Кілька днів тому в Інтернеті з’явилось відеозвернення журналіста з Івано-Франківська Руслана Коцаби, в якому той повідомив, що відмовляється від мобілізації, й закликав «всіх адекватних людей» чинити аналогічно. Привернула увагу не стільки заява, скільки положення (теза), із якої виходив Коцаба, обґрунтовуючи свою відмову.
Судячи з аргументації, журналіст переконаний в тому, що "днр/лнр" є реалізацією права мешканців Донбасу на самовизначення, а не його брутальним запереченням.
Коротко кажучи, аргументація журналіста зводиться до простої позиції: мешканці "днр/лнр" мають право на самовизначення, відтак, убивати їх тільки за те, що вони думають по-інакшому й хочуть жити окремо, несправедливо. На цій підставі він відмовляється від мобілізації, закликає «всіх адекватних людей» брати приклад із нього й звертається до Порошенка, аби той домовлявся хоч із Захарченком, хоч із Плотницьким, або й хоч із самим чортом лисим, але не діймав його із військовим обов’язком.
Великодушності цьому душевному пориванню додає те, що лунає воно із Івано-Франківська. Уявіть: «західняк» віддає «східнякові» належне у мужності, визнає за ним право на власну окремішність і відмовляється з ним воювати, демонструючи у такий спосіб прихильність до прав людини.
Разом із тим, від стрункої системи аргументації журналіста не лишається й сліду, якщо припустити, що не всі «східняки» «думають по-інакшому» й «хочуть жити окремо». Журналіст із Франківська, вочевидь, уникає цієї ідеї, бо вона підриває віртуозно підведену під ухилення від мобілізації моральну базу.
Ясна річ, легше й зручніше прийняти за базове твердження, що геть всі «східняки» хочуть жити у "днр/лнр". Що у квазіреспубліках не лишилося жодного українця, що чекають на звільнення, а ті кількасот тисяч, що виїхали, мовляв. добровільно віддали свої будинки й квартири в фонд «ополченія» й не бажають вертатись додому. Що в «народних республіках» не переслідують за інакші погляди, бо немає й самої розбіжності в поглядах.
Треба тільки повірити у таку зручну й просту «істину» – на Донбасі живуть лише ті, які «думають по-інакшому» й «хочуть жити окремо» – й це дозволить не просто поставити хрест на Донбасі без жодного докору совісті, але й зробити це з почуттям високого морального акту.
Насправді, дійсність інакша.
На Донбасі не просто не всі хочуть жити у "днр/лнр". Правда в тому, що ті, хто підтримували квазіреспубліки, – є, завжди були й будуть у меншості. За результатами всіх без винятку соціологічних досліджень, що проводились навесні 2014 року, близько двох третин мешканців Донецької та Луганської областей виступали за збереження цілісності України. Втім, маючи зброю й нахабство, зухвала меншість примусила інтелігентну більшість мовчати.
Журналіст, очевидно, не був у Донецьку в березні й квітні минулого року, тому не бачив, як озброєні битками та ціпками оскаженілі люмпенізовані елементи вкупі з «туристами» із Ростовської області влаштували у місті терор, розганяли жінок і дітей, що виходили на демонстрацію за єдину країну, й фізично калічили всіх, хто був проти повторення Кримської ситуації.
Журналіст, очевидно, не був у Донецьку і тому не бачив, як зграйка вар’ятів, заручившись підтримкою зрадників із числа силовиків та місцевої влади, уповноважила себе говорити від імені всього Донбасу, призначила «референдум», намалювала «зі стелі» якісь результати й проголосила «народні республіки».
Журналіст, очевидно, не був у Донецьку і тому не бачив, як за українську символіку патріотів прив’язували до стовпів і піддавали тортурам, викрадали і катували в підвалах, вбивали.
Журналіст, очевидно, не був у Донецьку, тому не бачив, як місто поволі заповнили зайди з Росії, що привезли з собою озброєння – і війну.
Україна не розпочинала війну. Й Україна повинна зробити все від неї залежне, щоб наблизити не-військове розв’язання конфлікту. Але ухилятися від мобілізації на тій «підставі», що всі на Донбасі «хочуть жити окремо» й почуваються "днр/лнр" як удома, – цинічна маніпуляція. "днр/лнр" – це заперечення права на самовизначення, а не його реалізація.
Сергій Стуканов.
