Директор America House Lviv, журналіст та радіоведучий Володимир Бєглов у проєкті #ВідвертаРозмова_з поділився своїми думками про розвиток Львова та виклики, які стоять перед містом.
Володимире, розкажи декілька слів про свій новий проєкт America House Lviv.
Це вже третій America House, який буде працювати в Україні. Перший з’явився багато років тому у Києві. Це чудовий величезний простір із гаслом “Простір, повний можливостей”. Його цільовою аудиторією є молодь від 18 років.
Він надає можливості для реалізації будь-яких ідей, починаючи від медіа (ви можете записати в Американському домі подкаст, відеоблог) до проведення будь-яких подій чи зустрічей. До прикладу, останнє на чому я був у Києві, - це онлайн-зустріч з астронавтами НАСА.
Також там можна організовувати будь-які майстеркласи. І є чудовий мейкерспейс - така собі майстерня, де, зокрема, можна навчитися працювати з 3D-принтером, щось спроєктувати на ньому і надрукувати.
Ну Американський дім - це спільнота молодих та креативних людей, які хочуть творити та реалізовувати власні ідеї.
Другий Американський дім з’явився в Одесі. Однак зараз через повномасштабну війну він закритий і його перетворили на гуманітарний хаб.
А третій вирішили відкрити у Львові. На мою думку, це дуже добре, адже це потужна організація для місцевої молоді, яка сповідує універсальні, гуманістичні, західні цінності. І ми в дуже великому позитивному передчутті перед його відкриттям. У нас величезний простір та дуже класна команда. І я сподіваюся, що ми, як запланували у вересні, незважаючи на всі події, відчинимо наш гостинний простір.
Чи буде Американський дім сам генерувати заходи, події, запрошувати спікерів?
Так. Ми дуже сподіваємося, що це будуть не лише якісь публічні лекції та дискусії. У нас є велика база контактів в Україні, у Львові та у Сполучених Штатах Америки, це можуть бути дуже різні речі.
Але хочу наголосити, що цей простір відкритий і для інших організацій та людей. Якщо ваші ідеї збігаються із нашими цінностями, то ви можете користуватися нашими ресурсами абсолютно безкоштовно в повному обсязі.
Основне завдання Американських домів - це налагодження контактів між Україною та США. Американські експерти і знаменитості загалом є дуже відкритими людьми. А зараз Україна стала ще більше “на слуху”, й ми будемо сприяти збільшенню таких контактів.
Ти вжив одне цікаве слово - “цінності”. На мою думку, тут є деяка небезпека. Наскільки цінності Американського дому збігаються з цінностями консервативного Львова?
Цінності Американського дому зрозумілі. Це - демократія, повага до різноманіття, креативність, свобода. Це зрозумілі цінності західного світу. Це також рівність та інклюзивність у найширшому розумінні. Ми в Україні завдяки новій українській школі знаємо, що інклюзивність - це повага і рівність щодо дітей і людей з інвалідністю. Але інклюзивність - це можливість усіх людей, незалежно від їхніх ознак, повноцінно реалізовуватися і брати участь у суспільному житті, незалежно, чи є в тебе інвалідність чи немає, незалежно від кольору шкіри, статі, і.т.д. Тому інклюзивність у широкому розумінні теж є нашою цінністю.
Тепер щодо того, що я спостерігаю у Львові. Львів насправді є дуже цікавим містом. Мої знайомі з Голландії називають наше місто “подвійним дзеркалом”. З одного боку це місто, яке є на фронтирі і відображає західні цінності. А з іншого боку Львів - це місто на межі, які відображає, скажемо так, і східні цінності. І ця боротьба мені видається цікавою. На цьому стику і народжуються класні ідеї. Одним із чудових прикладів є Український католицький університет, співзасновниками можна назвати і Церкву - інституцію, яка сповідує найчистіші консервативні цінності, але й суспільство як таке - з іншого. Це дуже класна інституція, яка народилася саме на цьому стикові.
Що до того, чи небезпечно говорити у Львові про цінності? То цілком безпечно. Я це помічаю в контексті вікового розрізу. Я часто виступаю з лекціями щодо дискримінації, мови ворожнечі, прав людини й так далі. І можу сказати, що чим молодші учасники такої лекції, тим нудніше мені їх проводити. Все, про що я говорю, вони вже знають і сприймають.
Немає предмета дискусії?
Немає. Це така дуже тепла ванна. У будь-якому підлітковому молодіжному середовищі, в яке я заходжу, немає таких важких питань чи складних відповідей.
Який це вік?
Це вже навіть люди десь до 30 років, але ядром цього точно є саме підлітки - старшокласники, першокурсники. Це велика надія для України.
Нещодавно мене запросили прочитати лекцію в культурно-освітньому центрі ім. Олександра Довженка, що на Сихові, для підлітків-переселенців, які є у Львові. Я був абсолютно вражений. По-перше, абсолютно всі ці діти є україномовні, а по-друге, вони вже знали всі ті речі, всі ті вау-фактори, які я зазвичай використовую у своїх лекціях. Це чудово.
Звичайно, що є багато остраху у людей старшого покоління щодо змін, до яких закликаю я й інші активісти та активістки. Але це також можна зрозуміти. Люди формувалися в тоталітарному суспільстві, пройшли достатньо ворожі 90-ті. І сьогодні змінити їхню позицію буває доволі складно.
А чи потрібно змінювати?
Звичайно, що потрібно. Так буде простіше всім жити.
Я завжди кажу, що найбільшою цінністю є не толерантність, про яку так часто говорять наші противники, а рівність.Бо толерантність - це доволі розмите поняття.
Рівність - це набагато чіткіше та зрозуміліше визначення, яке передбачає не лише рівність прав усіх людей, незалежно від їхніх ознак, але і рівність можливостей. Також рівність - це рівність відповідальності. У нас не може бути такого як у радянському союзі, що “всі люди рівні, але є рівніші”.
На твою думку, за останні роки у Львові вже відбулися зміни у сприйнятті питань рівності та цінностей?
Це дуже цікаве питання. Варто згадати, що основний документ у світі, який регулює права людини, а відтак рівність, - це “Декларація прав людини”, яку прийняли після Другої світової війни. Її підписали всі країни світу, зокрема й Україна. Одними із авторів чернетки цієї декларації були двоє чоловіків, які водночас були авторами таких визначень, як “геноцид” та “злочини проти людяності”. Це Рафал Лемкін та Сер Герш Лаутерпахт - чудові юристи міжнародники, які, зокрема, брали участь у міжнародних трибуналах над нацистами. Вони були випускниками юридичного факультету Львівського Університету. Тобто ми можемо говорити, що Львівщина ще тоді багато в чому змінилася.
Якщо повертатися до нашого часу, то декілька років тому на замовлення USAID зробили дослідження щодо поваги до плюралізму думок в містах заходу України. І я пишаюся, що Львів виявився переможцем в цьому дослідженні.
І тепер мушу зазначити, що це моя особиста думка, але я переконаний, що дві хвилі внутрішньопереміщених осіб дуже оздоровили Львів. Люди зі своїм бекґраундом, досвідом, суспільними переконаннями приїхали до міста, яке було для самих містян такою “теплою ванною”. Внутрішньопереміщені особи змусили багатьох львів’ян поставити перед собою нові питання. Наприклад, те саме мовне питання. Ми в перші тижні могли чути від диванних експертів і експерток, зокрема пані Ірини чи пана Остапа та інших “інтелектуалів”, що, мовляв, ось вони сюди “понаїхали” і спілкуються мовою окупантів. Але я чув багато запитань і з іншого боку: “Як я можу просити у переселенки з малою дитиною розповідати про її трагедію українською мовою, якщо вона просто хоче “вилити” свій біль? І в цьому разі вона не обирає мови”. Це хороше питання, яке змусило нас щось переоцінити в собі.
Крім цього до нас внесли інші способи життя. Ми знаємо, що, до прикладу, місто Дніпро чи Харків - це набагато динамічніші міста, і коли ці люди приїжджають сюди, то вони якось струшують місто. Львів'яни бачать, що ми всі різні і якось треба це все доганяти.
Думаю, що Львів за останні став набагато відкритішим. Хоча, ці “пологи” відбуваються дуже тяжко.
Знаю, що багато людей, які вимушено сюди переїхали, вирішили тут залишитися. Мені цікаво, що з цього вийде. Місто стає молодшим, іншим, різноманітнішим. А це чудово і вигідно економічно.
Але також варто зауважити, що у Львові великий вплив на мешканців та їхні погляди мають релігійні осередки. Нещодавно ми мали змогу переконатися в їхньому впливі під час обговорення ратифікації “Стамбульської конвенції”.
Релігійні організації справді виступали єдиним фронтом проти ратифікації “Стамбульської конвенції” в Україні. Відверто не розумію, чому був такий сильний спротив.
Повертаючись до Львова і впливу релігії, то з одного боку Церква, особливо коли ми говоримо про апостольські церкви, справді є достатньо неповоротким механізмом. Прогресивні рішення про зміни у Церквах відбуваються десятками років чи навіть століттями.
Але з іншого боку, я вважаю, що упродовж XX століття, Церква поряд із традиційною українською культурою, відігравала цементуючу роль для збереження українського народу. І цю роль потрібно визнавати.
Але зміни в Церкві відбуваються теж. Згаданий мною вище Український католицький університет це доводить. Також можна згадати “Центр гідності дитини для запобігання сексуальному насиллю” - організацію, яка з’явилася при УГКЦ після того, як повилазили факти про те, як католицькі священники та єпископи здійснювали насильство над дітьми в сиротинцях, церковних школах, і т.д. Мені здається, що це здорова реакція Церкви на виклик, який перед нею постав.
І потрібно зрозуміти, що ми нікуди від Церкви не подінемося, але і Церква розуміє, що і від нас вона нікуди не подінеться. Я думаю, що у Львові все насправді дуже миролюбно. В мене була ситуація, коли щодо мене здійснили аутинг, тобто розповіли про мою сексуальну ідентичність власне в контексті церкви. І можу сказати, що в приватних розмовах представники та представниці церкви поділились рівно 50/50. Було багато людей монахів, священників, представників релігійного середовища, які підтримували, просили не засмучуватися, телефонували з інших країн світу. Думаю що у нас все нормально.
Є така думка, що Львів - це таке місто, яке може “переварити” будь-які виклики, що перед ним постають.
Так. Справді, ти або приймаєш у Львові правила міста (ми тут не говоримо про якусь радикальність, релігійну категоричність, а саме про стосунки в місті, правила поведінки, звичаї), або він тебе виштовхне.
Так працюють усі великі європейські міста. Якщо ти в Берліні працюватимеш не за правилами Берліну, то ти не встоїш. Якщо ти в Парижі не знатимеш французької мови, то... Якщо ти в Парижі звертаєшся до офіціанта англійською, то на тебе дивляться як на шматок лайна і це правда.
Так само і тут. Львів прекрасний в цьому. Мені здається, що перед Львовом стоять саме виклики, а не загрози, і це значно цікавіше.
Розмовляв Андрій Маринюк
