Вогняні спалахи, нечувані гібриди та нещасні грішники – мабуть, усім знайоме зображення Пекла Ієронімом Босхом. Звідки майстер черпав своє натхнення? З власної хворобливої фантазії, з оповідок сучасників чи проповідей священників? Чому Пекло поставало під його пензлем саме таким? Чи мав він натхненників або попередників у своїх пекельних образах?
Про це йдеться у матеріалі Стефанії Демчук на сторінці Центру середньовічних та ранньомодерних студій Symbolon у Facebook.
«Віз сіна», «Видіння Пекла і Раю» (Іл. 1), «Сад земних насолод», «Спокуса Св. Антонія» (Іл. 2) – це далеко не повний перелік творів, де ми бачимо охоплені полум’ям пекельні пейзажі. Майстер настільки часто повертався до зображень Пекла, що Карел ван Мандер у «Книзі про художників» (1604) залишив такі слова: «Хто би зміг розповісти про всі ті дивовижні та дивні думки, які блукали в голові Ієроніма Босха та які він передавав за допомогою пензля, і про тих привидів і пекельних чудовиськ, які часто швидше лякали, ніж розважали глядача!».
Слова Карела ван Мандера доповнюють не менш відомі вірші Домініка Лампсонія (Іл. 3): «Що означає, Ієронім Босх, цей твій вигляд, що виражає жах, і ця блідість вуст? Чи не бачиш ти літаючих примар підземного царства? Я думаю, тобі були відкриті і безодня жадібного Плутона, і житла пекла, якщо ти міг так добре написати твоєю рукою те, що приховано в самих надрах пекла». Ван Мандер та Лампсоній підкреслюють унікальність таланту художника, якому, як провидцю, було відкрито те, що інші бачать лише після смерті.
Однак чи справді Ієронім Босх черпав зі свого дару провидця? Чи зі свого містичного досвіду у потойбіччі? Історики мистецтв майже одноголосно cтверджують: Ієронім Босх, відданий католик, міський патрицій та член престижного братства Богородиці у рідному місті Гертогенбосі, надихався як творами нідерландських пізньосередньовічних містиків (зокрема, Рейсбруком), так і більш раннім, однак неймовірно популярним протягом усього середньовіччя «Видінням Тнугдала». Саме цьому «Видінню», яке було одним з джерел для «Божественної комедії» Данте, ми завдячуємо численними подробицями пекельної географії у Босха.
Хто ж такий Тнугдал і чому його видіння виявилось таким впливовим? Які образи воно нам змальовує? «Видіння Тнугдала» було написане у 1148 чи 1149 році ірландським монахом Марком з Schottenkloster (Іл. 4) Св. Якова у Регенсбурзі (Німеччина). Шоттенклостерами називали бенедектинські монастирі, засновані ірландцями («Scotti» в латині позначали етнічну групу гелів з території Ірландії та Шотландії).
Дія «Видіння» відбувається у 1148 у Корці в Ірландії. Лицар на ім’я Тнугдал, який «вірив в красу тіла і хоробрість» більше, ніж «дбав про вічне спасіння душі», вів безтурботне життя та не знав милосердя. Раптом під час бенкету він впав замертво. Три дні він не подавав ознак життя: його не поховали лише тому, що весь цей час біля серця зберігалась теплота. Потім так само раптово він прийшов до тями і розповів усе, що бачив на тому світі. Очікувано, потойбічний досвід зробив з лицаря благочестивого християнина.
Видіння змальовує нам декілька пекельних місцевостей: кожна з них «віддана» певному виду грішників: перша –вбивцям та їх спільниками, друга –невіруючим та єретикам, третя – пихатим, нечутливим до страждань близьких, четверта вміщує жадібних, п’ята – крадіїв та розбійників, у шостій катують ненажер, у сьомій – розпусників, особливо, з духовенства. Останні місцини – восьма та дев’ята – були для найгірших, найбільш запеклих грішників. У дев’ятій, подібно до Дантового останнього кола Пекла, на душі чекав Люцифер.
Босх був не перший, хто переклав мовою образів текст видіння. Так, найвідоміші мініатюристи пізнього середньовіччя, брати Лімбурги, правдиво утілили опис Люцифера, який знаходимо у «Видінні Тнугдала» (Іл. 5), у «Розкішному часослові» герцога Беррійського (1402 – 1416): «Сам же він лежав на розпеченій залізній решітці, вугілля під якою роздмухували сонми бісів. Всі його члени і суглоби були скуті залізними і мідними ланцюгами». Диявол корчився від болю, пригорщами хапав душі навколо себе і пожирав їх, ранячи їх і самого себе своїм хвостом і «вивергаючи смердюче полум'я».
У 1475 році Сімон Марміон проілюмінував манускрипт «Видіння Тнугдала» на замовлення Маргарити Йоркської, дружини Карла I Сміливого, герцога Бургундського. Кожний розділ оповіді лицаря супроводжує відповідна мініатюра: від «смерті» Тнугдала за обідом до янгола з душею лицаря біля стін з дорогоцінних металів райського міста (Іл. 6, 7, 8).
Ієронім Босх, таким чином, був не першим, хто змалював пекельні пейзажі, надихаючись описами Тнугдала. Однак, вочевидь, він був першим, хто зробив це у такому масштабі в станковому мистецтві. Так, душа Тнугдала у місцині невіруючих та єретиків побачила «велику гору, яку огинає вузька стежка, по одну сторону від неї вогонь, сморід, сірка і дим, тоді як по іншу – лід і сніжна буря». Тих же, хто намагався обійти цю гору, ловили «мучителі» та штрикали вилами та тризубцями. На стулці поліптиху з видіннями потойбіччя (1505-1515) Босх зобразив катування грішників демонами, а за ними – темне озеро, над яким височіє гора, осяяна червоними та білими сполохами (Іл. 9).
Босхівські монстри теж були по-своєму згадані у «Видінні». Так, птахоподібний гібрид на «пекельній» стулці «Саду земних насолод» (Іл. 10) відповідає опису мучителя душ, повинних у гріху хтивості (Іл. 11): «[Потвора] мала дві ноги та два крила, дуже довгу шию, дзьоб та сталеві кігті (…) Вона трималась на зледенілому озері і пожирала усі душі, до яких могла дістати». Душі проходили крізь шлунок потвори та викидались знов у крижане озеро «і їх муки поновлювались». Босхівський гібрид виявляється дуже схожим на описану Тнугдалом потвору: птаховидний, він сидить на стільці і пожирає душі, які проходять крізь його напівпрозорий шлунок і падають в ополонку. Біля монстра знаходиться те саме зледеніле озеро: по кризі ковзають як монстри, так і душі грішників.
Звісно, фантазії Босха не вичерпуються візуальним цитуванням «Видіння Тнугдала». Були і інші джерела страхітливих та чудернацьких образів нідерландського майстра, не кажучи вже про його особисте бачення. Однак «Видіння» є одним із ключів, який відкриває для нас духовний світ пізньосередньовічної людини: світ, повний монстрів, пекельних образів та жахливих тортур і, водночас, картин Раю та спасіння.
Погортати манускрипт з ілюмінаціями Сімона Марміона можна за посиланням.
