Я зустрівся з подружжям Скліфусів в Жовкві наприкінці лютого. Місяць видався напрочуд теплим, але саме в той вечір зненацька здійнявсь буревій і пішов мокрий сніг. Вийшовши на автостанції, я розгледівся й зауважив у сутінках білий Рено. Костянтин Скліфус сидів за кермом, його жінка, Олена, — на передньому місці праворуч. Я вмостився на задньому кріслі та увімкнув диктофон.
Приводом поговорити зі Скліфусами стала скандальна історія з “Опелем”, що його волонтери із Жовкви ще в травні 15 року вручили відомому у містечку громадському діячеві й політику Андрію Умрихіну. Автомобіль призначався для батальйону “Луганськ-1”, командиром в якому незмінно з часу заснування загону був Костянтин Скліфус. Умрихін приїхав на “Опелі”, але представив його своїм власним автомобілем, а згодом... продав одному із військових механіків батальйону. За кілька місяців зловживання спливло на поверхню — завдяки зустрічі волонтерів з Оленою Скліфус, яка переїхала в Жовкву із Чернівців.
Втім, оказія із Умрихіним у пропонованому матеріалі не є провідною, ані, врешті, аж надто важливою. Це лише епізод (привід) повісти направду цікаву історію про патріотів з Луганська, які втратили рідну домівку, але тільки зміцнилися у любові до України.
Католик родом з Росії
Попри те, що місцем народження Костянтина Скліфуса стала Росія, він називає себе українцем і посилається на українське коріння. Бабця Скліфуса народилась в Одесі і, вийшовши заміж, переїхала до Луганська, де з'явилась на світ її донька. Власне, вирісши, донька якийсь час була мешкала у Росії, де й народила героя сьогоднішнього оповідання. Коли повернулися до Луганська, хлопцю виповнилося чотири рочки.
– Те, що я народився в Росії, ні про що не говорить, — каже він, реагуючи на питання про ідентичність. — Все одно ми усі із Луганська. В Луганську я в школу ходив. І ще тоді (навесні 2014 року під захопленою луганською прокуратурою, – автор) усім твердив: “Хлопці, відкриваєте паспорт і дивитеся. Ви громадяни якої країни? А оце — ваш підпис? Тут написано «Україна»? Ну, то які запитання?”
Він розповідає, що становлення української ідентичності у родині відбувалося поступово, але послідовно, тож питання про українську чи неукраїнську належність Луганська для них не стояло. На питання про мотивацію, яка змушує (спонукає) його впродовж двох років керувати “Луганськом-1”, дещо ніяково усміхається.
– Я не розумію людей, які кажуть, що це не їхня війна. Якщо в тебе написано в паспорті, що ти український громадянин, то ти маєш свою країну і захищати, і працювати на її благо. Тим більше, що ми — військові, у нас кодекс честі. Якщо давав присягу державі, то яке маєш право зрадити?
– Але ж багато хто, власне, й зрадив, – заперечую я.
Усмішка Скліфуса стає лукавою, а в очах мені ввижаються бісики.
– Значить, ми за ними прийдемо і за зраду покараємо, – сміється.
Скліфуси розповідають, що іще до війни, на відміну від більшості луганчан, були досить далекими від Росії ментально. Син — студент луганського університету Шевченка — вчивсь на англійській та китайській філології. А через польське коріння Олени родина в цілому належала до приходу луганського Римо-католицького костелу, з очільником якого разом їздили на Майдан (зокрема, на прощання з Небесною сотнею в лютому 14 року).
Власне, через нетрадиційну, як на схід України, конфесію Костянтин і дістав на війні позивного Католик.
Причини війни
Олена і Костянтин запевняють, що без російського вторгнення війни на Донбасі не було б. На запитання, чи спостерігали вони у раніший період аж такі виразні проросійські настрої серед луганців, на хвильку замислюються, але заперечують.
– До 2013 року цим узагалі ніхто не заморочувався, – каже Костянтин. А проте додає, що ідеологія «русского мира» насаджувалася місцевою владою системно й цілеспрямовано. Особливо активно культивувалась георгіївська стрічка й ненависть щодо бійців УПА.
– На 9 травня влаштовувалися заходи «найдовша стрічка». Виганяли дітей на вулиці, вишиковувалися вздовж центральної вулиці, тягнули цю георгіївську стрічку… Але все це було наче за Україну. Там не було вигуків за Росію, – розповідає Костянтин.
Олена із ним не погоджується.
– Я хочу тобі заперечити. Коли ми 2010 року відпочивали на Вінниччині, в Луганську урочисто поставили пам’ятний знак жертвам “бандерівців”. Це мене вибісило страшенно! Ну де Луганськ і де – Бандера?! Але люди не можуть зіставити прості речі, вірять у маячню. І це дуже давно втовкмачувалося, – нарікає вона.
Скліфуси впевнені, що до організації заколоту в Луганську прямо причетні луганські «регіональні» еліти – передовсім Єфремов, Кілінкаров, Голенко.
– А ті, що захоплювали СБУ, прокуратуру, органи влади, – були місцевими чи приїжджими? – питаю я.
– Були й місцеві. В нас навіть жінка з костелу була прихильницею «російської весни». Ходила, готувала їм їжу. Цікаво, що виступали проти Януковича, але за Росію. Мовляв, скидаємо режим Януковича – й Росія нас порятує. “Путин, пріді!” – з відразою відтворює вигуки сепаратистів Олена.
Начальник-зрадник
Останні 10 років перед війною Олена Скліфус працювала в Луганську в державному Казначействі і стала свідком примітної еволюції поглядів свого начальника – Євгена Мануйлова. Спочатку, за її словами, він симпатизував Євромайдану і негативно висловлювався щодо можливого втручання Росії.
– Я ще наприкінці 13 року, коли ми почали виходити на луганський Майдан, розмовляла з начальником. І він тоді однозначно повторював: «Тільки Україна, вільна, незалежна Україна». Він має сина, і твердив: «Не хочу, щоб Україна ввійшла до Росії і ми воювали десь у Чечні чи деінде. Ми – держава, яка не воює, й так має бути». Я в ньому побачила патріота України, й на цій хвилі ми з ним знаходили спільну мову, – пригадує Олена.
Однак, досить скоро завжди гамірний та відкритий Євген Мануйлов перемінився. Став закриватися в кабінеті та мовчки спостерігати за розвитком ситуації. Він не збирав колектив, аби обговорити становище та можливі сценарії. Просто став усамітнюватися із наближеними.
– Вони зачинялися й шушукалися. І незабаром він перестав розмовляти про Україну. Я за інерцією продовжувала порушувати ці теми, але він тільки мовчав і дивився на мене. Тоді я зрозуміла, що він продався. Продав Україну, гідність і совість. Й знайомі дівчата, з якими ми працювали, завважили: «Бачила, у Мануйлова нова машина? Й його донька на новій машині». Ну, й зараз він, вибачте, «міністр фінансів» у Лугандонії, – розповідає Олена.
Вона залишалась в Луганську аж до середини липня.
– Попри все, в нас з Мануйловим залишалися дуже хороші стосунки. Він міг би здати мене аж на раз, але не зробив цього. А в казначействі було дуже мало прихильників України. Купка за Україну і решта 90% — за “лнр” і Росію, – каже Олена.
– Може, частина воліла не виражати своїх проукраїнських поглядів відверто? – запитую я.
– Можливо. Я, приміром, завжди ходила із жовто-блакитною стрічкою – тут, – із гордістю показує на лямку торби, котра лежить на панелі автомобіля. – А інколи дратувала всіх, приходячи у вишиванці! – очі Олени виблискують збудженням та азартом. – Перед війною Костя купив мені льняну вишиту сукню. Отож, травень, у місті вже повно чеченців — і я у цій сукні, червоний кушак, намисто. За кілометр видно! Костя вже був на війні, телефонує мені. Я кажу: «Костя, я прийшла у тій сукні!» Він: «Ти що, здуріла?! Підеш додому гола, і це, вважай, добре відбудешся, бо можуть вбити!» Не те, щоб я хотіла показати, що я смілива… Я до кінця не вірила, що хтось почне вбивати й катувати. Хоча навіть у мене на вулиці, де ми прожили все життя, нас із мамою мало не побили за те, що ми сказали, що ми є українці… – замислено зізнається Олена.
«Луганськ-1»
На початку березня, після побиття проукраїнського мітингу, присвяченого 200-ій річниці із дня народження Тараса Шевченка, луганські патріоти почали формувати загони самооборони.
– В загони входили активісти Євромайдану, ультраси «Зорі»… Зрештою, ми створили два-три батальйони. Я тоді увійшов до батальйону «Тимур» за ім’ям командира Тимура Юлдашева. Він молодший за мене, спортивний, тому призначили його, — усміхається Костянтин. — Тоді почалося захоплення СБУ, блокпости. Під Щастям «тимурівців» добряче пошарпали й розігнали. Всі якось розгубилися, розбіглися, стали переховуватися – розпочалися серйозні пошуки.
За словами комбата, сепаратисти дістали із військкоматів особові справи з розпочали полювання на чоловіків.
– Сепари відкривають, ага – адреса, дружина, де працює… Там таке почалося! Перша хвиля була, не дай Боже. Молодих людей мало не на вулицях виловлювали й примушували насильно вступати в армію «лнр». Хапали, тягнули в СБУ чи в інший підвал і обробляли, – здригається від спогадів Костянтин. – Й тоді надійшла команда: хто в змозі виїхати й хоче битися проти них, то збираємося…
– Від кого надійшла? – уточнюю.
– Я не знаю, якщо чесно, – знизує плечима Костянтин.
– З Києва?
– Ні, не з Києва. Скоріше за все, з Дніпра. В Дніпропетровську ми були під патронатом Коломойського. На самому початку війни він виділяв гроші, його люди нас зустрічали та проводжали на базу, де формувалися батальйони, – пригадує Скліфус. Розповідає, що виїжджати з Луганська прийшлось манівцями, і то — з легендою.
– Коли мені хлопці зателефонували («Завтра вранці стрічаємося в Дніпрі»), я от саме на цю машину – плиг, вудочки – хоп, ще одного товариша з собою взяв – і почерез блокпости, де вже стояли із автоматами. В нас легенда: мовляв, вихідний, риболовля, «тримайтеся, мужики, відпочинемо й приєднаємося», і – шурх через них, — усміхається. — Їхали через Щастя, Сватове, Харків. Через Донецьк тоді годі було потикатися, – докладно розповідає Католик.
У Дніпропетровську їх було розміщено на турбазі, де й появився на світ «Луганськ-1».
– Фактично створював його з нуля. Маю старі зошити, де записував, хто, коли, звідки приїхав. Бійці були звідусіль, та луганців найбільше — до 80%. Переїхав практично весь колишній батальйон «Тимур». Мали 5 днів на тренування, і вже у травні вирушили на Луганщину, – каже комбат.
За його словами, гадали, що за тиждень-другий звитяжно повернуться до Луганська.
– Ніхто ж не очікував, що туди влізе Росія й навпроти нас будуть танки. Ми ж бачили, хто і чим там озброєний – хто рушницею, хто в СБУ дістав зброю, хто поцупив в міліції пістолета. Стрілецька зброя. Тому й навчання було на скору руку… – багатозначно змовкає Католик.
– Насправді ви двічі майже ввійшли, – перериває паузу його дружина.
– То чому не вдалося узяти Луганськ? – питаю я Костянтина.
– А оце таємниця, яку нікому ніхто не видає з верхів. І ми досі точно не знаємо, чому. Адже ми могли. І лишавсь навіть час. Коли зараз читаєш аналітиків, то бачиш, що до введення російських військ залишалося 2-3 дні. За ці 2-3 дні ми би взяли Луганськ. Але звідкись згори раптом надійшла команда спинитися й відійти. – В цей момент Олена глибоко й скрушно вдихає. — Всі буквально розтулили рота від несподіванки. Очманіли від такої команди... Ну, а тепер розбираються: хто ж дав команду? – сміється Католик.
Зі сходу на захід
Я звертаюся до Олени, що, здається, втомилася від мовчання й теж хоче взяти участь в розмові.
– Ви в цей час іще залишалися у Луганську, як я розумію?
– Так, із донькою, сином й бабусею. І ще з двома собаками та котом, — каже Олена. — Залишалась до липня. Якби Костя одразу мені наказав з матюками, то я б і раніше поїхала. Але він так делікатно, лояльно: «Ну, я тебе дуже прошу, ну збирай речі...». Важко було, правда. Ну як можна було усе кинути?! В нас був приватний будинок…
— Ви офіційно звільнилися з Казначейства? Трудову забрали?
— О, з трудовою була ціла історія. Ми з дівчатами підійшли до Мануйлова, він направив до відділу кадрів, де працювала така собі Коваленко. Її чоловік зараз має у «лнр» купу медалей, мабуть, багато наших хлопців убив… Й от вона документи не віддавала. То ми вже потім прийшли і припнули її до стіни: а ну давай! Тоді здалася. Проте віддала лише трудові, а особові справи купою передала, кому потрібно, — розповідає Олена.
Виїжджала у липні трьома автомобілями з пересадками. Спочатку — у Сватове під Луганськом, де тоді перебував батальйон Костянтина. Олена розповідає, що сподівалась вернутись за тиждень. Здавалось, ще трохи, й українські підрозділи будуть в Луганську. Не гаючи часу, допомагала по господарству, прала й готувала для хлопців. Та час спливав, непомітно минули два місяці, настала осінь.
— Тоді стало ясно, що не повернемося. Як зараз пам'ятаю, Костя зателефонував уночі 3 вересня й сказав: “Збирай речі, бо маєш не більше трьох днів, щоб поїхати. Буде наступ російських військ”. Якраз тоді один з хлопців запропонував хату у Чернівцях, — пригадує Олена.
За словами Католика, пропозицій від хлопців із батальйону не бракувало. У “Луганську — 1” було досить багато бійців із Центральної й Західної України, й майже кожен пропонував варіанти. В підсумку переїхали до Чернівців, та затримались там лише до холодів. Хата була не пристосована до зимівлі, тож невдовзі були переїхали (на запрошення того самого Умрихіна) в Жовкву.
— Це було помешкання не Умрихіна, а його друзів. Старе, маленьке, але чистеньке помешкання. В центрі міста, — розповідає Олена.
На моє запитання про те, чим займається в Жовкві, Олена відповідає “Нічим”, та невдовзі з'ясовується, що вона явно скромничає. Впродовж року вона опанувала ряд рукодільних ремесел — малювання, декупаж, кракелюр.
— Син мені каже, що це варто на продаж, але я ще вагаюсь. Хочу, до речі, сказати, що він не сховався. Восени 14 року, коли ми переїжджали у Чернівці, він сказав, що залишиться у батальйоні із батьком. Й я, як жінка, як мама (не знаю, чи правильно я вчинила, але мені здається, що правильно), йому сказала: “Давай, синку, так: якщо, не дай Боже, щось трапиться, то ти заміниш батька. А поки мені вистачить й одного чоловіка на війні. Він погодився. А незабаром поїхав в Китай. Він там зараз викладає англійську. Сумує за Україною, особливо не може звикнути до їхньої їжі, — сміється Олена.
Умрихін
За вікном Рено остаточно темнішає, й Костянин Скліфус вмикає тьмяне освітлення. Ритмічний рух двірників, що скидають із лобового скла хмари снігу, додає якогось затишку.
— Я всім пояснюю, що ми в цій ситуації можемо бути лише свідками. Ми не власники цього транспорту і, відповідно, жодних претензії ні до кого пред’являти не можемо, — каже Костянтин Скліфус, коли прохаю його розповісти історію з викриттям Умрихіна.
Гал-інфо неодноразово писало про цю історію, проте варто згадати у двох словах, про що йдеться. Волонтери із Жовкви передали місцевому волонтеру й політику Андрію Умрихіну два автомобілі — спершу “Опель”, згодом “Швидку допомогу” — із тим, аби він їх привіз в батальйон “Луганськ — 1”. На той момент він став на службу до батальйону як інструктор із безпілотників.
— Спочатку Умрихін приїхав до батальйону як волонтер і запропонував навчити моїх людей поводитися із безпілотниками. Я розумію, що він свої вигоди буде мати, бо збирався балотуватися на мера Жовкви, але все, що на благо для батальйону, підтримую. Взяв його, й він почав навчати двох хлопців — спочатку на моніторі, тоді з справжніми літачками, — каже Скліфус.
Він додає, що, враховуючи вищу освіту Умрихіна, невдовзі підписав документ про присвоєння йому звання лейтенанта й призначив на посаду інструктора взводу.
— Й оце він привозить першу машину — “Опеля”. Приїжджає на позашляховику. Він привіз її і на ній працював. Ніхто нею більше не користувався. А далі з машиною відбувається незрозуміла річ. Він їде з батальйону на позашляховику, а повертається на машині швидкої допомоги. Це спецавтомобіль “Мерседес”. Ми питаємо: це для батальйону? Ні, каже, не для батальйону, мені її треба комусь передати. Якось так мутно сказав, ми нічого не зрозуміли. Але то його турботи, ми туди не ліземо, — каже Костянтин Скліфус.
Й продовжує:
— А потім я дізнаюся, що він продав того “Опеля” одному з наших ремонтників. І на цьому історія, власне, закінчується.
— До того часу, аж поки з'ясовується, що обидва автомобілі від початку призначалися для батальйону, й він не мав права їх продавати? — перепитую я.
— Правильно. Він коли приїхав із “Опелем”, то казав, що це його машина. Що він в неї гроші вклав. Він не казав, що це йому передали для батальйону. Так само він не казав і про “Швидку допомогу”, що її передали для батальйону. Гірше того. Вони (волонтери) на капоті “Швидкої допомоги” написали фломастером всі позивні бійців, які на ній їздили, всі гарячі точки, в яких вона була, і внизу приписали, що тепер вона після цього бойового шляху їде у батальйон “Луганськ-1”. Коли він приїхав, на капоті нічого не було. Все зітер, не лишилося й сліду.
— Як його було викрито?
— Хлопці випадково зайшли до Олени у Жовкві. Принесли продукти. Й вирішили зателефонувати мені й спитати, чи маю автомобілі. Спочатку спитали про “Швидку допомогу”. Я кажу: так, я її бачив, Андрій на ній приїжджав, але він мені сказав, що це не для нас і поїхав. Куди, не знаю. Тут вони починають розуміти, що щось не те. Ми ж на капоті писали, що це для вас. Я кажу: не було нічого на капоті. Тоді питають про “Опеля”. Кажу: “Опель” є, боєць на ньому їздить, він в Умрихіна його купив. Як купив?! Йому його вручали тут для батальйону. Як вручали? Він сказав, що це його машина, — сміється Костянтин, — І зав’язалась уся ця розкрутка. На рівному місці. Він, мабуть, розраховував, що ми ніяк не зістикуємося. З тими хлопцями-волонтерами він нас спеціально пересварив.
Що буде з Луганськом?
Тим часом на автостанції завершується посадка на львівський автобус, і я кваплюсь завершити розмову зі Скліфусами запитанням про становище на фронті.
— Наша армія нині справді сильнішою стала?
— Наскільки армія стала сильнішою, я не знаю, бо всю армію не видко з першої лінії. А ті, що поряд з нами стоять, то так, мають, в принципі, багато що нове й більш-менш нормальне. Не те, що було в 14 році, — каже Католик.
Олена погоджується:
— Ну, справді, коли я вперше приїхала й побачила, як хлопці виглядають, – ну це була банда. Шльопанці, брудні ноги, шкарпетки, якісь футболки, капрі. Хто в чому.
— Що з Луганськом буде? — питаю Скліфусів й змушую їх сумувати. Автобус тим часом рушає, й Католик береться його наздогнати на наступній зупинці.
— Там зараз важко все. Що довше вони там сидять, тим більшої шкоди зазнають. Проростають. Дітей виховують. Людям голови морочать намертво. Я не знаю, як з ними бути тепер. Навіть якщо повернути. І що? — риторично запитує Костянтин.
— І нічого, — відповідає Олена. — В людей нічого не змінилося в головах. Їм будуть в спину стріляти. Навіть на нашій території, в Сєвєродонецьку, коли я вишиванці йду, а Костя в формі, то, думаю, зараз закидають чимось. Косі погляди. Як вовки дивляться. Вони зрадять. Місцеві зрадять.
— Ви повертатися ще плануєте, якщо все-таки звільнимо Луганськ? - питаю я.
— А куди повертатися? Хата розбита, — сумно відповідає Олена.
Я розуміюче киваю головою. Тисну обом руки й пересідаю в автобус.
По дорозі у Львів роблю запис в фейбуці: "Сніжить на Львівщині. Їду з Жовкви під враженням від спілкування з луганськими патріотами Konstantin Sklifus й Олена Скліфус, активістами луганського Євромайдану. Він, військовий, замалим не два роки є добровольцем (власне, начальником) батальйону "Луганськ-1". Вона теж певний час працювала у баті, нині займається рукоділлям, мешкає в Жовкві. Син, із яким Костянтин навесні 14-го малювали у жовто-блакитний луганського леніна (кажуть, бешкетували), зараз працює в Китаї, де викладає англійську. Повертатись в Луганськ, навіть деокупований, не збираються. Та служити Костянтин Скліфус збирається до кінця. Маю, каже, паспорт громадянина України, тому це мій обов'язок. Отака от історія із життя, що скидається на кіно а чи книжку. Незабаром на Гал-інфо".
Сергій Стуканов
