Кримські татари, котрі й раніше, до російської окупації Криму, виступали незмінними союзниками проукраїнських сил в Києві, після анексії півострова набули визначального значення. Після вчорашньої заяви Петра Поршенка про те, що потрібно замислитися про надання кримським татарам національної автономії на півострові, стає дедалі більш очевидно, що передовсім саме на історичному праві кримських татар Київ намагатиметься обґрунтувати свої претензії на півострів.
«Гал-інфо» поспілкувалося з відомим експертом із Криму, політологом Павлом Казаріним щодо політики кримської влади стосовно кримськотатарської спільноти та місця кримських татарів в українській ідентичності.
Позавчора, незважаючи на заборони, декілька тисяч кримських активістів здійснили сходження на гору Чатир-Даг, а вчора була спроба організувати автопробіг, присвячений річниці депортації кримських татар, який заблокувала місцева влада. Дискурс місцевої влади взагалі несумісний із кримськотатарським дискурсом і влада не могла заплющити очі на їхню акцію?
Мені здається, тут можуть бути різні причини, включно з побутовою татарофобією тих людей, які ухвалюють рішення. Але, на мій погляд, головна причина полягає у символічному конфлікті. Річ у тому, що Крим – надзвичайно прорадянський регіон. Зокрема, там надзвичайно поширений культ Великої Вітчизняної. А 18 травня, за своєю суттю та логікою, кидає тінь на 9 травня. 18 травня – це оповідь про те, що історія Великої Вітчизняної не була чорно-білою. Кримські татари у цьому сенсі становлять ментальну загрозу для носіїв «русского мира», бо їхня (кримських татар) доля доводить, що після звільнення Криму не всім водномить стало добре. Що Велика Вітчизняна не в усіх своїх історичних аспектах вписується в аспект боротьби Абсолютного Добра з Абсолютний Злом. І тут треба прийняту одну з двох позицій: або визнати, що радянське керівництво не мало рації, або заявити, що депортація не була таким уже й злом. Й багато людей в Криму на підсвідомому рівні вважали 18 травня днем, в який треба каятися не перед кримськими татарами, а днем, в який потрібно каятися кримським татарам.
Однак, попри заборону, люди не побоялися висловити свою позицію. Як розвиватиметься оцей конфлікт місцевої влади з кримськотатарською спільнотою впродовж наступних… очевидно, років (якщо нічого кардинального не зміниться й Росія не піде з Криму)?
Те, що сьогодні відбувається в Криму, – це спроба придушення кримськотатарської суб’єктності. Кримські татари були носіями суб’єктності на півострові. Вони мали високу ступінь самоорганізації, що виявлялося в існуванні неофіційного національного парламенту – Курултаю – й неофіційного національного уряду – Меджлісу. Вони були достатньо суб’єктними в своєму самовідчутті, за своїм способом існування. Але «русский мир» – це історія про жорсткі соціальні ієрархії, за яких соціальні ліфти відсутні, за яких лояльність є єдиним засобом здійснити сходження вгору. Тому в найближчі роки, доки Росія називатиме Крим своєю територією, ми будемо спостерігати спроби позбавити кримських татар суб’єктності, нав’язати їм загальні правила гри, розмити та розчинити їх. Це відбуватиметься, зокрема, через принцип «заборонено все, крім того, що дозволено». Тоді як формула нормальних держав, як відомо, «дозволено все, крім того, що заборонено».
Якщо подивитися на багатьох українців, то, навпаки, можна спостерегти розуміння і співчуття до кримських татар. Це пояснюється солідарністю до нарду, що так само, як українців, став жертвою комуністичного режиму, чи вже чимось більшим – приміром, народженням нової української політичної нації, в ідентичності якої кримські татари посядуть певне місце й зможуть розвити свою суб’єктність, збагативши українську націю загалом?
Люди можуть співчувати кримським татарам із різних причин, починаючи від високих персональних морально-етичних якостей і закінчуючи прагненням досягти якихось кон’юнктурних цілей. Але найголовніше те, що нинішня війна – це не лише війна України й Росії. Це війна двох цивілізаційних парадигм – прорадянської та пострадянської. Невипадково, що люди саме в тих регіонах, в яких був дуже високий рівень прорадянських настроїв, виявились настільки вразливими на пропаганду «русского мира». Натомість кримські татари завжди були онтологічно пострадянськими. Вони не могли бути прорадянськими через травму депортації. Бути прорадянським – це приймати не лише радянську естетику, але й етику, виправдовувати депортацію. Ясно, що це неможливо для кримських татар, які лише 1991 року повернулися з вигнання на батьківщину. Тому їхнє самовідчуття в цьому сенсі збігається з українським і резонує із ним.
Якраз у контексті цього резонансу Петро Порошенко вчора заявив, що варто замислитися про надання кримським татарам (після повернення Криму) національної автономії. З вашої точки зору, це доцільний крок?
Проблема української політики для півострова полягає у тому, що досі не вироблено українського міфу про Крим. Там є радянський, він же російський, міф про російський Крим: про священну Корсунь, про обидві оборони Севастополя, про Кримську війну, Велику Вітчизняну, про «Крым – орден на груди планеты Земля» та «край садов и виноградников» тощо… Є й кримськотатарський міф про вкрадену батьківщину, про витоптаний мусульманський рай. А от Україна свого власного міфу про Крим не має. Коли ви спитаєте: український Крим – він який, до якого історичного міфу він апелює, то виявите, що фактично такого історичного наративу не створено. Або він не осмислений, або для нього мало ґрунту. Тому Україна сьогодні використовує кримськотатарський міф. Вона акцептує його для себе. Власне, нинішні слова Петра Порошенка, серед усього іншого, є логічним продовженням обраного Києвом курсу на прийняття кримськотатарського міфу про Крим як загальноукраїнського.
У чому особливості цього міфу?
В нього є сильні, але також і слабкі сторони. Він за своєю суттю є оборонним. Його завдання полягало в збереженні народу, в тому, аби не дати йому асимілюватися, розмитися. Він спрямований на відокремлення, тому його практична реалізація пов’язана з квотами у владі, з національно-територіальною автономією. Але слабкою стороною такого підходу є те, що він мобілізує не лише прибічників, але й противників. Цей міф не завжди просто акцептувати кримчанам, які не є кримськими татарами.
А якщо подивитися на цей процес як на включення кримських татар до українського історичного наративу? В українських підручниках з історії, написаних як у межах народницького, так і в межах державницького дискурсів, Кримське ханство, кримські татари загалом зазвичай зображувалися агресорами, загарбниками, які здійснювали набіги на українські землі. Козаки захищались від них, боролись із ними, завойовували їх. Й от сьогодні відбувається свого роду перегляд такої парадигми. Кримські татари постають в нашій історії не в образі Чужого, Іншого, а в образі Свого. Й мені здається, що для багатьох українців – не кримчан, а українців з материкової України – буде достатньо легко прийняти ідею, що Крим – це одвічна батьківщина кримських татар.
Громадська думка материкової частини України сьогодні не стільки живе історичними міфами, скільки старається в теперішньому знаходити відповіді на питання минулого. І в цьому відрізняється від Росії, яка в минулому шукає відповіді на виклики теперішнього. Тому в цьому сенсі сьогоднішня роль кримських татар, сьогоднішні настрої серед кримських татар, сьогоднішня колективна позиція народу є важливішою для України за будь-які воєнні зіткнення 15 чи 16 сторіч. Відтак, звісно, що для громадян України акцептувати для себе кримськотатарський погляд на Крим не становить труднощів. Те, що ми бачимо сьогодні, це якраз прояв того, що події останніх півтора років встановлюють в Україні консенсус щодо багатьох важливих питань. І те, що ми ще донедавна вважали дискусійним, там, де ми пропонували не ставити питання руба, там, де ми пропонували не квапитися з висновками, сьогодні стало більш однозначним.
Відповідно станом на зараз можемо констатувати реальність: Україна в 2015 році починає проводити ту політику щодо кримських татар, яку самі кримські татари хотіли, починаючи з 1991 року. Але ця політика віртуальна у тому плані, що жодного практичного втілення за нинішнього статусу півострова вона не набуде. Це декларація про наміри. З іншого боку, ми ж розуміємо, що 18 травня і тема історичної пам’яті загалом – це завжди досить віртуальні речі. Покаяння – це взагалі віртуальна річ. Вона може мати практичні наслідки у вигляді компенсації чи реституції, але частіше – це саме ментальні речі.
Розмову вів Сергій Стуканов
