Мандрувати Галичиною цікаво ще й тому, що в кожному місті і містечку обов’язково знайдеш щось особливе, дивовижне, небуденне. Тут треба мати гостре око і добре пантрувати, щоб не проґавити чогось вартісного.
Невеличкий і тихий Сокаль, що розташувався на півночі Львівщини аж під Волинню, потішив акварельними весняними барвами, неспішним життям і цікавезними пам’ятками. Після людного шахтарського Червонограда, що неподалік, Сокаль мені видався містом, в яке люди приїздять лише на вихідні. Затишно, чисто, малолюдно. Місто садиб і садків. У середмістя потрапляєш якось несподівано, наче раптом закінчилось село і проросло місто.
Сокаль має кілька потужних архітектурних домінант. Перше, що кидається у вічі - недобудований ґмах костелу посеред центрального майдану. Будувався в 30-тих роках минулого століття, але викінчити споруду завадила війна. Нині тут правиться, провадяться ремонні роботи, про що свідчить будівельне сміття у мішках.
Неподалік чарівний будиночок ратуші з вежею. Такий мініатюрний, як і саме місто.
Трохи далі у Міському парку надибав вражаючу ренесансну синагогу. Вірніше її рештки. Пам’ятка стоїть просто неба без даху і вікон. Але навіть в такому вигляді вражає потужними стінами, аттиком, оздобами вікон... Тут давно поселились пустка, сміття і печаль.
У тому ж парку є ще одна перлина - стародавня церква святого Миколая, збудована ще в першій половині ХYІ-го століття. Товстелезні стіни, контрфорси, присадкувата постава - храм схожий на міцного кремезного воїна, готового до нападу.
Саме в Миколаївській церкві у 1594-му році відбулось зібрання православних українських священиків, які радились щодо об’єднання з римо-католицькою церквою. Історичне місце. Щоправда, під час ремонту, як це часто буває, мастри переборщили з рожевою фарбою, такі шати старовинній церкві не пасують...
З високої паркової кручі можна зійти просто до Західного Бугу. Місцина дуже мальовнича. Якби не сміття... Саме місто дуже охайне, але тут, у затінку понад річкою, чомусь поселились нечупари, що викидають непотріб. Маючи таку чудову річку під боком, можна було б якось цивілізувати берег, зробити набережну, пляж, човнову станцію... Розмріявся! Сокалю дуже б пасувала така обнова. Може колись містяни зберуться з силами і коштами. Щиро їм цього бажаю, бо ніхто за них самих цього не зробить.
Ще одна причина для смутку - грандіозний ансамбль Бернардинського монастиря за Бугом. Велична барокова будівля століттями була виразною домінантою Сокаля. Колись кляштор називали Руською Ченстоховою, бо тут знаходився чудотворний образ. Але совіти перетворили монастир у сувору в’язницю, де тримали довічників. А в 2012-му році кляштор згорів. І стоїть румовищем просто неба. Ще одна перлина землі галицької перетворюється на руїну...
Залишаючи місто, мені подумалось, що Сокаль вартий ліпшої долі. Затишний, зелений, із симпатичними віллами та садками - наче акварельний малюнок квітів сакури в дощову погоду. Місто варте, щоб його відвідати. В усякому разі, мені ще хочеться.
Богдан Волошин, проект Локальна Історія.
