Аби краще зрозуміти політичне середовище того часу, в якому народжувалась ЗУНР, варто звернути увагу на події, котрі відбувались у Наддніпрянській Україні.
У лютому 1917 року в Росії розпочалася революція, внаслідок якої до влади прийшов Тимчасовий уряд. 4 березня того ж року в Києві було утворено Українську Центральну Раду – орган, що був представником українського народу. Згодом УЦР була перетворена у революційний парламент України. 10 червня 1917 року Рада видала I Універсал у якому проголошувалось прагнення України бути вільною, проте, не відділяючись від всієї Росії. Однак, вже з липня 1917 року на вимогу російського Тимчасового Уряду, УЦР відмовилась від ідеї автономії та погодилась, що не буде розглядати це питання до скликання Всеросійських Установчих зборів. Зрештою така нерішуча політика членів УЦР, їхня абсолютно необґрунтована відмова від формування власного війська призвела до того, що до кінця січня 1918 року більшовики, котрі захопили владу в Росії, окупували майже всю територію України.
Остання «романтична війна» - Листопадовий зрив 1918 року
Постійне затягування з формуванням регулярного війська, та невирішені питання соціального устрою лише погіршували ситуацію. УЦР змушена була шукати міжнародної підтримки. Для того, щоб виступати повноважним суб’єктом на міжнародній арені 22 січня 1918 року було видано IV Універсал, котрий проголошував незалежність Української Народної Республіки. Одразу ж були проведені перемовини з Німеччиною та Австро-Угорщиною, котрі завершились підписанням 9 лютого Брестського мирного договору. Німеччина та Австро-Угорщина зобов’язувались надати військову підтримку та звільнити територію України від більшовиків, а УЦР поставити цим країнам продовольство.
Тим часом імперією ширились маніфестації та страйки. Знекровлена Австро-Угорщина доживала своїх останніх днів. Чергове загострення розпочалось в кінці вересня - на початку жовтня 1918 р. Розуміючи, що війну не вдасться виграти, імператор Австро-Угорщини Карл I видає маніфест "До моїх вірних австрійських народів!", в якому обіцяє перебудову Австрії на федеративних засадах та закликає утриматись від активних дій у розв'язання національних питань. Проте врятувати монархію від розпаду не вдалось.
Народи імперії щораз активніше включались у боротьбу за власну самостійність. Не були винятком і українці. 18 жовтня 1918 р. за ініціативою Української частини парламентарів, було скликано зібрання Українських Установчих зборів. Делегатами було близько 70 осіб: посли австрійського парламенту та галицького сейму, представники Галицьких та Буковинських партій, студентства та єпископату. Було створено орган, котрий назвав себе Українською Національною Радою (УН Рада) з повноваженнями парламенту. Того ж дня було обрано голову – Євгена Петрушевича, а також прийнято два важливих акти: "Статут Української Національної Ради" та постанову УН Ради: "проголошення Української держави на українських областях Австрії і Угорщини". Відповідно до статуту УН Рада поширювала свій вплив на ту частину українського народу, яка живе в Австро-Угорській монархії, на цілій його етнографічній території.
19 жовтня УН рада утворила зі свого складу виконавчі органи, котрі негайно розпочали свою роботу. 20 жовтня до Відня прибула делегація УН Ради для переговорів з австрійською владою. Такі дії українських діячів були черговим виявом їхньої нерішучості. В часі коли одна за одною проголошували свою незалежність інші слов’янські нації, українці шукали розв'язання своїх проблем в керівних органах держави, яка доживала своїх останніх днів.
Лише 27 жовтня УН Рада відновила свою діяльність, зокрема видавши: "Ухвалу про організацію органів державної влади і місцевого самоуправління в Українській державі".
Події тим часом розвивались надзвичайно стрімко. 28 жовтня в Кракові була утворена Польська ліквідаційна комісія, яка мала 1 листопада 1918 р. офіційно отримати владу в краї від намісника К. фон Гуйна. Гарантією цієї передачі мали бути польські військові формування котрі перебували в багатьох містах краю. 30 жовтня галицька делегатура УН Ради прийняла ухвалу про незаконність рішень Польської ліквідаційної комісії на території Галичини, а також постанову про формування українських збройних сил. Наступного дня українська делегація відправилась до намісника Гуйна з вимогою не передавати владу полякам, проте жодної змістовної відповіді не отримала.
Ввечері того ж дня відбулось засідання галицької делегатури УН Ради, важливу роль на ньому відіграв голова Центрального військового комітету Дмитро Вітовський, котрий запевнив присутніх, що: "Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львова, то завтра його напевно візьмуть поляки". Зрештою делегатура прийняла рішення в ніч з 31 жовтня на 1 листопада здійснити переворот та взяти владу у свої руки.
Незважаючи на обмеженість українських сил, на ранок 1 листопада над Львовом замайоріли синьо-жовті прапори. Д. Вітовський склав рапорт К. Левицькому, що Львів вдалось захопити без жертв. Аналогічне захоплення відбулось майже у всіх містах і селах Східної Галичини. Того ж дня УН Рада видала: "Звернення УН Ради до населення м.Львова" та "Відозову УН Ради "Український народе". Цих два акти повідомляли про встановлення української влади та початок формування нових органів, УН Рада закликала вступати до лав війська та боронити рідну землю, проголошувались рівність громадян незалежно від національності та віросповідання. Ці документи несли засадничий характер організації новоствореної держави.
Однак радість першого значного здобутку тривала недовго. Поляки, котрі були незадоволені таким волевиявленням українського народу, вже надвечір 1 листопада розпочали збройні напади на українські загони. Ситуацію ускладнювало те, що багато стрільців 1 листопада покинули Львів, вважаючи справу зробленою. В лавах українців залишилось лише 748 старшин і стрільців. Розпочались драматичні листопадові бої за Львів. Під час тих подій українським командуванням було допущено ряд серйозних помилок, котрі згодом стали відчутною перешкодою для українців. Зокрема 2 листопада українці втратили головний вокзал, на якому були значні військові склади, а згодом саме туди залізницею прибувало польське підкріплення.
На загальний стан справ погано вплинула відставка авторитетного командувача Д. Вітовського, запізніле прибуття легіону УСС, незлагодженість дій. Однак фатальною помилкою тих днів був відступ українських сил з Перемишля 11 листопада. З незрозумілих причин, війська залишили Перемишль, не виконавши наказу підірвати мости через р. Сян. Згодом ешелони озброєння та вояків транспортувались з Кракова до Львова саме через цю залізницю.
Незважаючи на всі помилки та несприятливі обставини, січовики продовжували боронити Львів, а їхні ряди поповнювались населенням, котре охоче стало до оборони рідного краю. За таких надзвичайних умов 9 листопада на засіданні УН Ради було закріплено назву Української держави – Західно-Українська Народна Республіка.
Підготував Юрій Рущишин
