Слухай онлайн
Здоров'я

Лікарська помилка і як з нею боротися

Через лікарські помилки щодня в Україні вмирає 6-7 хворих і втричі більше стає інвалідами. Таку страхітливу статистику свого часу оприлюднила Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ). Отож, як чинити у ситуації, коли ви стали жертвою чи то непрофесійного, чи то безвідповідального лікаря. І взагалі, як зробити так, щоб пацієнт не боявся лікаря, а лікар поважав пацієнта.

На запитання Гал-інфо відповідає кандидат юридичних наук, доцент, адвокат, президент ВГО «Фундація медичного права та біоетики України» Ірина Сенюта.

2002 року в США вийшов федеральний закон, який звільняє лікаря від кримінальної відповідальності, якщо той сам зізнався у тому, що припустився помилки і завдав шкоди пацієнту. Однак цей закон не звільняє лікаря від матеріального відшкодування. Чи вартувало б запровадити подібні речі в Україні?

Насамперед хотіла б зауважити, що імпортувати законодавство слід дуже зважено, адже цей процес може містити латентні небезпеки для національного ґрунту. Власне, законодавства Сполучених Штатів щодо відповідальності лікарів я детально не вивчала, тому аналізувати його не можу. Але приверну увагу до одного з міжнародних стандартів, а саме до Рекомендацій Комітету міністрів РЄ про управління безпекою пацієнтів та запобігання інцидентам у сфері охорони здоров’я (2006 рік).

У цьому документі РЄ подані рекомендації країнам-членам, з-поміж яких вказано на потребу розвивати систему звітності щодо інцидентів, пов’язаних із безпекою пацієнтів, вивчення таких випадків та підвищення безпеки. РЄ наголошує, що така система не має бути каральною, проблеми та помилки повинні розглядатися справедливо, і акцент слід робити не на покаранні.

У стандарті також вказано, що навіть якщо вирішення проблеми потребує визначення індивідуальної відповідальності, треба все ж таки більше фокусуватись на поліпшенні організації праці, ніж на звинуваченні осіб.

Цікавим у цьому контексті є і Рішення Європейського суду з прав людини «Биржиковський проти Польщі». У ньому зазначено, що помилки, до яких спричинилися медичні працівники, треба швидко з’ясовувати, ця інформація має невідкладно бути поширена серед персоналу медичної установи, аби не допустити повторення негативного досвіду в майбутньому, а відтак, гарантувати пацієнтам надання якісніших послуг.

Українські реалії ще, на жаль, не такі. У нас нерідко стаються випадки, коли дефекти надання медичної допомоги приховуються поміж працівників системи охорони здоров’я, що не дає позитивного результату, а лише породжує хибний фон безкарності. Принагідно зазначу, що щире каяття є обставиною, що пом’якшує покарання, якщо воно ґрунтується на тому, що особа визнає вину, висловлює жаль з приводу вчиненого і бажає виправити спірну ситуацію.

А як щодо відповідальності?

Неналежне надання медичної допомоги може бути кримінально караним, а також винну особу можуть притягнути до цивільно-правової відповідальності, залежно від вчиненого діяння і його наслідків. Пацієнт, що постраждав, або члени його сім'ї (зокрема, в разі смерті пацієнта) мають право на відшкодування моральної і матеріальної шкоди, заподіяної неналежним надаванням медичної допомоги. Цивільний позов можна подавати і в процесі кримінального провадження.

Цікавий випадок у моїй практиці стався не так давно і був пов'язаний з примирення лікаря і родичів померлого пацієнта. Медичний працівник, пам’ятаючи, що головна мета його професійної діяльності – збереження і захист життя й здоров’я людини, усвідомлюючи моральну відповідальність лікаря перед суспільством за свої професійні дії, відшкодував моральну шкоду, попросив вибачення, що не вберіг ввірене життя, хоча і вважав, що зробив все, що від нього професійно залежало. Такі випадки і мотивація вселяють віру в гуманність і в професійне покликання людей у білих халатах.

На яких спеціалістів-медиків скаржаться найчастіше, в якій галузі медицини найбільше судових позовів?

Аналіз справ Єдиного державного реєстру судових рішень, а також власна практика і практика моїх колег дає підстави стверджувати, що лідирує акушерство та гінекологія, стоматологія, чимало справ у галузях травматології, хірургії і психіатрії.

При цьому на сьогодні в Україні спостерігається тенденція до збільшення кількості медичних справ, захисту прав пацієнтів. Попри те, що такі справ є складними як на стадії досудового розслідування, так і на стадії судового провадження – як кримінального, так і цивільного.

Як часто постраждалим пацієнтам відшкодовують матеріальні або моральні збитки?

Досить часто, от тільки на жаль чи на щастя …це дилема. Адже такі справи у будь-якому випадку не дають омріяного результату – не повертають дитині матір, батькам дитину, або втрачене здоров’я. Життя і здоров’я – це блага, що неспівмірні із жодною фінансовою сатисфакцією.

Назву кілька справ з власної практики. Так, рішенням Городоцького районного суду Львівської області частково було задоволено позов гр. Р. (та трьох його неповнолітніх дітей, батько представляв й інтереси дітей), а саме відшкодовано 75 тис. грн моральної шкоди та 8 628 грн 20 коп. – матеріальної. Йдеться про смерть породіллі (жінки і матері позивачів), якій неналежно надавали акушерсько-гінекологічну допомогу, з батьком залишилось троє неповнолітніх дітей.

Ще один приклад - рішення Апеляційного суду Львівської області, в якому вказано про часткове задоволення апеляційної скарги гр. П., яка постраждала від неналежного надання акушерсько-гінекологічної допомоги. Як компенсацію їй було присуджено 80 тис. грн моральної шкоди і 303 грн. 16 коп. – матеріальної.

А ось випадок що стосується іншого напряму медичної діяльності. Рішення Червноградського міського суду Львівської області, яким частково задоволено вимоги позивача гр. Р. (пацієнту було неналежно надано медичну допомогу внаслідок проведення фізичних маніпуляцій на шийному відділі хребта, в результаті чого спричинено йому травму – розтягнення м’язів шиї, що супроводжувалося відчуттям болю), а саме 3000 грн як відшкодування моральної шкоди та 4585 грн 62 коп. – матеріальної.

Усі рішення судів виконано, пацієнти отримали відшкодування шкоди від відповідачів, а саме закладів охорони здоров’я.

Наскільки реально отримати матеріальну компенсацію від стоматолога за пломбу, що вилетіла?

Є наказ МОЗ України № 305, який визначає гарантійні терміни та терміни служби пломб. Якщо буде встановлено, що пломба була поставлена неналежно, була пошкоджена в межах гарантійного терміну і внаслідок неналежного надання стоматологічної допомоги, то компенсаторний механізм повинен спрацювати. Але нормотворець встановив, за яких умов виконуватиметься гарантійний термін збереження пломби і вимоги до пацієнта після лікування. Серед вимог, зокрема, – дотримання пацієнтом правил особистої гігієни ротової порожнини, відсутність у нього захворювань ендокринної системи, шлунково-кишкового тракту, злоякісних новоутворень, аномалії положення зубів, аномалії прикусу і деформації щелеп тощо.

У численних стоматологічних клініках жодних квитанцій про оплату послуг не дають. Чи слід обов’язково мати квитанцію, щоб потім, у разі чого, звернутись, скажімо, до суду?

У державних і комунальних закладах медична допомога надається безоплатно, в т.ч. стоматологічна, що гарантовано ч. 3 ст. 49 Конституції України. У разі надання стоматологічних послуг за оплату (заклади охорони здоров’я приватної форми власності), суб’єкт господарювання зобов’язаний видати пацієнту (споживачу послуг) розрахунковий документ, що засвідчує факт виконання роботи, надання платної послуги (ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», п. 4.2. Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з медичної практики, затверджених наказом МОЗ України від 02.02.2011 р. в ред. 30.11.2012 р. № 981). Отож, доцільно вимагати від закладу охорони здоров’я розрахунковий документ, а в разі, якщо Ви як пацієнт його не отримали, то документ можна витребувати за допомогою запиту про доступ до персональних даних. Звертатись до суду можна і без розрахункового документу, але слід буде підтверджувати і факт звернення до конкретного стоматологічного закладу, і розмір матеріальних витрат за допомогою інших доказів.

 

Чи були у вас випадки, коли лікарів через професійну недбалість позбавляли волі?

Слід підкреслити, що багато людей ототожнюють поняття «кримінальна відповідальність» і «позбавлення волі», але між ними неможна поставити знак рівності. Це абсолютно різні категорії: кримінальна відповідальність – це вид юридичної відповідальності, а позбавлення волі – це кримінальне покарання.

З-поміж видів кримінального покарання є не лише позбавлення волі. За неналежне виконання професійних обов’язків медичним працівником Кримінальний кодекс передбачає і позбавлення волі, і позбавлення права обіймати певні посади чи займатись певною діяльністю, і виправні роботи, і обмеження волі. На мою думку, найбільш дієвим покаранням є позбавлення можливості провадити медичну практику.

У моїй же практиці не було випадку, коли медичному працівнику за професійну діяльність було обрано таку міру покарання як позбавлення волі.

Траплялися справи, коли лікар, що заподіяв шкоду пацієнту, залишався не покараним?

Некоректно говорити про безкарність, якщо не доведено складу злочину чи цивільного правопорушення. За таких обставин не випадає говорити про вину особи. Ті справи, що я вела, вдавалось доводити до логічного завершення на користь пацієнта. Винятком була справа щодо зараження гепатитом С у закладі охорони здоров’я, це надто складні справи, зокрема щодо встановлення причинового зв’язку між діями медиків і шкодою пацієнту (інфікування вірусом гепатиту С).

Якщо лікар допустив фатальну професійну помилку, внаслідок чого померла людина. Чи не слід про таке інформувати його пацієнтів?

Тут одразу постає запитання, хто за таких обставин повинен інформувати? Лікар особисто чи його керівництво? У Рекомендаціях РЄ, які я вже згадувала, йдеться про те, що на всіх рівнях слід повідомляти належним чином про проблеми та помилки, пов’язані з безпекою пацієнтів. Звичайно, йдеться насамперед про смерть пацієнта. Крім цього, наголошено, що слід заохочувати працівників сфери охорони здоров’я повідомляти про інциденти щодо безпеки пацієнтів і такий крок повинен бути добровільним і максимально конфіденційним.

Інформація про стан здоров’я пацієнта, історія його хвороби, результати лікування тощо є конфіденційною. Отож, на бажання лікаря, інформування хворого повинно бути не персоніфікованим щодо третьої особи.

Чи потрібні такі розповіді пацієнту? Без сумніву, це породить страх, недовіру до медика, отож налаштування пацієнта одразу буде недобрим. І тому особі буде складно визначитись щодо лікаря, якого він обрав, оскільки зміна на іншого фахівця, не запорука, що в нього таких же проблем не було.

Крім того, людина влаштована так, що схильна розповідати про досягнення, а не поразки. І, звичайно, що ні категорія лікаря, ні досвід, ні регалії не є гарантією того, що, на жаль, може бути дефект. Тому мені видається, що важливішим є відповідальне ставлення до виконання обов’язків у кожному випадку, пам’ятаючи про ввірене життя і здоров’я людини.

Хто здійснює контроль за якістю медичної допомоги?

З 2009 року контролюють якість медичної допомоги клініко-експертні комісії (далі – КЕК). Діють вони при управліннях охорони здоров’я міста чи області. Все залежить від того, кому підпорядковується заклад: якщо це міська лікарня, то це комісія при управлінні охорони здоров’я міста, обласна – при (головному) управлінні охорони здоров’я (на Львівщині – це департамент охорони здоров’я Львівської ОДА). Якщо йдеться про приватні та відомчі заклади, то такий контроль провадить МОЗ України в межах перевірок ліцензійних умов здійснення медичної практики.

Чому люди не квапляться звертатися до суду?

Причин, напевно, багато. Це і стан здоров’я пацієнта, і недовіра до судової системи, і страх не досягти бажаного, і невпевненість у свої силах перед «закритою» медичною професією. Але якщо пацієнт не задоволений якістю медичної послуги, доречно зайняти активну позицію захисту своїх прав. Слід пам’ятати, що ці дії не лише спрямовані на забезпечення власних прав, вони матимуть і превентивний ефект.

Який алгоритм дії? Куди слід звернутися насамперед?

Згідно із законодавством, громадянин може сам захищати свої права, але питання у тому, чи зможе він це зробити фахово. Адже потрібно володіти термінологією, детально знати відомче законодавство. Без допомоги адвоката складно….

У будь-якому разі, першочерговими мають бути такі дії: 1) запит щодо доступу до персональних даних, аби витребувати копії медичної документації; 2) написання заяви до КЕК з проханням провести оцінку якості наданої медичної допомоги; 3) скарга в прокуратуру чи до органів внутрішніх справ.

Згодом, зважаючи на результати розгляду попередніх звернень, обирати подальшу тактику дій.

Скільки часу, зазвичай, триває судова тяганина?

Провадження може тягнутися роками, у моїй практиці одна із справ розглядалась близько 5 років, отож слід набратись терпіння. У медичних справах, зазвичай, проводяться різні види експертиз, багато часу займає збір доказів.

Чи є достатньо фахових адвокатів, які спеціалізуються на таких процесах?

З огляду на те, що медичних справ щоразу більше, а правових питань у медичній практиці чимало, то спеціалістів не так вже й багато. Однак тепер численні юридичні фірми позиціонують себе як такі, що спеціалізуються на медичному праві, спостерігається поява фахівців, які називають себе медичними адвокатами.

Позитивним є й те, що нині в Україні багато вишів впровадили для студентів-правників навчальну дисципліну «Медичне право України», яка сприятиме вишколу фахівців, підготовлених і до медико-правових конфліктів.

Медичне право також вивчають і студенти-медики, інтерни, організатори охорони здоров’я, аби бути готовими до ризиків, які чатують на них у роботі з пацієнтами та їхніми законними представниками.

Думаю, оскільки є значний «попит» на медичне право, ця тематика є однією з топових у юриспруденції, а відтак, кількість фахівців дедалі зростатиме.

Нещодавно на Львівщині стався випадок, коли 20-річний юнак потайки від усіх продав нирку, щоб мати гроші на власне весілля, через місяць він помер. Як в такому випадку знайти винних і чи це можливо?

Надто мало інформації, щоби надати належну правову оцінку. В Україні легально можна продавати для пересадки тільки кістковий мозок. Усі інші угоди, спрямовані на продаж органів або тканин, є незаконними.

На вашу думку, яка основна причина медичних помилок: людський фактор чи нефаховість?

У кожному конкретному випадку – по-різному. Аналізуючи медичні справи з власної практики, однозначно сказати, чому лікарі припускались тих чи інших помилок неможливо. Загалом можна говорити про комплекс причин, а саме: освітній рівень, дотримання правил деонтології, самовпевненість (немає бажання зайвий раз ні з ким консультуватись, бо, бачте, «сам все знаю»), недбалість і несумлінність під час виконання своїх обов’язків, відсутність покликання, відсутність належного медичного обладнання.

Що варто розуміти під поняттям «лікарська помилка», як його трактує закон?

Чинне законодавство України не визначає такого поняття як «лікарська помилка», на сьогодні є лише доктринальні визначення. У теорії медичного права є поняття «дефекти надання медичної допомоги», які поділяються на три види: професійний злочин, нещасний випадок і лікарська помилка.

Втім, дуже часто ЗМІ, говорячи про гучні медичні справи, використовують поняття «біла халатність» або «лікарська помилка», а вони, як правило, тісно межують з поняттям «професійний злочин». На практиці дуже складно розмежувати лікарську помилку і професійний злочин. Перше діяння не є кримінально караним, а за професійний злочин настає кримінальна відповідальність.

Які зміни в законодавство слід було б внести?

Законодавство України про охорону здоров’я потребує численних змін, адже воно пронизане колізіями і прогалинами, зокрема, чинними залишаються непоодинокі акти, які вже є «морально застарілими».

Один приклад. Потребують змін положення, пов’язані з реалізацією права на медичну інформацію. Тут важливим видається питання вікового цензу пацієнта, який має право на інформацію, тобто 18 років, оскільки у ч. 1 ст. 285 Цивільного кодексу України, а також і в ч. 1 ст. 39 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я», передбачено, що таким правом володіє пацієнт, який досяг повноліття (п. 1 ст. 1 Закону України «Про охорону дитинства»). Українське законодавство використовує два терміни «повна цивільна дієздатність» і «повноліття», які, за загальним правилом, настають з досягненням особою 18 років, але не є тотожними. Відповідно до ч. 1 ст. 34 ЦК України, повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла 18 років (повноліття). У цій же статті передбачено, що у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Законодавець не передбачає можливості за жодних умов набути повноліття швидше, лише прав повнолітньої, згідно з п. 1 ст. 1 Закону України «Про охорону дитинства». Віковий бар’єр є дуже важливим при реалізації ще одного права пацієнта, а саме права на згоду на медичне втручання. Вік, з якого здійснюється окреслена можливість, за законодавством становить 14 років, а з цього випливає, що пацієнт має право надавати згоду на медичне втручання з 14 років, однак така згода буде неінформованою, а отже, одну з умов правомірності медичного втручання не буде дотримано.

Дякуємо за інтерв'ю.

Розмову вела Соломія Головіна.

Довідка.

Ірина Сенюта – кандидат юридичних наук, доцент, Ph.D., адвокат; президент юридичної фірми «MedLex», голова Постійно діючого третейського суду; президент ВГО «Фундація медичного права та біоетики України»; член Дорадчої ради при Комітеті ВРУ з питань охорони здоров’я, член Громадської ради при МОЗ України, член Всесвітньої асоціації медичного права, головний редактор журналу «Медичне право».

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Загрузка...