Гал-інфо продовжує серію розмов з вимушеними переселенцями, які через російську окупацію частини України опинились у Львові.
Яна з села Остриківка Запорізької області.
Ми родина проста, з невеличкого села Остриківка неподалік від міста Токмак, що на Запоріжжі. Жили собі спокійно до повномасштабного вторгнення Росії. Але вже через декілька діб після вторгнення, а саме 26 лютого, у село зайшли російські війська. Ми нарахували 1400 одиниць техніки. Це були танки, БМП, БТРи, локаційні установки, гармати та системі залпового вогню «Гради», підстанція, кухня та інше. Частина військ розташувались у посадці, а інша частина - на території ферми, яка була у приватному володінні одного із наших фермерів.
Так, як ми жили напроти ферми, то саме до нас першими прийшли три російські офіцери. До них назустріч вийшов мій чоловік. Він був у камуфляжній формі, бо працював єгерем. Офіцери відразу зробили йому зауваження, щоб зняв форму, бо може стати мішенню. Потім вони вимагали ключі від ангарів та зерносховища, на що чоловік одказав, що це не його власність. Звісно, господаря знайшли й він відкрив всі приміщення, куди була одразу поставлена техніка.
Перша хвиля росіян стояла у нас шість діб. У вояків були сухпайки, а от хліба не вистачало, тому вони пішли по домівках і стали вимінювати консерви на хліб. Багато хто з селян одразу ж пішли на співпрацю і з задоволенням допомагали "освободітелям" продуктами. Потім місцеві "підприємці" стали скуповувати у військових соляру та бензин за явно заниженими цінами. Наша родина вважала, що це - співпраця з окупантами і була осторонь такого "бартеру". Ми намагались не спілкуватись, і тим більше не мати контактів з окупантами. Потім в селі почали з’являтись не тільки російські військові, але й чеченці, дагестанці, буряти.
В перші дні село жило в очікуванні, бо окупанти не грабували, не лаялись і поводились більш-менш пристойно. Але згодом все стало на свої місця. Російські військові на правах господарів заселялись в пустуючі будинки й одразу ж починали вивозити все, що господарі наживали за все своє життя. На росію пішли контейнери з награбованими холодильниками, пральними машинками з залишеною на подвір’ях побутовою і сільськогосподарською технікою. Їхні сім-карти не працювали на території України, тому вони спершу намагались обміняти їх на що-небудь, а потім вже просто зупиняли перехожих на дорозі й відбирали телефони силоміць.
Далі – більше. Почалось класичне мародерство. У людей забирали й різали на свої потреби баранів, свиней, гусей, курей. Почалось пияцтво. Спочатку місцеві продавали росіянам спиртне, але потім до них просто приходили в дім з автоматами та забирали самогон для своїх потреб.
В селі було багато колаборантів з місцевих. Один з них, мій однокласник, здавав проукраїнськи налаштованих односельців. Він навіть написав у соцмережах звернення до загарбників з проханням провести перевірку населення на прихильність кожного до України. Це відносилось і до нашої родини, бо ми не замовчували своєї проукраїнської позиції навіть у розмовах з колаборантами. За це ми мали бути покарані. Друзі моєму чоловіку казали: "Петрович, требі звідси їхати, бо доберуться і до вас".
Пів року ми кріпилися в окупації. Все мали надію на те, що наші ЗСУ відіб’ють рідну землю від окупантів. Але ситуація складалась дуже небезпечною - починались арешти. Одного нашого односельця тримали на допитах 28 діб. Коли він прийшов, то розповідав, що його катували током. Після цього затримання його ноги до колін були сині. Якось цього хлопця запитали, де він стільки був, на що той відповів: "Був в аду".
Траплялись випадки, коли юнаків і літніх чоловіків прямо з вулиці забирали рити окопи. А були й такі випадки, коли людина просто зникала. Ніхто не знав тоді, і ніхто не знає зараз яка їх доля. Тому нами й було прийняте рішення виїжджати на територію підконтрольну Україні.
До цього кроку спонукала й інша річ: з перших місяців окупації розпочалась робота з нашими дітьми. Кацапи й наші "доблесні вчителі" агітували за те, щоб діти йшли вчитись в "нову школу". Обіцяли виплачувати за кожну дитину по 10 тисяч рублів. Звісно, я не змогла цього допустити, тому і було прийняте рішення виїжджати.
Ми довго не могли найти перевізників, а коли знайшли - за кожного з нас була запрошена чимала грошова застава. Виїхала вся родина: я, чоловік, моя мама і троє дітей. Щоправда, чоловік виїхав на три тижні пізніше. Але головне було те, що ми вже були разом. Тож з Запоріжжя евакуаційним потягом ми виїхали до Львова.
Мабуть, у мене є надійний ангел-охоронець, бо з перших хвилин я відчувала його постійну підтримку. З залізничного вокзалу привітні волонтери посадили нас на таксі й відправили до "Арени-Львів". Там нас поселили, оформили безкоштовне харчування, допомогли з оформленням документів. Спочатку родина виїхала у невеличке село під Львовом, але перед від’їздом ми написали заяву і вже через пів року отримали запрошення до модульного містечка у Львові. Умови життя тут були зручнішими і в моральному, і в матеріальному плані, бо у місті легше знайти роботу. У селі мій чоловік працював на теплицях, а от мені роботи не було, але у Львові доволі швидко обидвоє знайшли роботу. Бо ми люди від землі й бути у когось на шиї не в наших правилах.
На роботі одразу ж влилися в колективи. Скажу одразу, що до нас не було якогось особливого ставлення. Працювали як і всі, та й зараз працюємо так, як працювали б вдома.
Ми плекаємо надію і віримо в наші ЗСУ. Віримо, що вони скоро нададуть можливість повернутись до дому. Звичайно, ми одразу ж, як тільки територія буде звільнена, поїдемо до рідного подвір’я. Ми цього чекаємо з великим нетерпінням і живемо світлою надією у наше майбутнє.
Записав спеціально для Гал-інфо Володимир Мартинов.
Попередню історію - історію Алли з міста Бахмут можете прочитати за посиланням нижче.
Спогади переселенки: Наш дім завжди буде Бахмут
