Попри відступ зі Львова, УГА не полишала намірів повернути столицю. Вже в кінці грудня було зроблено дві спроби повернути Львів, котрі, щоправда, завершились невдало.
В той час керівництво армії усвідомило, що неможливо заволодіти містом, не ліквідувавши його залізничне сполучення з Польщею. Начальною Командою УГА було розроблено план військової операції, котра увійшла в історію, як Вовчухівська. Ключовою ідеєю було перерізати залізницю Львів-Перемишль, оволодіти Львовом та вийти на лінію річки Сян. 17 лютого галичани розпочали операцію. На першому етапі вдалось досягти бажаних результатів та взяти Львів в блокаду. Поляки спробували контратакувати, проте УГА втримала позиції. Українські вояки вийшли до околиць Львова, з яких проводили вдалі обстріли міста. Ситуація, що склалась для польської армії була критичною. В події втрутилась місія Бартелемі, котра вимагала негайного перемир’я. В час припинення бойових дій поляки отримали значне поповнення і дещо стабілізували своє становище. Згодом на початку березня 1919 після невдалих переговорів бойові дії відновились. Тут вже помилки допустилось командування УГА, котре продовжило наступ на Городок, хоча більш перспективним було атакувати Судову Вишню-Перемишль. Майже всі військові історики, які аналізували перебіг Вовчухівської операції та усі її учасники у своїх спогадах впевнено стверджують, що цей сміливий і перспективний військовий маневр, не тільки врятував би всю операцію, але й став би переломним у ході всієї війни на користь УГА.
Зрештою, Вовчухівська операція завершилась поразкою, лінія фронту стабілізувалась, а вже у квітні-травні 1919 р. в наступ перейшла польська армія. Підсилена армією Галлера, вона витіснила УГА на невеликий відтинок землі оточений річками Збруч та Дністер. Українська армія зазнала значних втрат, але не зламалась. У червні керівництво УГА зважилось на героїчний крок – розпочати контрнаступ проти сильнішого та краще озброєного противника. Це звершення українських героїв увійшло в історію як Чортківська офензива. Протягом двох тижнів боїв Українська Галицька армія вийшла на рубежі за 30-40 км від Львова. Населення, сповнене надзвичайними патріотичними почуттями, линуло записуватись добровольцями до Галицької армії. До лав УГА зголосилось понад 90 тисяч добровольців, але зброї на всіх не вистачило тож було залишено лише 15 тисяч. Вояки були готові продовжувати наступ, але армії катастрофічно бракувало набоїв.
Листопадова революція у Галичині
В той самий час, верховна рада Антанти підписала постанову, котра дозволяла полякам окупувати Східну Галичину до річки Збруч. Юзеф Пілсудський, котрий в той час якраз прибув на фронт, віддав наказ військам розпочати наступ. Знекровлена УГА, котрій буквально бракувало набоїв, змушена була відступати. 16-17 липня 1919 р. керівництво ЗУНР, Українська Галицька армія, численні галицькі біженці перейшли річку Збруч та покинули Галицьку землю.
Після цих драматичних подій УГА ще деякий час продовжувала боротьбу з більшовиками на боці Української Народної Республіки, а політичний провід ЗУНР емігрував в Європу, де неодноразово намагався підняти питання Східної Галичини. Щодо долі самого краю, то поляки швидко забули дані ними обіцянки щодо забезпечення автономії. До 1939 року Галичина перебувала в складі Польщі, а інтереси українців ніхто не враховував. Невдовзі після ЗУНР свою боротьбу припинила й Наддніпрянська Україна. Не витримавши натиску більшовиків, залишки військ Директорії відійшли на терени Польщі. Таким було завершення епохи української революції 1917-1921 років.
У травні 1923 року президент Євген Петрушевич розпустив уряд, усі інші органи та установи, а також дипломатичні представництва і місії ЗУНР. Цю дату слід вважати конечною в героїчній і одночасно трагічній історії ЗУНР. Однак яке значення має ЗУНР в контексті української історії? Як вплинула ця держава на подальший перебіг подій? Та як сьогодні ми можемо використати досвід того часу?
По-перше, ЗУНР є знаком відродження української державності на західноукраїнських землях. Вперше з часів Галицько-Волинського князівства на землях Галичини було встановлено українську владу. Весь світ побачив, що українська нація жива, що вона не потонула в буремних світових перипетіях, що вона прагне мати власну державу та бути рівною з іншими націями. Подією, яку можна вважати однією з ключових в українській історії, є Акт злуки ЗУНР та УНР. Це вияв єдності та соборності українських земель. Попри багатовікову розлуку, Галичина засвідчила свою неподільність з Україною. Мабуть, важко переоцінити значення тих подій для України.
По-друге, хоч Українська Галицька Армія і змушена була покинути свою рідну землю та згодом було інтернованою поляками, багато її вояків не склали зброї. Вони лише змінили форму боротьби. Значна частина галичан влилась до складу Української військової організації (УВО), а згодом Організації Українських Націоналістів (ОУН). В складі цих організацій вояки продовжували підпільну боротьбу за побудову Української Держави. Зрештою, на стрілецьких піснях та розповідях було виховане ціле покоління українців. Саме ті юнаки-пластуни, котрі в 20-30-ті роки доглядали могили січовиків, згодом вступили до лав Української Повстанської Армії та зі зброєю в руках боронили свою землю.
По-третє, легко проглядається паралель між подіями сучасності та часом становлення ЗУНР. Зокрема, коли в Галичині відбулась революція, сусіди одразу ж не погодились з таким розвитком подій, хіба не так само розвивались події в лютому-березні 2014 з анексією Криму? Керівництво ЗУНР не наважилось ліквідувати польських бойовиків у перші дні листопада 1918, коли їхні сили були незначними. Чи не допустили таку ж помилку, державні діячі сучасності, коли не вчинили жодних дій щодо нечисельних, інспірованих Москвою агентів? У 1918-1919 рр. польські агітатори не втрачали жодної можливості зобразити українців більшовиками. Сучасне російське телебачення на кожному кроці здіймає ґвалт про фашистів в Україні. Тоді верхівка ЗУНР покладала чималі надії на Антанту, внаслідок чого не завжди приділяла достатню увагу власній армії. Сама ж Антанта, лише висловлювала стурбованість, та й взагалі ставила свої інтереси значно вище, ніж українське питання. Зараз українська влада регулярно надає чималу кількість доказів, про перебування військ Російської Федерації на теренах України та їхні військові злочини. Очевидно, що в цьому випадку мова йде про врахування власних інтересів, але аж ніяк проблем українців. Даний список можна продовжувати іншими прикладами, проте навіть цих достатньо аби побачити подібні риси.
«Історія змушена повторюватись, тому що ніхто її не слухає». Цей афоризм діє незалежно від бажання людей, народів, націй. Не є винятком і Україна. Запитанням залишається лише, чи зможуть українці та українська влада зрозуміти урок історії та не допустити повторення тих самих помилок?
Підготував Юрій Рущишин
