Партнер однієї з акторів є військовим, зараз проходить лікування після поранення. І коли вона читала частину тексту постановки про полон, то каже, зазвичай про ці речі не говорять. Зазвичай, історії військових завершуються там, де цей текст починається.
Ми запрошували Адлера подивитись нашу виставу. Він приходив на допрем’єрний показ, а ще до того бачив окремі частини, адже саме на його реакції я орієнтувалась під час режисерської роботи. У якийсь момент він мені сказав, що коли я стою та говорю текст, йому здається, що ніби хтось позаду мене стоїть. Була присутність, так званої, третьої особи: чи це доля, чи це фатум. Він казав, що під час служби постійно відчував щось за собою. Коли ти хочеш вести себе в один спосіб, а воно змушує бути зовсім іншою людиною, як військовому часом приймати не ті рішення, які ти робив би як людина.
Так, ми намагаємося бути делікатними і чуйними в суспільстві, але просто на рівні розмов на такі теми справді неможливо вийти. Ти так з місця в кар'єр не стрибнеш розповідати, як тобі було в полоні. А так, коли цей досвід вже наче відділений від тебе, він на сцені, ти не присутній, не відповідальний за реакцію інших людей, тоді це і військовому може допомогти пережити. Але і для цивільного, який бачить цю виставу, у свідомості будується такий місток розуміння, як комунікувати з військовими.
У виставі для нас важливо, аби глядач звертав увагу не тільки на війну. Військові та воєнні проблеми, про які ми розповідаємо, важливі через сприйняття кожної людини. Для мене був важливий саме людський досвід як особистості, а не як військового. Це досвід болю, поранень, страху, зради, надії, усвідомлення, що війна є нашою заданою обставиною, але вона не визначає нас. Війна – це насильство, яке над нами створено, і ми, на жаль, беремо в ньому участь, бо ми мусимо захищатись. Проте ми є чимось набагато більшим, окрім цього. У нас є величезне життя і сильні особистості, які поза цим. І нам би хотілося на цьому у нашій виставі розповісти.
Розмовляла Марічка Твардовська
