Рік тому в новітній історії України – і світу в цілому – був започаткований новий розділ. Країна, яка впродовж 23 років пишалася тим, що не мала на своїй території – на противагу від інших пострадянських держав – жодних війн, несподівано для багатьох стала об’єктом прямої інвазії і цілком прогнозовано виявилася до неї геть не підготовленою.
«Гал-інфо» звернулося до експертів із запитаннями: як пояснити мовчазну здачу півострова і чи можна було запобігти анексії.
«Випадково заблукалі» військові
Політичні експерти висловили одностайну позицію у тому, що до захоплення Криму Росія готувалася щонайменше впродовж кільканадцяти років. Цілком ймовірно, що плани з анексії АРК Кремль виношував від самого початку української незалежності, терпляче очікуючи на слушну нагоду. Окрім «мешковщини» 1994 року й загальновідомої кризи довкола острова Тузла (2003), які дістали широкого розголосу у медіа, Росія, як твердять експерти, робила спроби «промацати» ґрунт і в наступні роки.
«Деякі державні службовці розповідали, що спроба захоплення Криму мала місце наприкінці 2004 – на початку 2005 року під час Помаранчевої революції. Тоді блискавично й оперативно була проведена спецоперація, яка не дала можливості прокремлівським депутатам ВР АРК вийти на контакти з російськими спецслужбами», – розповів у коментарі «Гал-інфо» координатор руху «Євромайдан – Крим» Андрій Щекун.
Історик Олександр Палій нагадав «Гал-інфо» про російські війська, що невдовзі після Помаранчевої революції «заблукали» на кримському узбережжі неподалік Феодосії.
«Я пам’ятаю, як після Помаранчевої революції російські війська «випадково» висадились в районі Феодосії. Ніби під час якихось навчань. Промацували узбережжя. Але тоді американська адміністрація дуже швидко на це відреагувала, й Росія збагнула, що краще в такі іграшки не гратися», – зазначив Олександр Палій.
Регулярні повідомлення про неузгоджене пересування російської військової техніки по Севастополю супроводжували всю каденцію президента Віктора Ющенка. Оперативне реагування на такі випадки не залишало Росії шансів на «тиху» анексію. Втім, 2014 року вона діждалася свого зоряного часу.
Як по нотах
Операція із захоплення Криму була проведена надзвичайно оперативно й не зустріла серйозного спротиву з українського боку. На очах у подивованої публіки (себто офіційного Києва), що безпорадно спостерігав за стрімким перебігом подій, упродовж місяця (з 23 лютого до 18 березня 2014 року) півострів наводнили «зелені чоловічки», самопроголошена влада призначила «референдум», проголосила незалежність півострова й уклала угоду з Росією щодо входження Криму до складу РФ.
Стисла хронологія анексії виглядала таким чином:
23 лютого в Севастополі відбувся 20-тисячний мітинг, на якому було ухвалене рішення не перераховувати у Київ податки, а міським головою проголошено громадянина Росії О. Чалого. 25 лютого акції сепаратистів були проведені перед Кримським парламентом.
Уночі проти 27 лютого парламент та уряд Криму був захоплений бойовиками, які вивісили над будівлею прапор РФ. Це, однак, не завадило потрапити до будівлі депутатам Верховної Ради АРК, які призначили референдум щодо статусу Криму. Того ж дня був захоплений аеропорт «Бельбек» у Севастополі, зупинена паромна переправа у Керчі.
1 березня самопроголошений «голова Ради міністрів АР Крим» Сергій Аксьонов звернувся до В. Путіна з проханням посприяти у «забезпеченні миру і спокою» на території Криму. У відповідь того ж дня Президент РФ відправив до Ради Федерації пропозицію про введення російських військ у Крим. Обидві палати Державної думи 1 березня 2014 р. проголосували за введення російських військ на територію України, і в Крим зокрема.
Призначений 1 березня командувачем Військово-морських сил України Денис Березовський наступного ж дня (2 березня) перейшов на російський бік та склав присягу на вірність «мешканцям АР Крим та міста Севастополя».
Починаючи з 1 березня російські війська розпочали масштабні силові акції, спрямовані на блокування українських військових баз на території Криму, захоплення адміністративних приміщень, взяття під контроль транспортних магістралей та інших стратегічно важливих об’єктів.
11 березня ВР АРК і Севастопольська міська рада прийняли декларацію про незалежність АР Крим та міста Севастополя.
16 березня був проведений «референдум» щодо статусу Криму. В умовах бойкотування референдуму кримськотатарським народом та присутності великої кількості озброєних російських військовослужбовців референдум в АРК буцімто зібрав понад 1,2 млн заповнених бюлетенів (83,1% від кількості виборців), з яких 96,77% нібито засвідчили вибір «за возз’єднання Криму з Росією на правах суб'єкта Російської Федерації».
18 березня Президент Росії В. В. Путін, прем’єр-міністр самопроголошеної Республіки Крим С. В. Аксьонов, голова новоствореної «Державної Ради» самопроголошеної Республіки Крим В. А. Константинов та представник сепаратиського керівництва м. Севастополь – громадянин РФ О.М. Чалий підписали так званий «Договір про прийняття Криму до складу Росії». 20 березня договір був ратифікований Державною думою Російської Федерації, 21 березня – Радою Федерації, й набрав чинності.
Політичні експерти вважають, що відсутність серйозного опору на півострові стала певною мірою несподіваною й для самої Росії, спонукавши її до ескалації агресії на Донбасі.
«Безкровність кримської анексії була п’янливою. Проросійськи налаштовані мешканці інших регіонів України потрапили в полон ілюзії, що в їхньому регіоні може відбутися аналогічна історія за кримським форматом – без масштабних жертв, без збройних зіткнень. Багато в чому той факт, що Крим, на території якого було дислоковане майже 20-тисячне угруповання Збройних сил України, не чинив спротив анексії, засвідчив про надзвичайне везіння Кремля. Хоча твердити про те, що там було чисте везіння, годі», – сказав у коментарі «Гал-інфо» політичний оглядач із Криму Павло Казарін.
Думки експертів розбіглися щодо того, чому розташоване на півострові 20-тисячне угруповання Збройних сил України не чинило Росії спротив.
Не захопили, а здали?
Близькі до силових відомств експерти, з якими поспілкувалося «Гал-інфо», в один голос стверджують, що анексія Криму в 2014 році не була обов’язковою та невідворотною. Центральна влада цілком ефективно могла б запобігти сценарію, що розгортався, якби швидше й рішучіше зреагувала на збіговиська сепаратистів та на захоплення органів влади в автономній республіці.
«На початку вторгнення близько 100 людей захопили два приміщення в Сімферополі – Кабінет міністрів та Верховну Раду Криму. Треба було негайно провести антитерористичну операцію. Коли там було 100 чи 200 осіб, у нас були сили та засоби це зробити. Ми мали два батальйони морської піхоти та два центри спецназу військово-морських сил. Я вже не кажу про те, що тоді ще не був закритий повітряний простір, тож можна було швидко доставити на півострів перевірений і лояльний до Києва спецпідрозділ з материка», – сказав у коментарі «Гал-інфо» політик та полковник запасу Анатолій Гриценко.
На думку лідера «Громадянської позиції», вся повнота відповідальності за втрату Криму лежить на в. о. Президента Олександрові Турчинові, який не тільки не дав своєчасний наказ деблокувати захоплені органи влади у Сімферополі, але й аж до 7 квітня зволікав із призначенням керівника Антитерористичного центру.
У бездіяльності (чи навіть зраді) центральної влади вбачає причину анексії Криму й екс-прокурор АРК Віктор Шемчук.
«Мене ніхто не переконає, що важко було надати вказівку закрити Керченську переправу, деблокувати органи влади, вивести із розташування флот та кримські військові формування. Не було волі, а, може, було й щось більш кримінальне», – припустив він.
Як і Анатолій Гриценко, Віктор Шемчук переконаний, що Київ мав у розпорядженні достатньо сил, щоб швидко деблокувати захоплені органи влади. Він підкреслив, що українські військові частини, дислоковані на півострові, чекали на дозвіл на застосування зброї, але не діждались його.
«Крим гинув, натомість у Києві ділили посади, квоти та потоки. Києву було байдуже. Відповідально заявляю: Крим здали, а не захопили», – підсумував Віктор Шемчук.
Анатолій Гриценко наголосив, що Україна від самого початку обрала завідомо програшну капітулянтську тактику «Стояти! Не провокувати!». За словами політика, В.Путін діяв достатньо відверто й не потребував для виправдання своїх дій провокацій.
«Повірте мені, якби Путін потребував провокацій, він би сам їх вчинив. Він би сам дав команду: розстріляти сто російських солдатів, причепити тим, хто їх розстрілює, будь-які шеврони – жовто-блакитні чи червоно-чорні – й зафіксувати», – резюмував він.
Вакуум влади та брак легітимності
У цілому погоджуючись із тим, що оперативне втручання, ймовірно, могло б відвернути анексію Криму, політичні експерти та активісти, з якими поспілкувалося «Гал-інфо», наголошують, що покладати відповідальність за втрату Криму лише на Турчинова та керівників силових відомств не варто. Кремль використав надзвичайно сприятливе вікно можливостей. Кон’юнктура моменту була максимально сприятливою для Москви – й несприятливою для Києва.
«В Україні відбулись події, які дехто трактував як повалення законно обраної влади. Можна сперечатися про формулювання, але де-факто на кінець лютого 2014 року утворився вакуум влади, вакуум керованості. Колишнього президента вже нема, нового – ще нема. Зрозуміло, що командування українських частин мало цілком обґрунтовані сумніви щодо легітимності нової влади. Я не думаю, що в того ж Турчинова була вся повнота управлінських механізмів, щоб запустити військову машину. За деякими джерелами, Турчинов віддавав наказ на відкриття вогню у відповідь, але військові не відкривали вогонь, сумніваючись в його легітимності», – зазначив Павло Казарін.
До цього потрібно додати й той достатньо значущий (на символічному рівні) факт, що руки Києва були певною мірою зв’язані правом громадянина на демонстрацію власної думки та волі. Інакше кажучи, людям, які прийшли до влади на хвилі обурення брутальним розгоном акцій протесту (побиття студентів на Майдані), зовсім не личило жорстко реагувати на мітинги у Севастополі та Сімферополі. Російські пропагандисти вміло спекулювали на цьому, аж поки момент для реакції був упущений.
Про концентрацію російських агентів у правоохоронних органах Криму розповів політолог Олександр Палій.
«Правоохоронні органи Криму були критично просякнуті російською агентурою. З одного боку, наші частини не здавали зброю достатньо довго. З іншого, більшість з них не були готові стріляти. Місцеві записувалися в армію, щоб нічого не робити, байдикувати й за це одержувати зарплату. Щоб провести ефективну спецоперацію, необхідно було кілька сотень людей. Чи був такий підрозділ в той час у Криму? Судячи з усього, не було. Але була дуже величезна концентрація зрадників», – припустив історик.
Експерти зазначають, що свою роль зіграв і чинник підкупів.
«Протягом 2014 року неодноразово з’являлася інформація з вуст українських командирів, які залишили Крим та вийшли на територію України, що їм згодом ставало відомо про підкупи російськими офіцерами своїх українських колег, особливо з частин негайного реагування», – нагадав Павло Казарін.
За словами громадського діяча з Криму Максима Кицюка, наслідком названої констеляції чинників стала висока лояльність правоохоронних органів Криму до окупантів та дистанціювання від Києва.
«Я був у березні в Криму – ще до «референдуму», але уже після мітингів. Коли я спілкувався зі знайомими міліціонерами, котрі колись «займалися» моїми патріотичними акціями, вони казали, що їм байдуже на команди, які йдуть із Києва. Вони вважали себе міліціонерами Севастополя, а не України, тому воліли робити те, чого хоче громада міста Севастополь», – наголосив Максим Кицюк.
Зрештою, ключовим чинником, що певною мірою пояснює нерішучість центрального керівництва в столиці та військовиків на місцях, став, на думку Павла Казаріна, фактор психологічної неготовності українців до прямого військового вторгнення з боку Росії. Це була несподіванка, яку годі було осягнути впродовж кількох днів, – саме тих кількох днів, в які можна було ще щось вдіяти. Павло Казарін зазначив, що щось подібне були пережили чехи й словаки, що стикнулися із агресією Росії 1968 року.
«Коли я розмовляв із колегами з Чехії, то вони стверджували, що безкровна анексія Криму їм нагадала 1968 рік. Вони кажуть: з 1945 року тоді минуло лише 23 роки, була сильною пам’ять про те, як радянський солдат звільняв країну від німецько-фашистських загарбників, тож коли 1968 року відбулось вторгнення в Прагу, ми не могли повірити в те, що це справді відбувається, тому не відкривали вогонь. Й от магія цифр. В 2014 році теж минуло рівно 23 роки, відколи Україна здобула незалежність. І так само уявити, що Росія буде вводити регулярну армію на територію суміжної держави, було дуже складно. Багато хто довго не міг усвідомити настання нової реальності – що Росія з близької й спорідненої за багатьма відношеннями країни перетворюється на країну-агресора», – сказав Павло Казарін.
На його думку, втрата Криму протверезила українців. Вона стала розплатою за ілюзію, що війна у сучасному світі є неможливою; що прямої агресії не може бути тому, що не може бути.
«Чехи тоді сказали мені: ти знаєш, в 1968 році чеська армія не стріляла. Але її наступники, за 2-3 роки, уже відкривали б вогонь. Так і тут: українська армія не відкривала вогонь на початку 2014 року в Криму, але, коли аналогічна ситуація розгорнулася на Донбасі, почала чинити спротив», – резюмував політичний оглядач.
Рік минув: стратегії щодо Криму і досі нема
Імовірно, постреволюційна країна й насправді була почасти заскочена окупацією (хоч би як дивно пролунало дане твердження в ХХІ ст.), та це жодною мірою не виправдовує невиразну політику щодо півострова рік по тому. На думку координатора руху «Євромайдан – Крим» Андрія Щекуна, Київ не виніс уроків з анексії Криму й досі не сформулював стратегії з визволення регіону.
«Київ не має стратегії. Більш того, ігнорує будь-яку співпрацю з громадським суспільством, з тими кримчанами, котрі знають, що в такій ситуації робити. Саме зараз кримські громадські лідери об’єднані й консолідовані, вони мають стратегічне бачення щодо деокупації Криму. Однак влада жодних висновків не зробила. Сьогодні ми спостерігаємо реалії щодо некомпетентності державних органів влади, а, можливо, й небажання повертати тимчасово окуповані території», – резюмував координатор руху.
Екс-прокурор Криму Віктор Шемчук додав, що дотепер не притягнуто до відповідальності жодного з сепаратистів, що уможливили анексію Криму.
«Жодного із кримських сепаратистів та зрадників не лише не притягнуто до кримінальної відповідальності, але й не вжито заходів щодо арешту їхнього майна в Україні. Вони продовжують тут заробляти, тут тратити, тут шкодити. Їхні діти живуть і навчаються в Україні та Європі, їм продовжує платити український бюджет. Чому це не присікається, це питання до теперішньої влади та очільників правоохоронних органів. Я думаю, що скоро з них будуть питати. Якщо не дадуть відповідь, не буде віри цій владі», – резюмував він.
Думки експертів.
Позиція «Стояти! Не провокувати!» засвідчила свою хибність, – Анатолій Гриценко
Лідер «Громадянської позиції», полковник запасу Анатолій Гриценко переконаний, що Україна не тільки могла, але повинна була втримати Крим, провівши оперативне знешкодження сепаратистів на першій стадії заколоту.
«Ми могли втримати Крим і повинні були це зробити. Верховним Головнокомандувачем був Олександр Турчинов. Я говорив про це досить жорстко ще минулого березня, й зараз говорю, що Турчинову треба відповідати перед судом за свою бездіяльність. На початку вторгнення близько ста людей захопили два приміщення в Сімферополі – Кабінет міністрів та Верховну Раду Криму. Тоді ще не було рішення про «референдум» й самого «референдуму». Відтак, треба було негайно, швидко провести антитерористичну операцію», – сказав Анатолій Гриценко.
На його думку, Україна мала достатньо сил швидкого реагування для успішної реалізації такої операції.
«Коли там було 100 чи 200 чоловік, у нас були сили та засоби це зробити. Принаймні у підрозділах збройних сил ми мали два батальйони морської піхоти та два центри спецназу військово-морських сил. Це боєздатні підрозділи, які могли це зробити. Я вже не кажу про те, що тоді ще не був закритий повітряний простір, тож можна було швидко доставити на півострів перевірений і лояльний до Києва, а не до Путіна спецпідрозділ з інших силових структур, з інших регіонів», – зазначив політик.
Полковник запасу підкреслив, що Олександр Турчинов не лише не провів АТО, але понад місяць зволікав з призначенням керівника Антитерористичного центру.
«Згідно із законом про протидію тероризму, таку операцію планує, організує й проводить керівник Антитерористичного центру в статусі першого заступника голови СБУ. На той момент ця людина не була призначена. Я, будучи депутатом, особисто пройшов увесь шлях. Говорив з Наливайченком (голова СБУ з 24 лютого 2014 року, – прим. «Гал-інфо»). Він каже: людина не призначена. Пішов до Турчинова, розказав, що треба робити. Нагадав, що треба призначити керівника. Проте Турчинов, а лише він міг це зробити, тільки 7 квітня, тобто через 40 днів після початку російського вторгнення, коли Крим був уже захоплений і формально анексований, призначив керівника антитерористичної операції. Я вважаю це службовою бездіяльністю з дуже тяжкими наслідками для країни. Турчинов цього не зробив, але був зобов’язаний за законом зробити», – підкреслив Анатолій Гриценко.
Політик наголосив на помилковості боязкої та нерішучої лінії поведінки, що виправдовувалася намаганням не спровокувати Росію на агресивні дії.
«Припинімо цю мантру: «Стояти, не провокувати!». Повірте мені, якби Путін потребував провокацій, він би сам їх вчинив. Він би сам дав команду: розстріляти сто російських солдатів, причепити тим, хто їх розстрілює, будь-які шеврони – жовто-блакитні чи червоно-чорні – й зафіксувати. Але йому цього не потрібно. Він не збирається ні перед ким виправдовуватися. Він просто йде, й зайде так далеко, як ми йому дозволимо», – заявив лідер «Громадянської позиції».
Відповідально заявляю: Крим здали, а не захопили, – Віктор Шемчук
Передбачити та запобігти захопленню півострова було не тільки можливо, але й необхідно, заявив у коментарі «Гал-інфо» Віктор Шемчук, прокурор АР Крим у 2005-2007 роках. На його думку, цілковита відповідальність за втрату півострова лежить на центральній владі, що була у Києві.
«Я постійно перебував у Криму й особисто був свідком бездіяльності центральної влади щодо ситуації в Сімферополі. Поки псевдореволюційні вповноважені – Андрій Сенченко (в.о. заступника Глави Адміністрації Президента України з 11 березня 2014 року, – прим. «Гал-інфо») і Сергій Куніцин (представник Президента України в АР Крим з 27 лютого до 26 березня 2014 року, – прим. «Гал-інфо») – мірялися «авторитетом», росіяни в Криму робили свою справу», – сказав Віктор Шемчук.
Із його точки зору, йдеться про зраду не тільки на рівні керівництва півострова, але також на рівні керівництва силових структур.
«Перебуваючи на півострові, я бачив наскільки все було прозоро й лежало на поверхні. Якби не зрада очільників Генпрокуратури та силових відомств, то на етапі перших проявів сепаратизму можна було вживати запобіжних заходів щодо очільників сепаратистів. Очільники Криму зрадили Україну, а у Києві не чули патріотів, що намагалися докричатися до України. Турчинов, Махніцький (Генеральний прокурор України з 24 лютого до 18 червня 2014 року, – прим. «Гал-інфо») і Голомша (перший заступник Генпрокурора з 27 лютого 2014 року, – прим. «Гал-інфо») знають, про що я говорю. Крим гинув, натомість у Києві ділили посади, квоти та потоки. Києву було байдуже», – виснував він.
Екс-прокурор АР Крим нагадав, що влада не вжила навіть найелементарніших заходів щодо запобігання анексії півострова. Із його точки зору, це свідчить про здачу, а не захоплення автономії.
«Мене ніхто не переконає, що складно було надати вказівку закрити Керченську переправу, деблокувати органи влади, вивести із розташування флот та кримські військові формування. Не було волі, а, може, було й щось більш кримінальне. Бездіяльність відповідальних за це так і не отримала кримінально-правової оцінки. Жорсткої і справедливої. Але відповідально заявляю: Крим здали, а не захопили», – заявив Віктор Шемчук.
Посилаючись на власні джерела у Збройних силах України, він висловив переконання, що накази на застосування зброї із Києва не надходили.
«Я спілкувався з керівниками-патріотами, що командували військовими формуваннями у Криму. Вони стверджували, що жодного керування з боку Міноборони не було, наказу на застосування зброї не надходило», – сказав він.
Віктор Шемчук наголосив на слабкій кадровій політиці Києва. Призначувані Києвом очільники силових відомств не користувалися авторитетом серед прихильних до України командирів військових формувань, а призначувані очільники Криму виявляли схильність до зради.
«Кадрові рішення щодо призначення очільників та кураторів у Криму були безглуздими. Правоохоронні органи Криму станом на весну 2014 року були українськими, однак вони не мали українських очільників та авторитетного українського керівництва у Києві. Єдиним очільником, що намагався вплинути на ситуацію, був генерал-полковник Володимир Замана. Ані Ігоря Тенюха (в.о. міністра оборони України з 27 лютого до 25 березня 2014 року, – прим. «Гал-інфо»), ані полоненого Михайла Коваля (генерал-полковник, викрадений невідомими під Ялтою 5 березня 2014 року, – прим. «Гал-інфо») ніхто за авторитетів не сприймав. А «спавшого із автоматом 10 днів» Сергія Куніцина та Андрія Сенченка, який рятував свій бізнес, взагалі ніхто не бачив. Відтак, був би наказ, то можна було б звинувачувати війська у Криму. Але якщо наказу не надходило, то треба судити тих, хто із незрозумілих спонукань чи не хотів, чи забув його віддати», – резюмував Віктор Шемчук.
Росія використала вакуум влади, що утворився після втечі Януковича, – Павло Казарін
Припускаючи, що оперативне втручання, ймовірно, могло би змінити перебіг подій, політичний оглядач із Криму Павло Казарін в коментарі «Гал-інфо» зазначив, що покладати відповідальність за втрату Криму лише на Турчинова та керівників силових відомств не варто. Кремль використав надзвичайно сприятливе вікно можливостей. Кон’юнктура моменту була максимально сприятливою для Москви – й несприятливою для Києва.
«Слід розуміти, в якій обстановці проходила анексія півострова. В Україні відбулися події, які дехто продовжує трактувати як повалення законно обраної влади. Можна сперечатися про формулювання, але де-факто на кінець лютого 2014 року утворився вакуум влади, вакуум керованості. Колишнього президента вже нема, нового – ще нема. Тому зрозуміло, що українські військовослужбовці, командування українських частин мали цілком обґрунтовані сумніви щодо легітимності нової влади. Я не думаю, що в того ж Турчинова була вся повнота важелів, управлінських механізмів, щоби запустити одним розчерком пера всю військову машину», – сказав він.
За інформацією Павла Казаріна, Турчинов віддавав наказ на відкриття вогню у відповідь українським частинам в Криму, але вони не відкривали вогонь.
«Вони не виконували наказ, сумніваючись в легітимності повноважень чиновника, який їх дав. Тому я не перекладав би всю повноту відповідальності саме на офіційний Київ. Я можу уявити сумніви, які були в голові кримських військових. Тому тут справа не лише в нерішучості Турчинова, але й нерішучості військовиків на місцях», – зазначив політичний експерт.
Павло Казарін наголосив, що «вікно можливостей» для здійснення анексії було дуже обмеженим.
«Цей правовий вакуум, який існував кілька тижнів, був єдиною можливістю для Росії, щоб здійснити операцію. Адже щойно легітимність нової влади була б підтверджена, не підпорядковуватися її наказам означало б пряму зраду. А так командири могли себе заспокоювати думками: «А хто такий Турчинов? Хто такі ці нові люди, які віддають нам накази?», – зазначив Павло Казарін.
Міркуючи на тим, чому українці не зустріли «зелених чоловічків» в Криму вогнем, політичний експерт провів аналогію із вторгненням росіян в Прагу в 1968 році.
«Коли розмовляв із колегами з Чехії, вони стверджували, що безкровна анексія Криму їм нагадує 1968 рік. Коли СРСР вводив війська до Чехо-Словаччини, чеська армія не відкривала вогонь. Вони кажуть: це був 1968 рік, з 1945 року минуло лише 23 роки, була сильною пам’ять про те, як радянський солдат звільняв країну від німецько-фашистських загарбників. Й коли 1968 року відбулось вторгнення в Прагу, вони не могли повірити в те, що це відбувається.
Й от магія цифр. В 2014 році теж минуло 23 роки, відколи Україна здобула незалежність. І так само уявити, що Росія буде вводити регулярну армію на територію суміжної держави, було дуже складно. Багато хто довго не міг усвідомити настання нової реальності. Що Росія з близької й спорідненої за багатьма відношеннями країни перетворюється на країну-агресора.
І чехи мені сказали: ти знаєш, в 1968 році чеська армія не стріляла, але наступна армія, за 2-3 роки, вона б відкривала вогонь. Так і тут: українська армія не відкривала вогонь на початку 2014 року, але коли аналогічна ситуація почала розгортатися на Донбасі, вона почала чинити спротив», – розповів Павло Казарін.
Політичний оглядач зазначив, що анексія Криму позбавила українців ілюзії.
«Крим став розплатою за пострадянський стереотип, за впевненість, що війна у сучасному світі є неможливою, що прямої агресії не може бути тому, що її не може бути. Це була ломка уявлень про старе».
Влада не мала морального права виводити війська з Криму, – Андрій Щекун
Відомий кримський громадський діяч, координатор руху «Євромайдан – Крим» Андрій Щекун висловив переконання, що керівництво України не мало морального права виводити війська з півострову та залишати безборонних громадян на окупованій території.
«Громадськість Криму чинила спротив окупантам та всіляко підтримувала військових ЗС України. З усією відповідальністю можу сказати, що в Криму було на кого зіпертися. Перш за все, на проукраїнських активістів, що організовували протестний рух «Євромайдан-Крим», а також на кримськотатарський народ. Натомість ніхто з керівництва не додумався зв’язатися з активістами й випрацьовувати спільний план захисту нашої території. З цієї точки зору, відбулася зрада», – сказав він.
За інформацією активіста, реальний спротив окупантам були готові чинити не тільки представники громадськості, але й військовики, що не дочекались наказу.
«Зрозуміло, що найвищому ешелоні керівництва півострова відбулась зрада. Але багато хто з керівництва військових був готовий чинити реальний спротив. Я спілкувався з одним генералом, який сказав: «Нам потрібні чіткі команди, й впродовж 20-30 хвилин ми приберемо «зелених чоловічків». Навіть у Перевальному, де позиції «зелених чоловічків» були кращі, ніж наші, ми все одно змогли б їх ущент розбити. Вистачало техніки, крім того, в частині знаходилися десантники з Дніпропетровська»», – переказав слова військовика Андрій Щекун.
Активіст додав, що така само спроба захоплення влади на півострові відбулась під час Помаранчевої революції, але тоді спецслужби провели блискавичну операцію й знешкодили «сепаратистські порухи» окремих депутатів АРК.
«Деякі державні службовці розповідали, що аналогічна спроба захоплення мала місце наприкінці 2004 – на початку 2005 року під час Помаранчевої революції. На той час просто блискавично й оперативно була проведена спецоперація, яка не дала можливість прокремлівським депутатам ВР АРК вийти на контакти з російськими спецслужбами», – розповів Андрій Щекун.
Координатор «Євромайдан – Крим» зазначив, що Київ донині не має стратегії з деокупації Криму й надалі продовжує ігнорувати думку громадськості з цього питання.
«Не має стратегії. Більш того, ігнорує будь-яку співпрацю з громадським суспільством, з тими кримчанами, котрі знають, що в такій ситуації робити. Саме зараз кримські громадські лідери об’єднані й консолідовані, вони мають стратегічне бачення щодо деокупації Криму. Однак, влада жодних висновків не зробила. Сьогодні ми спостерігаємо реалії щодо некомпетентності державних органів влади, а, можливо, й небажання повертати тимчасово окуповані території», – резюмував координатор руху.
Сергій Стуканов.
Фото - УНІАН
