До служби в АТО Андрій Луценко жив театральною сценою. З натхненням грав ролі своїх героїв, намагаючись правдиво відтворити на підмостках їхні долі. Та справжнім чоловічим вчинком він вважає прийняте ним 2014-го року рішення. Про це написала лейтенант Валерія Карпиленко на сторінках газети Державної прикордонної служби України
Узявши до рук зброю, Андрій з того часу вдруге став у лави «зелених кашкетів». Сержант Луценко – один із тих, хто разом із бойовими побратимами Донецького загону захищав на сході країни її територіальну цілісність, наповнюючи сторінки власної артистичної біографії чи не найголовнішим змістом.
Мала батьківщина Андрія Анатолійовича – це відоме своїм міжнародним аеропортом місто Бориспіль. Звідси юнака проводжали на строкову службу – на кордон. Разом зі своїми ровесниками дев’ятнадцатирічний воїн Мукачівського загону охороняв ділянку державного рубежу СРСР на стику з Румунією й Угорщиною. І тоді він не міг навіть уявити, що через багато років та безліч життєвих і творчих випробувань служителя Мельпомени, йому знову доведеться стати у бойовий однострій «зелених кашкетів». Правда, уже в інших, історичних для української нації умовах: щоб відстоювати територіальну цілісність суверенної України. А це, як відомо, під силу лише людям мужнім і сміливим.
Та хоробрості колишньому воякові було не позичати. Ще у радянські часи, коли Андрій служив на заставі, його зацікавив один факт. Ніяк не міг він зрозуміти, чому громадяни однієї соціалістичної країни, зокрема СРСР, намагаються таємно, через кордон, потрапити до іншої, до сусідів. Прикордонні наряди їх затримують, а за пильність військовослужбовці отримують відомчі відзнаки. Про це він і запитав в офіцера штабу загону, коли той виступав перед особовим складом їхнього підрозділу.
Андрій Анатолійович й досі пам’ятає, яка тиша запанувала тоді у навчальному класі. Відповідь охоронець державного рубежу отримав відразу. Була вона короткою й багатозначною не тільки для нього, а й для всіх присутніх: «Є така професія – Батьківщину защищати».
"Після цього мене, безпосередньо на охорону ділянки кордону, вже не призначали, ставили в наряд вартовим застави", – згадує Андрій Анатолійович. "І від кого ми тоді охороняли кордон?" – ніби самого себе запитує сержант Андрій Луценко. "Тепер я, і без казенних патріотичних підказок знаю, що і від кого, починаючи з 2014-го року, маю захищати на сході країни".
Повертаючись до років минулих, сержант Луценко розповідав, як ще школярем мріяв стати артистом. Проте після двох років строкової служби довелося освоювати професію бортпровідника в аеропорту «Бориспіль», що був «годувальником» ледве не половини місцевого населення.
"Робота виявилася цікавою", – усміхається мій співрозмовник. – "Снідаєш у Києві, обідаєш у Барнаулі, а вечеряєш вже у Владивостоці. Стільки людей, стільки характерів… Це животворне джерело для людини, котра забажала стати актором".
Мрія бути ним як негаснуча іскра жевріла в душі юнака у вишуканому аерофлотівському світло-синьому однострої. Незабаром Андрій успішно склав іспити на заочному відділенні інституту культури. Під час прослуховування його сценічні здібності помітили строгі екзаменатори, що дозволило Андрію одночасно навчатися й розпочати свою акторську кар’єру.
Театри в Кривому Розі, Білій Церкві, безліч ролей і, нарешті, Івано-Франківський академічний обласний український музично-драматичний театр імені Івана Франка. Тут найкраще проявився талант Андрія Луценка. На його підмостках він зіграв близько п’ятдесяти ролей. Серед них особливо значимі для артиста: Богдан Хмельницький у постановці «Маруся Чурай» Ліни Костенко, Тараса у «Майській ночі» за однойменною повістю Гоголя та багато інших. Різнопланові амплуа у дитячих казках і комедіях для нього були уже звичними.
Потім розпочався Майдан, що сколихнув усю країну. Після загибелі Сергія Нігояна, який так піднесено, натхненно читав поетичні твори Тараса Шевченка «на барикадах» у центрі української столиці, Андрій Луценко вирішив: він має бути там. І донині дуже болісно переживає смерть молодих патріотів-однодумців. Адже тоді, разом із колегами він був на Майдані.
З першими спалахами війни на сході країни Андрій відправився до військкомату. "Прошу за мобілізацією відправити на службу", – заявив він. І доповнив: «До рідних мені прикордонників».
В його душі акторська діяльність назавжди поєдналася з дозорними стежками «зелених кашкетів». Там він засвоїв чи не найголовнішу духовну заповідь патріота – жити з готовністю у будь-який час стати на захист рідної землі.
На початку вересня 2014-го року Луценко уже був на збірному пункті. Відправили його до Львівського загону, а вчорашній актор рвався в зону АТО. Андрій розповідав, що вони – мобілізовані – навіть жереб поміж собою тягнули – хто поїде туди першим.
Півтора місяця в оперативно-бойовій комендатурі їх ретельно готували до виїзду на схід країни. Перший день весни 2015-го Луценко зі своїми побратимами зустрів на ОБПК «Зоря». І, як ніколи, відчув на собі силу бойового побратимства людей, які несли службу на лінії розмежування, на так званій «нульовій точці». Тут кожен на бойовому посту робив усе для того, аби вберегти не тільки власне життя, а й своєчасно захистити товариша.
Особливе місце у спогадах Андрія посідає взаємодія прикордонників із місцевим населенням. По-доброму усміхаючись, він розповідав, як разом із побратимами ділився у дитячому садочку та з людьми похилого віку смаколиками, що отримали від волонтерів.
"Стоїть сумненька бабуся з порожнім пакетом біля КПП «Зоря» й просить баночку консерви", – каже він. "А наші хлопці накладуть їй побільше продуктів, потім ще й додому допоможуть донести, бо пакет дуже важкий". Поступово стосунки «зелених кашкетів» з містянами стали налагоджуватися – від насторожених до порозуміння, що їм – українцям, військовим і мирному населенню – нема чого ворогувати, що ділити між собою. Згодом, під час перетину останніми лінії розмежування, спілкування з військовими усе частіше відбувалося із взаємними усмішками на обличчях.
І вже не в дивину було, коли місцевий житель із хворими ногами, якому вони не раз допомагали продуктами та речами від волонтерів, перед Великодніми святами привіз на мотоциклі воякам домашніх яєць і баночку сметани.
"Буває, що людська доброта діє сильніше зброї", – підсумовує свою розповідь сержант Андрій Луценко.
Служба в АТО помітно змінила життя актора. У нього з’явилися справжні, перевірені бойовою обстановкою, побратими, яких не зустрінеш у цивільному житті. Тут, на сході країни, зустрів свою кохану – дружину Наталію. У підрозділі він опанував зовсім не схожу на його мирну професію – Андрій став помічником гранатометника. Проте найбільше він шанує кулемет. "Із цієї зброї куди цілишся, туди й кулі летять, а який звук", – усміхається сержант.
Слухаєш його і починаєш розуміти, яка розмаїта творча душа у сержанта Луценка. І ще більшого звучання їй надає побачене і пережите у Донецькому загоні.
На сайті театру мого співрозмовника є і його власна сторінка. У ній зазначено: «Луценко Андрій Анатолійович – артист драми» і викладено інформацію про зіграні ним ролі. Їх, у різних образах, на світлинах – безліч. Вони – його духовний світ за багато років театрального життя. Та за час війни на сході країни Андрій Анатолійович, мабуть, перевершив усі здобутки на сцені – своєю участю в АТО на все життя створив у власному серці справжній образ прикордонника – захисника рідної землі.
