Український письменник-фантаст Володимир Кузнєцов розповідає про сучасну літературу, наукову фантастику, а також можливості, які є в авторів-початківців.
2
Сучасна українська література сповнена пошуків та експериментів. Автори дедалі частіше заглиблюються у теми, які резонують із досвідом, який переживають українці у часі війни. А розкривати ці проблеми вдається у різних жанрах, у тому числі горорі, фентезі та науковій фантастиці.
Письменник Володимир Кузнєцов впродовж багатьох років створює унікальні світи в літературі. У 2022 році через повномасштабне вторгнення росії в Україну йому довелось переїхати з рідного Сіверськодонецька, що на Луганщині, до Львова. Тут пан Володимир продовжує писати книги у жанрах на межі космоопери, фентезі, лавкрафтівських жахів та наукової фантастики, а також займається розробкою настільних ігор, які розкривають світи, сповнені міфів і легенд.
Як в літературі народжуються нові світи? Яка ситуація в Україні з фентезі та науковою фантастикою? Що потрібно враховувати письменникам-початківцям? Детальніше розповідає Володимир Кузнєцов в інтерв’ю Гал-інфо.
Передусім, пане Володимире, розкажіть, як можна охарактеризувати сучасну українську літературу? Чи отримала вона “нове дихання” з початку повномасштабної війни?
Перша хвиля цього нового дихання почалася все ж таки з 2014-2015 року. Хоча не варто забувати тих людей, які попри все, попри очевидну комерційну невигідність, творили українську літературу в 2000-их роках. У 1990-х ми ще переживали певний український ренесанс, тоді була велика цікавість до української літератури, але з початком 2000-х російська “м’яка сила” тиснула на нас своїми інформаційними впливами. І найбільша пошана тим, хто міг в ці роки, здавалось, абсолютної безвиході, залишатися вірними українській літературі.
У 2014-2015 роках стався перший сплеск, коли ми зрозуміли, що нам потрібно якось відокремлювати себе від російських впливів. Це була радше реакція. І мені подобається насправді не те, що у 2022-му ця реакція отримала нову хвилю, а те, що ми нарешті переходимо від реакції до акції: ми робимо не тому, що нам треба замінити російське, а тому, що ми хочемо робити своє. Зараз позитивним є той аспект, що у нас дійсно з'явилось багато авторів і видань, як перекладних, так і наших українських; з'явився корпус текстів, який створює певний бекграунд. Тобі вже не треба звертатися до когось, щоб розуміти, що ти хочеш написати. У тебе є власні тяглість, літературний дискурс і близька проблематика; є на кого подивитись, хто цю проблематику підіймає, говорить про те, що нам болить, те, що нам відлунює.
Зараз виходить серія, вже є дві книги, “Колесо року” Олексія Жупанського. Він дуже химерний, дуже сюрреалістично-фентезійний, але це якраз цей погляд у наші “нульові”, у нашу міську культуру і водночас частково сільську культуру. Його “Осіннє заціпеніння” і “Серце весни” – це урбаністичні романи, наповнені нашою, суто українською урбаністичною містикою, яку раніше було дуже важко знайти. У нас дуже часто це сільська містика, її горорні напрямки.
До речі, горор, темна література, в Україні теж розвивається. Вона зараз тяжіє до фольк-горору, ізольованих сіл і проблеми їхнього збереження, цієї локальної культури. Письменниця Оксана Ковальчук, наприклад, пише про Полісся, його традиції і власне унікальне бачення світу. Світлана Тараторіна випустила “Дім солі” – постапокаліптичний, фантастичний твір, присвячений Криму і українському баченню Криму. А до того в неї вийшов “Лазарус”, який був присвячений Києву початку ХХ століття. Ми розкриваємо ці теми дедалі більше, дедалі глибше – і це прекрасно. Зараз питання не що прочитати, а як встигнути прочитати все, бо виходить багато важливих творів.
Якщо говорити про Вашу письменницьку діяльність, то на основі яких авторів формувався Ваш стиль оповіді? Ваші книги, мабуть, не випадково містять елементи лавкрафтівських жахів.
Я читаю з раннього дитинства і у різний час на мене впливало чимало різних авторів. Лавкрафт також частково вплинув, бо мені імпонує ідея космічного і незбагненного жаху. Він колись казав, що страх є найдавнішою людською емоцією і найбільший страх – це страх невідомого. Так, з цим можна сперечатися, але мені якраз імпонує залучення у тексти цього зіткнення з Незбагненним і нездатність людини осягнути його, зокрема через філософські, мисленнєві експерименти щодо того, якою може бути інша свідомість, інший інтелект.
У цьому контексті на мене неймовірно вплинув Пітер Воттс із його серіями “Ріфтери” (“Морська зірка”), та “Вогнепад (“Сліпобачення” та “Ехопраксія”), де він свідомо експериментує з ідеєю першого контакту і принципової неможливості контакту з інопланетною цивілізацією. У нього ще є багато чудових оповідань, у яких він також порушує це питання.
Період повернення до наукової фантастики у мене відбувся якраз наприкінці 2000-х – початку 2010-х. Як не дивно, до того моменту наукова фантастика трішки затихла. Припускаю, що як людство ми втратили віру в наступний технологічний стрибок. Нам здавалося, що все залишається таким, як є. Ми експериментували з кіберпанком, з посткіберпанком з літературно-футурологічного погляду, але ми замикалися на собі, бо всі припинили мріяти про космос. Потім у якийсь момент ця мрія повернулася, і у світі з’явилась ціла плеяда дуже крутих наукових фантастів, як-от Ганну Раяніємі, фінський фізик, вчений, автор неймовірної серії про Жана ле Фламбера “Квантовий злодій”. Ця книга, свого часу я її читав англійською, кардинально змінила для мене деякі погляди і загалом сприйняття наукової фантастики.
Що саме змінила?
Згаданий Пітер Воттс і ще Ніл Стівенсон є лекторами, менторами. Вони можуть тобі три-чотири сторінки пояснювати якесь наукове явище, і ти будеш щиро в захваті. Або ж знудишся – звісно, це залежить від людини. Але в будь-якому разі вони давали великий поштовх для роздумів, їжу для розуму. Вони брали ідеї, підіймали їх, розгортали, і тобі хотілось дізнатись про них більше!
Натомість Раяніємі пише інакше. Він фізик, займається теорією суперструн, і в нього дуже багатий бекграунд, але у книгах він явища не пояснює. Тобто він просто закидає щось як даність, так ніби ти це мусиш підсвідомо розуміти. Це не є погано, адже якщо ти цього не розумієш, то просто читаєш книгу як фентезі і не переймаєшся. Він не змушує тебе відчувати себе ідіотом (сміється). Ти просто читаєш жвавий, динамічний твір з крутими персонажами, де є мільйон посилань на масову культуру. Прочитавши його, ти будеш все одно в захваті від того, як це написано. Ти не втратиш розуміння твору, якщо не будеш знати наукового підґрунтя окремих явищ. Ця думка і змінила мене.
Аби писати книги з наукової фантастики, потрібно мати фах фізика або іншого науковця? Що потрібно знати, аби бути творцем цього жанру літератури?
Я не фізик (сміється). Насправді свого часу я дуже довго боявся підступитися до наукової фантастики, тому що вважав, що недостатньо розумію цю сферу. Але якраз відкриття фантастів нової школи підштовхнуло мене до вивчення того, чим є сучасна фізика, як вона розвивається, які має напрямки і які проблеми перед нею постають. Я відкрив для себе величезну кількість неймовірних учених, публічних діячів, популяризаторів науки. І мені здається, що авторам передусім треба збільшувати свою загальну обізнаність в сучасній проблематиці. Ти можеш не залазити глибоко в математичній моделі, але мати загальне розуміння того, як працює сучасна квантова фізика, що таке ця квантова сплутаність або квантова невизначеність, у чому їхні складності. І цього достатньо, щоб вже створювати і описувати цю проблематику. Можливо, хіба не варто лізти зі своїми висновками (сміється), але можна опиратися на тих людей, які обґрунтовано пропонують цікаві гіпотези і передбачення.
Першим відкриттям наукової фантастики для мене, коли я занурився власне в її науковий аспект, стала щира образа, що фізика настільки цікава, але як можна було її так нецікаво викладати в школі? Вона сповнена неймовірних таємниць! Ми зазвичай, коли говоримо про якісь складності і незрозумілості в фізиці, то згадуємо про квантову фізику, але йдеться не лише про них. Теорія відносності має свої унікальні аспекти. Навіть класична фізика, яка, здається, вже вивчена і перевивчена, теж має чимало нюансів. Термодинаміка прекрасна!
А другим відкриттям для мене було те, що цей науковий корпус абсолютно нормально існує українською мовою, що є досить багато видань та українських перекладів. Я не відчував, що мені чогось бракує. Це для мене було приємним відкриттям, бо я теж в умовних 2013-2014 роках існував у тіні того, що немає українських перекладів, що не було потреби створювати науковий корпус текстів українською, бо була російська. Виявилось, що це не так, і це прекрасно!
2
Які поради можете дати початківцям, які хочуть пробувати себе в науковій фантастиці та жанрі жахів?
Передусім є така хороша порада: пишіть про те, що знаєте. Це не обов'язково стосується саме наукового підґрунтя. Загалом, приносьте власний досвід. Є шлях, який можна вважати помилковим, – це внутрішнє зациклювання. Після прочитання чужої книги, яка дуже сподобалась, є прагнення написати так само, але тоді ти просто перетравлюєш той досвід, який отримав вже з чужого.
Включайте власний досвід, пишіть про те, що сталося з вами, що відбувається навколо. Зараз, попри це все жахіття, яке оточує нас, це неймовірний емоційний і фізичний досвід, якого більшість авторів світу не має. Ті західні автори, хто пише зараз про війну, здебільшого війни в очі ніколи не бачили. Ми переживаємо її щодня. Наш власний досвід дозволяє нам відобразити і відрефлексувати все це дуже чесно. І так, воно буде резонувати нашим читачам, тим, хто сам переживає це.
Наприклад, Стівен Кінг і його роман “Воно”. Наше українське видання рясніє примітками: це такий телеведучий, це таке шоу, це така марка цигарок тощо. І я раптом для себе усвідомив, що американський читач читає це геть по-іншому. Йому не треба ці примітки, бо йому й так все резонує. Це те, що я казав про Олексія Жупанського і його “Колесо року”. Ти всі ці маленькі, незначні примітки зчитуєш підсвідомо, і це створює реалістичний світ навколо тебе, у який ти повіриш набагато глибше і охочіше, ніж повірив би у всесвіт Кінга, бо реалії штату Мен тобі ніяк не зрозуміти.Ти можеш їх бачити на рівні віртуального туризму, що прикольно, але ти ніколи не повіриш у їхню реальність. А тут тобі навіть вірити не треба, бо ти це все знаєш. Тому особистий досвід дуже важливий.
Чи є можливості зараз в українських письменників-початківців виходити на високий рівень в Україні?
Звісно! Зараз просто бум авторів! Видавці побачили, що в українських авторів є перспектива, що вони можуть продаватися, створювати навколо себе власне ядро аудиторії. Вже є суперхітові автори, які почали писати не так давно. І дуже багато видавців дійсно воліють мати у себе в портфоліо сталих авторів, які писатимуть з року в рік, робитимуть нові книги, з кожною з яких їхня впізнаваність поширюватиметься.
Тому єдине, що я можу порадити авторам-початківцям, – це будьте цілеспрямованими, не опускайте руки, навіть попри можливі невдачі. Не варто очікувати, що перша книга стане неймовірним хітом. Як правило, так не буває. Письменників є дуже багато, і просто щоби вашу книгу помітили серед сотень, які стоять на полицях, потрібно докласти зусиль. Але хтось в будь-якому разі вас помітить і полюбить, і тоді ці прихильники наступну вашу книгу точно читатимуть. І зрештою ця частка людей, яка вас побачить і полюбить, збільшуватиметься.
Так, це не проста і не швидка робота. Не йдіть писати, якщо ви хочете заробляти великі гроші. Є набагато більше набагато логічніших способів це зробити. Але якщо для вас важливі не гроші, а саме можливість реалізуватися, розлого висловлювати свої думки, ділитися досвідом і світобаченням, то письменництво – це хороший інструмент для цього і ним варто скористатися.
Як на мене, є дуже важлива різниця між тим, що називають контентом і літературою. Строк життя контенту дуже невеликий. Він створює разове враження і потім, скоріш за все, назавжди зникає для вас у стрічці. А книга, особливо як матеріальний об'єкт, залишається з вами, і, ймовірно, ви будете до неї повертатися. Навіть якщо не візьметеся її перечитати, вона може просто залишити якісь відбитки, які будуть відгомінювати у подальшому читанні або сприйнятті загалом цього світу і медіаконтенту.
Сьогодні твори літератури починають створювати за допомогою технологій штучного інтелекту. Наскільки це є ризиком для авторів та літератури загалом? І чи можна вважати, що воно нівелює авторську творчість людини?
Ми зараз у такій ситуації, коли дуже важко щось прогнозувати. Є декілька різних поглядів, у тому числі інженерно-наукових, на те, як буде розвиватися штучний інтелект: хтось вже вбачає його легітимним інструментом; хтось каже, що це бульбашка, яка зараз штучно роздувається і рано чи пізно лусне. Обидві сторони, очевидно, мають свої докази. Це без сумніву той інструмент, який вже інтегрований в наш медіапростір і який, напевне, не вдасться висмикнути просто так вже. Та ніхто і не буде цього робити. Зрештою, поява фотошопу не знищила образотворче мистецтво.
Чи можна писати літературу за допомогою ШІ? Звісно, можна. Я не користуюся цим, бо я, напевне, ретроград (сміється), але від багатьох у своїй бульбашці чув, що ШІ чудово генерує ідеї. Але якщо я можу сформулювати запит для ШІ, щоб він мені щось згенерував, то це означає, що я й сам це можу згенерувати, я це й так вмію. Якщо я не розумію, чого мені треба, то мені і ШІ теж не допоможе.
Очевидно, що є різна градація цих двох станів. Це краще помітно у візуальному мистецтві, ніж у вербальному. У візуалі ми починаємо цінувати стиль. Це подібно до того, як свого часу художники ренесансу прагнули до реалістичності картин. А потім в якийсь момент, з винайденням фотографій, з технологічним розвитком, мистецтво почало шукати нові форми: з'явились кубісти, імпресіоністи, сюрреалісти і ціла низка неймовірних мистецьких напрямів. Так само, без сумніву, штучний інтелект зможе генерувати на основі лінгвістичних моделей загальний текст, умовно фотореалістичне зображення. І тоді ще більше стане цінуватися індивідуальність в цьому тексті.
Хоча вона була присутня і до того. Як приклад можна взяти Кормака Маккарті з його “Кривавим Меридіаном”, який написаний дуже складним стилем. Там навіть пряма мова навмисно не виділяється ніякими знаками, а просто йде суцільним текстом, тому іноді навіть складно зрозуміти, що це почався діалог. Але це зроблено навмисно для глибшого занурення читача в текст, у цей потік. Можна згадати і Джеймса Джойса з його “Поминками за Фіннеганом”. Це теж гіперскладний текст. Чи може згенерувати ШІ щось подібне? Мені здається, коли воно вже з'явилось, то, звісно, воно зможе це повторити. Але чи може ШІ знайти нові форми вираження, стилістичні рішення, композицію і динаміку тексту? Я маю певні сумніви.
Очевидно, випадково щось може створитися само по собі, але мені здається, навіть це випадкове творіння, яке видасть ШІ, мусить опрацювати людина, аби підкреслити його сильні сторони, які хай навіть не свідомо склалися. Загалом ми всі працюємо як лінгвістична модель ШІ. Ми споживаємо цей неймовірний потік інформації навколо нас і синтезуємо його через призму свого розуміння.
Розмовляла Марічка Твардовська
