«Через Луганську область давно пролягав потужний наркотрафік, який курирувала місцева міліція. У місті стояло чимало кіосків, де можна було безперешкодно придбати так звані спайси (курильна мішанка). Отже, до певної міри можна казати, що «лнр» перетворилася на новий спосіб контролю наркотрафіка», – розповів в інтерв’ю «Гал-інфо» доктор соціологічних наук, професор Луганського національного університету ім. Т. Шевченка Ілля Кононов.
Один із найвідоміших соціологів східної України вже кілька місяців мешкає біля західного кордону держави – в Івано-Франківську. Залишивши рідне місто в липні торік, Ілля Федорович перебрався на кафедру філософії Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, з колегами із якої контактував упродовж останніх десяти років, проводячи спільні соціологічні дослідження ментальності «східняків» та «західняків». Саме на Прикарпатті познайомився із професором й автор даних рядків – це сталось 2008 року на науковій конференції, що проходила у спартанських (чи пак польових) умовах в чотирьох кілометрах від гори Говерла. «Гал-інфо» поспілкувалося з паном Іллею, аби з’ясувати, чому на Донеччині та Луганщині сторожко поставилися до Євромайдану й яким чином потрапили до так званих «народних республік».
Чому більшість населення на Донбасі сторожко сприйняла Майдан й, за великим рахунком, не підтримала його завдання та цілі?
Це важке запитання, яке треба спокійно з’ясувати , не навішуючи на регіон ярликів. Мені не подобається, коли, не дослідивши сповна тему, починають таврувати Донбас, називати українською Вандеєю, – а це вже досить усталене визначення.
З моїх досліджень випливає, що більшість населення на Донбасі з великою тривогою сприйняла початок заворушень у Києві, початок Майдану. По-перше, було побоювання загальної хаотизації суспільного життя. Було відчуття, що насувається щось на кшталт 1990-их років. Тому наприкінці 2013 року мешканці нашого регіону, з одного боку, були незадоволені діяльністю Януковича, але, з іншого боку, боялися насування хаосу. Це спричинилось до того, що більшість мешканців Донбасу в грудні – січні торік сприймали себе як опору конституційного ладу – як вони його розуміли на той момент.
По-друге, важливе символічне значення мали президентські вибори, які повинні були відбутися 2015 року. Ця очікувана подія була ціннісно наповнена і владою, і опозицією. Влада відчувала, що в неї недостатньо ресурсів, щоб утриматися при владі, – даруйте мені цю тавтологію. Так само не впевненою в своїй перемозі була й опозиція, тож обидві сторони шукали можливість перемогти, в тому числі й неправовими методами. Саме ця установка на неправові методи й викликала відчуження значних мас населення Донбасу від Майдану. Особливо людей злякало захоплення будівель обласних адміністрацій на Заході України, а також так звані «Ночі гніву» у Львові, Івано-Франківську. Це викликало масовий страх, який став полем маніпуляцій з боку регіональної еліти, котра орієнтувалась на режим Януковича. Використовуючи цей страх, регіональні еліти легалізували різні парамілітарні угруповання на кшталт «Луганської гвардії», Донських козаків.
Крім того, треба сказати й про луганський Євромайдан. Я не бачив, як розвивався донецький Майдан, а в Луганську я спостерігав за ним достатньо щільно. Він був нечисленним, але збирався регулярно, здебільшого у вихідні дні, біля пам’ятника Шевченку. Але хто був його візитівками? Насамперед Ірина Верігіна, яка в Луганську не могла викликати широких симпатій. Всі пам’ятали Верігіну як подругу Королевської, тож її правильні на загал слова навряд чи сприймались як відображення справжніх переконань. Скоріше це сприймалося за формулою «бізнес і нічого особистого». Або брати Серпокрилови – персонажі, які навряд чи були моральними авторитетами для мешканців міста і регіону в цілому. Виходячи з цього, можна пояснити досить стримане ставлення луганчан до подій у Києві. Хоча, з іншого боку, були молоді люди, які їздили на Майдан у столицю. Представників Луганська там було досить багато.
Якби не фактор Росії, чи могли політичні еліти у Києві та на Донбасі домовитися між собою?
Я думаю, так. Гадаю, що еліти Донецької та Луганської областей переграли самі себе. Вони думали вступити в торг із новою владою Києва, спираючись на певну силу. Думали обіпертися також на російський фактор. Але вони не врахували, що Росія давно почала грати свою гру. Не знаю, наскільки вони не розуміли, до чого веде їхнє загравання, але було враження, що вони переграли самих себе.
Однак, я хочу зазначити, що у розвитку ситуації винна не тільки Москва, але й нова влада в Києві. Гадаю, за виваженої розумної політики Києва окупації можна було би уникнути. Приміром, я б дуже хотів дізнатися, що робив у квітні Турчинов, що робила Тимошенко, що робив Яценюк? Чому Луганськ не звільнили, коли це можна було зробити? Я там перебував і бачив усе не ззовні, а зсередини.
Наприклад, коли прикордонники (йдеться про офіс Луганського прикордонного загону за адресою квартал Мирний, 21 у Луганську. – прим. «Гал-інфо») відбивалися від нападів, – а я там неподалік мешкав – то в цей же час у Луганську сиділи військові частини. То коли вони не прийшли на допомогу прикордонникам, які чинили опір не такій вже й великій групі нападників, то як це розцінювати? Вони мали геть незахищений офіс, непридатний до тривалої оборони, але майже дві доби відбивалися, очікували, що надійде допомога. Але ніяка допомога не надійшла.
У Луганську було декілька таких переломних моментів, коли можна було все повернути на користь України. Але їх не використали. У мене складалося враження, що місто просто здають. У Луганську переважає думка, що це пов’язано з тим, що Донецьк і Луганськ заважали провести президентські вибори в один тур. У кожному разі все це викликає дуже багато питань.
Виникало відчуття, що й сепаратисти діють за певним раніше написаним планом?
Ви знаєте, ретроспективно аналізуючи багато з того, що відбувалося в місті, я можу сказати, що і в Луганську, і в Донецьку мережа підпільних організацій формувалась достатньо давно. Це, скажімо, мережа Донського козацтва, яке теж потім перетворилось на одного з учасників війни. Це мережа, яка пов’язана з такою начебто громадською організацією, як «Донецька республіка». Я деяких представників цієї організації навіть особисто знав як науковців. Не міг уявити, що згодом вони будуть бігати з автоматами. Думаю, що в Україні дуже серйозно недооцінили підготовку Росії до силового вирішення проблеми – а ця підготовка, мабуть, почалася ще до 2003 року коли, як відомо, відбувся конфлікт на острові Тузла. Це, певно, був пробний крок, який мав на меті прозондувати готовність України захищати Крим. Тоді, як відомо, все обійшлося. Більш того, це посіяло у нас впевненість в тому, що з Росією можна грати, й ця гра не така вже й загрозлива. А насправді це виявилось не так.
Я думаю, що Росія мала кілька сценаріїв. Безумовно, я суто умоглядно про це кажу, але не виключаю, що був сценарій, який міг розігрувати галицький сепаратизм. Приміром, якби Янукович застосував силу, розігнав Майдан, зачистив Київ, то повстання могло відбутись на Західній Україні. Постала б Західноукраїнська народна республіка, й окопи були б десь по Збручу. Але Кремль так чи інакше своєї мети досягнув би: розколов Україну та відтермінував її вступ до НАТО й ЄС, отже, зробив би її недієздатною державою. Думаю, що відпрацьовувались різноманітні сценарії. І в Галичини для цього використовувались інтелектуали, які, можливо, навіть не підозрювали, в яких цілях їх використовують.
А щодо ширшої соціальної бази, на яку спираються режими «лнр» і «днр»? Існує переконання, що це здебільшого люмпенізовані елементи й чиновництво, схильне до інертної та патерналістської поведінки. Це відповідає дійсності?
Я можу сказати, що серйозної соціальної бази у «лнр» і «днр» взагалі немає. Тобто не можна сказати, що «лнр» і «днр» є результатом послідовного розвитку якихось внутрішніх процесів на Донбасі. Без російського фактору жодної соціальної бази там не було б. Утім, певна ситуативна база виникла.
Коли я ще був у Луганську, я спостерігав, хто ходив на мітинги, хто ходив на блокпости до початку бойових дій. Я тоді сформулював жартівливе поняття, що це «революція гопників». Тому що дуже багато молодих людей, які себе не знайшли в житті й не отримали нормальної освіти, переодяглися в камуфляжну форму, почепили георгіївські стрічки, отримали автомати й пішли робити революцію. Й певною мірою це так і було станом на травень минулого року. Але справа не в тому.
Згадаймо 6 квітня, коли була захоплена будівля СБУ, – хто туди прийшов? Це більш ґрунтовно ілюструє базу цього руху. Туди, з одного боку, прийшли колишні представники ВДВ і «афганці». Це одна колона. З іншого боку, були кримінальні елементи. Отаке досить дивне поєднання кримінальних елементів і колишніх військовослужбовців, що служили в гарячих точках. І всім цим керували росіяни. Якщо брати ширше, то значна частина міліції, певна частина чиновництва – особливо старого, що сформувалось за радянських часів, – теж підтримали сепаратистів.
Але звідки взялися ці елементи? Вони були відмобілізовані тією ж луганською елітою. Це люди, які раніше були включені в клієнтельні структури. Головним принципом структурування ієрархій в Україні в цілому і на Донбасі зокрема є клієнтельні форми відносин. Є патрони, які володіють найбільшими економічними і політичними ресурсами, та залежні від них особи. Причому йдеться про особисту залежність. Скажімо, бізнесмени, які одержують певні преференції від входження в клієнтельні структури, – і так аж до найманих працівників. Й от я думаю, що через такі клієнтельні структури були відмобілізовані люди, і то – дуже різні: від колишніх військовослужбовців до кримінальних елементів. Стосовно останніх. Серед них варто вирізнити наркоторговців. Через Луганську область давно пролягав потужний наркотрафік. До усіх цих подій його курирувала міліція. В Луганську стояло багато кіосків, де цілком легально можна було купити так звані спайси (курильна мішанка). Про це не просто всі знали – це все всі бачили кожен день. До певної міри можна сказати, що «лнр» перетворилася на новий спосіб контролю наркотрафіка. Ця ситуація, до речі, експлікувала, які категорії людей були включені в клієнтельні відносини. До торішніх подій це не було так очевидно.
Ви згадали про науковців, які бігали з автоматами. Якою мірою інтелектуальна еліта Луганщини підтримала сепаратистів і яку мала мотивацію для цього?
Якщо говорити про інтелігенцію, то це далеко не більшість людей. Причому, завважте: Росія робила ставку на програми «Русского мира» (Культурний фонд «Русский мир». – прим. «Гал-інфо»), у бібліотеках відкривалися цілі зали. Скажімо, в бібліотеці ім. Горького у Луганську під цей фонд був відведений цілий поверх, заповнений літературою, там проводилися конференції. Але ці структури практично не спрацювали. Ті, хто цікавився російською культурою і вважав, що вона не є чужою, в більшості не пішли в «ополченці».
Більш того, якщо говорити про етнічну складову в тих подіях, то я б сказав, що її практично немає. Це суто політичний поділ. Не можна сказати, що йде боротьба між (українськими) росіянами та українцями – вони представлені десь у рівних пропорціях і з одного, і з іншого боку. Тому соціальна база там надзвичайно слабка. Якби Росія припинила підтримувати ті режими, я думаю, що вони впали би протягом тижня.
Щоправда, нині Україна стикається ще з однією суттєвою проблемою. Люди, які досить довго перебувають під окупацією, почувають певний зв'язок з окупантами. Я запропонував термін «луганський синдром». Ті, хто в Луганську, починають говорити «ваші», «наші». Тобто тих, хто з них знущається, але перебуває з ними поруч, вони сприймають за «наших».
Стокгольмський синдром?
Так, але Стокгольмський синдром стосувався відносин між терористом і невеликою групою людей. А тут йдеться про величезну спільноту, в якій відбувся збій відчуття громадянськості і переорієнтація в пошуках екзистенціальної безпеки на сторону агресора. Я спостерігав це в Луганську, втім, думаю, що це характерно було й для Донецька.
Наскільки «луганський синдром» заважатиме реінтеграції Донбасу до складу України в майбутньому?
Він був досить поширеним, починаючи з квітня – травня. Тоді сформувалась достатньо велика група людей, які були готові бігти створювати натовп, захоплювати будівлі обласних адміністрацій. Я бачив, що в таких натовпах були люди цілком інтелігентні, яких я раніше ніколи не міг запідозрити, що вони будуть бігти в обласну адміністрацію, викидати стільці з вікон. Це просто жахливо, але це було. Це був перший етап.
Але нині даний синдром, внаслідок того, що Луганськ не був звільнений своєчасно, розвивається в іншому напрямку. Нині уже навряд чи хтось біг би і закривав би живим щитом насильників, які є опорою цього режиму. Разом із тим, як я вже сказав, виникло відчуття спільної долі із ними. От в чому жах цього розвитку. Люди бояться. Вони знаходяться в інформаційній блокаді й вони реально бояться, що до них прийдуть карателі. З цим Україні ще довго доведеться жити.
Наостанці питання щодо російської ідентичності. Чому вона так тісно зав’язана на імперськості? Як росіянам подолати імперський спадок?
Це складне запитання. Я дуже мало вивчав Росію. Я все-таки соціолог, тому можу говорити про щось, маючи в розпорядженні емпіричні дані, на які можу спиратися. Втім, одного разу мені довелося проводити фокусовані групові інтерв’ю у Росії, й я помітив, що, безумовно, масова свідомість росіян відрізняється від масової свідомості українців.
По-перше, росіяни себе почувають оточеними ворогами. Вони себе почувають у світі, який вороже наставлений до Росії. Це загальне відчуття. Відчуття більшості простих людей. Якраз цим відчуттям і користується група, що перебуває нині при владі в Росії. Вона й сама прийшла до влади в результаті спецоперації, і в цьому вона, на мою думку, мало чим відрізняється за легітимністю від, наприклад, Талібану в Афганістані – а за загрозою для людства вона значно його перевищує. Але вона успішно спирається на певні комплекси, які характерні для пересічних росіян. Причому самі росіяни можуть думати, що вони виступають за перемогу добра, борються проти зла, проти збочень.
Разом із тим, я б закликав не змішувати докупи владу в Росії і російський народ. Мені дуже не подобається, коли відповідальність за злочини переносять на спільноти, в тому числі на російський народ. Це не дуже далекоглядна політика з точки зору України. Річ у тім, що путінський режим є експлуататорським стосовно російського народу, який це не усвідомлює в своїй більшості – але ми ж це прекрасно розуміємо. У нас в Україні є люди, які навіть кар’єру роблять, розповідаючи, що росіяни – це не слов’яни, а фіни… Причому тут фіни? Та й навіть якщо вони – фіни, хіба це погано? Фіни – то й фіни. Справа ж не в цьому. Бо коли починають вводити отакі от расистські мотиви, то тим самим заплутують категорії аналізу і, по-перше, не дають можливості зрозуміти, що відбувається насправді, і, з іншого боку, закладають довготермінові конфлікти на майбутнє. На моє переконання, від цього треба відмовитися.
У зв’язку з цим я хочу нагадати роман уже призабутого письменника Олександра Бека «Волоколамське шосе». Там два радянські офіцери розмовляють, коли німці стоять під Москвою. Один запитує в іншого: «Скажіть, ви не опустилися до ненависті до німецького народу?» Другий цілком серйозно відповідає: «Ні, я розумію, що гітлерівський режим – це зовсім не німецький народ». Я думаю, що це правильна позиція. Треба розбивати зв’язку Путін і Росія. Путін повинен бути ізгоєм будь-де. Тим часом підважуючи цю зв’язку, ми помагатимемо росіянам подолати імперський спадок.
Розмову вів Сергій Стуканов.
Фото з ФБ Іллі Кононова.
