16 травня у приміщенні Музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» пройшов вечір пам’яті депортації кримських татар, присвячений 25-річчю повернення депортованих кримських татар на батьківську землю.
Урочисте відкриття «Ночі музеїв» відбулося на музейному подвір’ї, де спочатку поклали квіти та вшанували пам'ять закатованих у тюрмі каральними органами трьох окупаційних влад: польської, радянської та німецької .
У цей час в приміщенні в’язниці проводили екскурсії відвідувачам. Загалом захід відвідало кілька сотень людей.
На захід прийшли й учні львівських шкіл, їм показали, як виглядала камера смертника. Оскільки основна маса закатованих окупаційними режимами людей були політичними в’язнями, то у таких камерах вони могли очікувати виконання вироку від місяця і до року.
У невелику камеру-одиночку саджали 11 людей, у більшу камеру часто саджали до 40 чоловік. За радянського режиму ця в’язниця була переповнена.
У тюрмі присутній наглядний приклад психологічного тиску, який використовували, щоб зламати людину та змусити її співпрацювати. На всю тюрму була лише одна вбиральня і в’язнів водили туди лише два рази на день.
«Фактично усі ці люди були розстріляні не за злочин, а за ідею, свої переконання, за бажання бачити Україну незалежною державою», - розповіла екскурсовод.
Сьогодні також вперше для відвідувачів відкрили для огляду підвали тюрми. Саме у підвалах НКВД-КГБ проводило масові розстріли. У підвалах тримали в’язнів, над якими вели слідство, адже сирість, холод, постійні крики та звуки пострілів змушували людей психологічно зламатися. Розповідають, що в окремих камерах на стінах та підлозі ще й досі зберігаються сліди крові закатованих людей.
Також на огляд представили експонат з фондів Тернопільського історико-меморіального музею політичних в’язнів – бронежилет з напрочуд легкого матеріалу, який належав голові Проводу ОУН(б) Ярославу Стецьку, а також оригінальні фото провідника і його охоронців у Альпах.
Варто додати, що приміщення тюрми має три поверхи і діяла вона аж до 1996 року.
У підвалах також пройшла виставка повстанської зброї з колекції ПП «Штурм». Тут же з відвідувачами працювали реконструктори у формах окупаційних влад.
Вони показували, як відбувався огляд камер, пояснювали принцип роботи презентованої на виставці зброї та радо фотографувалися з бажаючими.
Справжня атракція відбувалася на першому поверсі у кімнаті слідчого де проводили реконструкцію слідства політичної тюрми НКВД-КГБ. Тут відвідувачі з власної волі могли відчути себе на допиті у слідчого НКВД.
Роль слідчого, офіцера НКВД, який був на фронті, зіграв учасник товариства пошуку жертв війни «Пам'ять» Олександр Василюк.
За його словами, головним принципом роботи із підозрюваним у слідчих НКВД було психологічний тиск та залякування.
«Я сьогодні граю роль доброго слідчого. Мені потрібно так увійти в довіру до людини, щоб вона сама захотіла зв’язатися із підпіллям. Відомо, що місце знаходження криївки знали лише люди, які у ній жили, якщо на допиті людина, яка може вивести слідство на когось із так званих лісовиків, то мені потрібно методом логічних доведень переконати її у такій необхідності», - сказав Олександр Василюк.
Він також додав, що від "поганого слідчого" на в’язня чекав жорстокий допит з тортурами. Такі допити могли тривати до трьох діб. Ув’язненого били, світили в обличчя лампою, давали пити солону воду, кололи наркотики. Часто було таке, що стоматолог знімав в’язню емаль з кількох зубів, тоді його примушували пити солону, або солодку воду, що провокувало неймовірний біль.
Якщо в’язень не погоджувався на співпрацю, його саджали у підвальну камеру, або ж у переповнену камеру, де практично не було кисню.
Допит починався із того, що людині називали її ім’я, прізвище, місце проживання, навчання, відомості про її родичів, відомості про її останні пересування. Якщо все це збігалося, то у людини складалося враження, що НКВД знає усе про неї та її рідних.
Для психологічного тиску на столі тримали автомат, або іншу зброю. Загалом допит у «добро» слідчого тривав до 30 хвилин і переважно ночами. Такі допити повторювались щотри години, таким чином ув’язненому не давали спати.
«В основному такі допити використовували для того, щоб переконати людей у безвиході та безперспективності боротьби. Після таких допитів люди виїздили на Донбас, або ж погоджувались співпрацювати», - зазначив Олександр Василюк.
Серед тих відвідувачів, які добровільно погодився сісти на стілець перед слідчим НКВД у якості в’язня, значна частина погодились подумати про співпрацю.
Олександр Василюк пояснив, що все це інсценізація і в реальних умовах допит міг виглядати інакше, а реакція людей на допиті могла б бути іншою.
Окрім того, реконструктори продемонстрували, як проходив у в'язниці огляд камер.
Додамо, що «Тюрма на Лонцького» - це перша в Україні музей-в’язниця.
Фото: Сергій Бобра, Гал-інфо.
