Диктатура розвитку чи перерозподіл країни на користь переможців? – це головне питання стратегії розвитку України на найближчі 5 років.
Завоюйте країну, а потім наші юристи знайдуть сотні аргументів, що виправдати окупацію – таким давньоримським принципом, схоже, користується нова владна команда. Сформувавши коаліцію та Кабмін, минулого тижня Президент та його команда отримали остаточну легітимацію і всю повноту влади.
Водночас те, як переможці останніх президентських виборів швидко і ззовні безконфліктно оволоділи всіма інститутами державної влади, можна охарактеризувати з двох поглядів. З одного, суспільство втомилося від постійної війни всіх проти всіх і хоче стабільності та консенсусу між головними політичними гравцями заради розвитку країни. У цьому контексті робота нового Президента та уряду заслуговує на похвалу. З іншого, – всі кадрові призначення та діяльність нової владної команди схожа більше на роботу керівників підприємства, а не країни, бо вони не вважають за потрібне публічно пояснювати ті чи інші призначення.
Для суспільства, що звикло до відносно транспарентного політичного процесу, перші кроки нової влади виглядають як певний відкат від демократії. Закриття кримінальних справ і реабілітація одіозних осіб, призначення українофобів і практично повне ігнорування державної мови в роботі уряду, озвучення і популяризація чільниками гуманітарного блоку уряду русофільських концепцій – це ознака того, що нова влада не збирається рахуватися з суспільством. Ігнорування суспільства – перший крок до встановлення антидемократичного режиму.
Крім того, пам’ятаючи про спробу формування конституційної більшості у Верховній Раді в 2007 році під прем’єра Януковича і методи, якими вона реалізовувалася, ситуація навколо нової коаліції тепер вже під Президента Януковича апріорі виглядала, як свідоме порушення законодавства заради політичної доцільності. Рішення Конституційного Суду щодо законності формування коаліції шляхом індивідуального приєднання депутатів не викликає довіри, як до самого суду, так і до чинної влади. Цю ситуацію можна порівняти із тим періодом, коли Конституційний Суд дозволив тодішньому Президенту Кучмі балотуватися на третій термін поспіль. Тоді всі розуміли, що в авторитарній державі Кучми не може бути чесного суду, тому суд знайде будь-яке обґрунтування, аби догодити Леоніду Кучмі, а юридична логіка КС вже нікого не дивувала. Тоді, на думку незалежних експертів, суд прийняв неправомірне рішення. Нині, знову ж таки, всі сходяться на тому, що рішення КС є не правовим,
а кон’юктурним. Звідси висновок, що Конституційний Суд відверто «ліг», або його «поклали» під нового гаранта. Паралелі між двома рішеннями КС змушують провести паралелі і між характером політичних режимів Кучми та Януковича. Це ще один аспект, який вже тепер дозволяє говорити про небезпеку скочування країни до авторитаризму. Навряд чи при демократичній владі і за відсутності тиску судді дозволили б собі знехтувати власною професійною честю, прийнявши, м’яко кажучи, контраверсійне рішення.
З реакції міжнародного співтовариства на рішення Конституційного Суду можна впевнено говорити, що ті, хто вчили нас демократії та верховенства права, наступили на горло власній пісні заради політичної доцільності – формування стабільної влади в Україні, з якою варто вести переговори. І це не стало несподіванкою – відповідні сигнали задовго до рішення КС давали офіційні особи ЄС та США. Цьому може бути одне з двох пояснень – або розмови про демократію і верховенство права для Заходу лише ширма, або помаранчеве безвладдя вже настільки набридло усталеним демократіям, що вони пішли проти власних принципів. Однак, це окрема тема. Значно цікавішим виглядає нині те, наскільки ефективною виявиться така сильна, консолідована і схильна до авторитаризму нова українська влада. Саме такою вона себе намагається позиціонувати.
Безумовно, після п’яти років неефективної, слабкої влади суспільство скучило за сильною рукою. Додайте до цього, що посттоталітарний синдром «сильної руки» ніколи не зникав і був характерним для значної частини населення. Відтак, для політичної гри Президента Януковича на межі, а можливо, й поза межею законності підготовлений сприятливий суспільний грунт.
Диктатура розвитку чи перерозподіл країни на користь переможців? – це головне питання стратегії розвитку України на найближчі 5 років. Є чимало прикладів у світовій історії, коли встановлення авторитарної влади сприяло економічному розвитку країни. Можна згадати Чілі, Південну Корею, натомість були й невдалі спроби – Греція, Іспанія, Куба. Китай досягнув поки що свого найбільшого економічного розвитку за тоталітарної системи, навіть в авторитарній Білорусі рівень життя вищий, ніж в Україні.
Класична концепція лібералізму стверджує, що найбільший економічний розвиток країни може відбутися лише при демократичному ладі. Водночас можна навести приклади демократичних незаможних країн. Та й Україну донедавна називали демократією, заснованою на бідності.
Очевидно, що Україна пішла шляхом створення сильної авторитарної влади, чи принесе ця влада користь суспільству? Зачекаємо, принаймні на 100 днів нового уряду та Президента.
Петро Марич, Гал-інфо.
Коментарі політологів.
Кость Бондаренко: «Зараз я не можу сказати, що є якісь тенденції до авторитаризму. В нас є нормальний консенсус, який в економічному плані точно може піти на користь.
Намагання стабілізувати владу, йдучи на непопулярні кроки, це перші передумови виходу із кризи. Якщо говорити, що в нас відбувалося півроку тому, коли Президент, Кабмін і Верховна Рада діяли в різнобій і протистояли один одному – це явно не сприяло покращенню економічної ситуації. Зараз принаймні ніхто не може сказати, що хтось заважає виводити країну з кризи.
Я не вірю у чітку залежність економічного розвитку від моделі політичної системи. З одного боку, не можна говорити про неминучість підйому економіки у відкритому, демократичному суспільстві. Громадянське і відкрите суспільство – це за великим рахунком міф, видуманий Попером та підтриманий Соросом, жодна країна його не побудувала. Тому не можна говорити, що ця система діє. З іншого боку, є приклад економічно розвинутої Франції часів президента Де Голля, який був абсолютно авторитарним лідером, а система голлізму не є до кінця демократичною».
Найбільш ефективною є система, що буде гарантувати стабільний розвиток і співпрацю всіх гілок влади в Україні. Водночас він не захотів говорити, чи теперішня влади відповідає цьому ідеалу.
Віктор Небоженко: «Концентрація влади в Україні не призведе до зростання економічної ефективності. Для економічного росту потрібен багаторічний стабільний політичний режим, а це не те саме, що концентрація влади. Без багаторічної політичної стабільності неможливі інвестиції. Я не думаю, що в Україні найближчим часом буде така система влади, якій на тривалий період часу повірить західний бізнес.
Чим менше влади буде за межами президентського палацу, тим більші конфлікти будуть всередині президентського палацу. Буде боротьба за владу, ресурси. Я вже не говорю, що такий режим буде мати ознаки диктатури, але це буде вигідно і Кремлю, і Заходу. Одне мати справу з однією людиною, яка керує країною, інше – з різними політичними силами. В цьому травма України, що іноземні держави не хочуть мати справу з народом, а з невеликою групою людей, яка керує країною».
Дмитро Видрін: «Питання про кваліфікацію влади дає виборець, який голосує. Бюлетень – це і є відповідь на тип влади, характер влади і перспективи влади. Будуть вибори, і виборець скаже, що ця влада не подобається, бо вона авторитарна і вибере іншу владу, але до моменту виборів ми не можемо її кваліфікувати. Це прерогатива не політолога, а виборця – давати оцінку влади.
Нову владу обрали люди. Це європейський шлях, й іншого я не бачу. Не можуть давати кваліфікацію влади політологи. Політологи можуть сперечатися про тип влади. Те, що ми мали останніх 5 років – не демократія. Це війна всіх проти всіх. Демократія – це змагання найкращих проектів і консенсус. А коли не було проектів і консенсусу, то про яку демократію можна говорити. Почекаємо на 100 днів, і тоді можна буде сказати, чи правильна дорожня карта, якою рухається новий уряд».
Фото val.ua.
