Анексії Криму та окупації сходу країни могло і не бути, якби українці спромоглися своєчасно провести декомунізацію та деколонізацію України. Це виглядає парадоксально, та справжні інституціональні зміни в країні можливі лише за зміни свідомості громадян.
Про те, як політика національної пам’яті спроможна впоратися з цими завданнями, «Гал-інфо» поспілкувалося з виконувачем обов’язків директора Центру досліджень визвольного руху та менеджером групи «Політика національної пам’яті» від «Реанімаційного пакету реформ» Андрієм Когутом.
Андрію, якою має бути політика національної пам’яті в Україні після Революції Гідності?
Політика пам’яті виникла в європейських державах, що пройшли через досвід тоталітарних комуністичних режимів. Її мета полягала у тому, щоби відновити пам’ять про історичний досвід, який за комуністичного панування був заборонений, визнавався «неправильним», «буржуазним», «злочинним». Кінцевою стратегічною метою політики національної пам’яті є відновлення поваги до прав людини. Наріжним каменем такої політики завжди ставало відкриття архівів репресивних органів (таємної поліції, комуністичних структур), розсекречення інформації про порушення прав людини.
Наступний після відкриття архівів крок – це недопущення до виконання державних функцій людей, що співпрацювали з тоталітарним режимом. Передусім йдеться про високопосадовців із числа партійних функціонерів та, звичайно ж, агентів та співробітників спецслужб, що брали безпосередню участь у здійсненні репресій.
Нарешті, ще одна практична мета, – це відновлення досвіду функціонування громадянського суспільства, стимулювання громадського життя. Тобто не просто відновлення громадських організацій, але відродження життя громад як таких. Сюди слід додати також недопущення спроб повернення до тоталітарних практик. Протягом 2013-2014 років ми бачили такі спроби, зокрема, через так звані «закони 16 січня». Для того, щоб це не повторилося, інформація про злочини та злочинців має бути відкритою. Відтак, особа, що спробує запровадити тоталітарні практики, має розуміти, що а) пізніше це конче буде скасовано й б) інформація про те, хто й що зробив, буде відкритою.
Можна підсумувати, що політика національної пам’яті, як і будь-яка інша політика в європейській демократичній країні, має бути відкритою. Вона має враховувати інтереси максимальної кількості громадян й базуватися на діалозі сторін, що представлені в політиці. Національний діалог – це одне із завдань національної політики пам’ятні в Україні.
Першу спробу запровадити таку політику в Україні було здійснено за Віктора Ющенка. Що вдалося третьому президентові України в цій сфері?
По-перше, слід згадати про створення спеціального інструмента для реалізації політики пам’яті – Українського інституту національної пам’яті, що започаткував діяльність в 2006 році. Це окрема організація, центральний орган виконавчої влади. По-друге, вдалося актуалізувати й надати державного значення питанню Голодомору. Попри низку проблем, було створено Музей, він функціонує. По-третє, 2008 року фактично розпочалося розсекречення справ КДБ, архіви стали доступними для дослідників.
Яких помилок варто було б не повторювати?
Основний мінус полягає у тому, що не було цілісної політики. Це негативно відобразилося на кожному з перелічених позитивних моментів.
Скажімо, Інститут національної пам’яті. Попри те, що його головою було призначено Ігоря Рафаїловича Юхновського – дуже поважну й шановану особу, все ж таки складається враження, що бракувало остаточного розуміння, чим має бути й які функції має виконувати Інститут. Почали діяльність, та в певний момент зупинилися й переключилися на політичну боротьбу.
Сьогодні потрібно виправити ці помилки. Інститут національної пам’яті не має бути ні дослідницькою організацією, ані організацією, котра об’єднує поважних авторитетних персон, що з висоти своїх років дають моральну оцінку подіям. Як інструмент політики, він має робити те, чим, власне, тепер і займається: показувати український вимір історичних подій, давати історичну оцінку подіям та зміщувати акценти з радянсько-пропагандистських на загальнолюдські, загальноєвропейські цінності.
Як це відбувається на практиці?
Інститут має розвінчувати історичні міфи, розповідати, як було насправді, виходячи із сучасних історичних досліджень. Важливо також інтерпретувати важливі події з огляду на сучасність.
Зокрема, недавно була інформаційна кампанія щодо бою під Крутами, і в фокусі цієї кампанії герої Крут були потрактовані як перші кіборги. Інститут намагався донести думку, що українці жертовні, але подвиг під Крутами полягає не тільки в жертовності, а, власне, у тому, що ця жертовність була абсолютно раціональною. Виправданою. Українці під Крутами затримали більшовицьку армію, що дало змогу уряду УНР укласти Брестський мир і таким чином домогтися чергового визнання УНР як суверенної незалежної держави. Ціна, яка була заплачена під Крутами, не була сплачена марно. Вона мала значення.
Повернімося до помилок політики пам’яті за Віктора Ющенка.
Ще одна проблема полягає в збереженні тяглості правоохоронних органів. В архівах сучасних спецслужб зберігаються матеріали репресивних органів Радянського Союзу. Отже, з одного боку, сучасні спецслужби намагаються працювати як демократичні європейські органи безпеки, але з іншого, визнають, що є спадкоємцями тоталітарних та репресивних інституцій.
Щоб зруйнувати цю тяглість, потрібно вивести архіви комуністичних репресивних органів з-під контролю СБУ, Міністерства внутрішніх справ, служби зовнішньої розвідки тощо й передати їх в підпорядкування або Інституту національної пам’яті, або іншій, спеціально утвореній, інституції. За Ющенка цього не було зроблено, хоча така можливість існувала.
Врешті, варто сказати про тематичну обмеженість політики пам’яті третього президента. Активно порушувалося питання Голодомору, проте лишалися поза увагою деякі інші важливі питання. Тож коли Ющенко в останні дні свого президенства присвоїв звання Героя України Степану Бандері, це призвело до протилежного результату та викликало хвилю невдоволення. Помилка полягала у тому, що наказові не передувала повноцінна кампанія з інформування, роз’яснення проблем історичного характеру: ким були ці люди, чому вони повинні бути визнані героями. З іншого боку, ті, хто прихильно ставилися до цих постатей, вважали, що надавати їм звання героя тоді, коли це звання одержали різні одіозні персони, неправильно.
Сьогодні легше у тому сенсі, що багато очевидних речей вже не треба пояснювати.
Авжеж. Нині маємо дуже хороший момент, що пов’язаний з кількома обставинами.
Після інтервенції Росії в Україну, після початку російсько-української війни багато жителів України по-іншому подивилися на історію українсько-російських стосунків. Те, що раніше треба було пояснювати, тепер розуміється саме собою. Коли по російських каналах крутиться пропаганда й відверта брехня – і ми знаємо, що це брехня, – щодо сучасної української армії та бійців, які воюють в АТО, то виникає питання: чи не є такою само брехнею все те, що вони говорили про вояків УПА, УНР, ЗУНР та інших українських державних утворень? Це змінює точку зору на те, як оцінювати багаж знань, що транслювався Радянським Союзом.
Інший дуже важливий момент полягає у тому, що внаслідок інтервенції в рази зросла мобільність між регіонами. Сьогодні жителі практично всіх регіонів України беруть участь у військових діях, волонтери їздять між регіонами. Крім того, велика кількість переміщених осіб, що були вимушені втікати в західні та центральні регіони країни, одержала можливість побачити на власні очі, як живуть люди в інших частинах країни, як оцінюють контраверсійні історичні події. Змогли побачити, як родинна історія співвідноситься з концепціями історії, що існують на рівні держави, школи, суспільної свідомості тощо.
Це все створює велике вікно для діалогу. Не хто інший, як саме життя нас до цього кокликало, створило умови, що стимулюють нас, дають можливість для порозуміння.
Разом із тим, і це особливо актуально для сходу країни – серед чиновників, очільників вузів, шкіл, закладів – культури лишається чимало людей, що є носіями ворожої для України ідеології. Ви згадували про механізм недопущення до державних посад людей, що співпрацювали з режимом. А як чинити щодо людей, що є носіями й трансляторами ворожої ідеології?
Складне запитання. Кожен має право бути носієм тієї чи іншої ідеології, і це належить до сфери вільного вибору людини. Різниця в тому, що існують ідеології, котрі заперечують демократичні цінності – права людини, демократичне врядування, громадянське суспільство.
Утім, в кожному разі слід просуватись по-кроково. Нараз замінити людей тільки тому, що вони нам не подобаються, буде неправильно. Ми не маємо право огульно засуджувати когось тільки тому, що нам цього дуже кортить. Навіть у тому разі, якщо ми праві, має бути дотриманий закон, має чинитися цивілізоване правосуддя. Інакше чим ми тоді відрізнятимемося від тоталітарних режимів?
Відтак, першим кроком має бути державне визнання комуністичного режиму злочинним. Визнання, що радянська система є злочинною. Наступним логічним кроком стане теза, що всі, хто намагається просувати злочинну ідеологію, яка нівелює європейські демократичні цінності, не повинні обіймати певні державні посади. Якщо вони хочуть робити щось приватно, створювати незалежні об’єднання, то це їхнє право, їхня відповідальність. Але на державному рівні вони не мають обіймати ті чи інші посади.
Це саме стосується і режимів «днр/лнр»?
Так. Тільки таким чином. Потрібно встановити, що ці режими злочинні, сказати, чому вони злочинні. Тоді будуть підстави для усунення конкретних людей від обіймання посад. Але це поступовий шлях, який потребує часу.
Розмову вів Сергій Стуканов.
Фото - УП
