Учора, 4 травня, у Львові розпочався V Всеукраїнський форум військових письменників. Подія об’єднала понад два десятки авторів, які захищають Україну та волонтерять.
Співорганізаторка й модераторка форуму, директорка Львівської обласної бібліотеки для юнацтва ім. Романа Іваничука Тетяна Пилипець розповідає, що на відміну від інших книжкових фестивалів Всеукраїнський форум військових письменників — це своєрідний клуб, куди приходять люди, які самостійно знаходять інформацію в соцмережах і долучаються до родини.
Цьогоріч форум став першою літературною подією у часі війни не лише для Львова, а й країни.
"Коли в перші місяці війни ми проводили події, ми увесь час маневрували поміж трагедій, а потім зрозуміли, що росіяни хочуть поставити наш час на паузу, щоб ми завжди чекали моменту, коли ми зможемо зібратись", — каже Тетяна Пилипець.
На форумі були присутні ті, завдяки кому цивільні можуть проводити заходи й збиратись разом — українські військові. Військові, які стали письменниками будучи на фронті, або ті, хто писав ще до того, як пішов воювати, а також волонтери й журналісти.
Хтось з авторів, представлених на форумі, познайомився з війною торік 24 лютого, хтось у 2014-2015 роках. Для журналістки, волонтерки, авторки восьми книг про війну в Україні Ірини Вовк вона почалась на Майдані 1 грудня 2013 року.
Зараз Ірина щомісяця їздить на схід, куди возить допомогу військовим та записує подкасти з тими, хто безпосередньо сидить в окопах, керує дронами, є артилеристами, медиками, спілкується з усіма тими, хто воює і тримає наше небо. Авторка готує книгу на основі цих розмов.
"Я розумію, що це дуже потрібно. Мій коханий, який зараз теж на фронті, сказав мені одну річ: "Ми тут працюємо, але про нас всі забудуть, якщо ви цього не зафіксуєте".
Є багато історій, які взагалі не налазять на голову, що це може бути реально. До прикладу, на днях дроном вивели хлопця з групи, якого вважати загиблим. Пілот злетів дроном і побачив, що людина рухається. Він скинув йому записку "слідуй за мною" і вказав позивний хлопця. І так дрон привів його до найближчої української позиції. Хлопця врятували", — ділиться Ірина Вовк.
Вона наголошує, що всі ці історії треба фіксувати й показувати:
"Їх мають знати всі ті, хто живе сьогодні в Україні, і треба розуміти ціну, якою здобувається перемога. Тому, я вважаю, що ми зараз на межі того, що можемо перемогти або втратити все: життя, будинки, рідних. І бездія — це смерть".
Кожен з військовослужбовців каже, що на війні попри небезпеку для власного життя і життя колег є місце світлому. Там часто знаходиш людей, з якими в цивільному світі навряд чи міг зустрітись, воюєш поруч з Героями.
Військовослужбовець 103 окремої бригади територіальної оборони Тарас Іщик, який зокрема займається бренд-дизайном Збройних сил України, переконаний, що українська армія — найкраща у світі.
"Я пишаюся тим, що я військовий. Вважаю, що наша армія є найкращою у світі. Вона має виглядати стильно, просто, лаконічно і транслювати той зміст, який ми закладаємо через призму своїх поглядів і книг.
Як гадаєте, чи етично на 31-му році незалежності на головній емблемі Збройних сил України мати георгіївський хрест? Чи етично на дев'ятому році війни на бойових прапорах ЗСУ мати гасло "За Україну, за її волю", написане російським шрифтом? Війна — це можливість надолужити й змінити те, чого за 31 рік не змогли змінити", — каже Тарас Іщик.
Андрій Кириченко, військовий письменник, ветеран АТО, каже, що люди пишуть вірші, щоб отримати емоції, пишуть прозу, щоб якоюсь мірою задокументувати події.
"Я намагаюсь в силу свого розуміння зафіксувати те, що варто памятати", — додає Андрій Кириченко.
Видавчиня Ірина Білоцерковська разом із чоловіком, нині командиром роти київської ТРО 206 батальйону Сергієм Панковим, у 2018 році заснували видавництво «Білка», яке видає книжки на військову тематику.
За словами видавчині, ідея створити таке видавництво виникла ще у 2015 році. Але після року війни в Україні існувало лише дві книги на воєнну тематику, одна з них була написана російською. Ірина Білоцерковська каже, що про нашу війну потрібно говорити постійно.
"Коли звільнили передмістя Києва, Бучу, Ірпінь, і світ жахнувся від того, що там власне відбувалося — для тих, хто видавав книги про війну, читав їх, там не було нічого нового. Усе те саме було в Донецьку, Горлівці й все те саме буде всюди, де є русскій мір", — ділиться Ірина Білоцерковська.
Будучи в холодному окопі у постійній небезпеці на фронті, а чи — в теплій домівці, війна змінює ціннісно й ментально кожного з нас.
"На жаль, нам досі доводиться чути російську мову в Україні, навіть після того, як окупант щодня вбиває наших земляків – на фронті, у їхніх будинках, школах, магазинах. Ця війна має навчити кожного українця цінувати те, що у нас є – мову, культуру, традиції. Ми повинні плекати українську книгу, її має бути настільки достатньо, щоб російськомовну літературу навіть не можна було знайти», — зазначив заступник очільника Львівської ОВА Іван Собко.
