Європейці неперевершені, коли йдеться про вигадливі комбінації та дотепні ходи. Європейці неперевершені, коли йдеться про гру в межах правил. Та Європа стикнулася з тими, хто бавиться у чапаєва. Хто плювати хотів на обмеження ходу клітинкою чи двома там, де можна схопити фігуру й жбурнути її просто в око противнику.
А потім зацідити у вухо. А тоді мовчки поставити фігуру там, де стояла, й удати, що нічого не сталося. «А де докази?».
«Гал-інфо» поспілкувалось з експертами, щоб з’ясувати, якої стратегії мали б триматися Україна та світ, щоб з найменшими втратами перемогти у тривалій війні із цинічним суперником.
12 лютого в Мінську після 16-годинної сесії переговорів було підписано «Комплекс заходів із виконання Мінських домовленостей». Напередодні переговорів багато хто називав зустріч нормандської четвірки чи не останнім шансом Європи запобігти великій війні. Дехто побоювався, що Мінськ-2 стане Мюнхеном 2.0, та союзники не пристали на висунені умови Путіна. Оприлюднений в підсумку «Комплекс заходів» не містив згадок ні про автономію, ні про «народні республіки», ані про федералізацію. Документ визначав перелік кроків, які мали б привести до відновлення українського суверенітету на всій території Донецької та Луганської областей.
На жаль, він тримався тільки на чесному слові Олланда, Меркель, Порошенка і Путіна (іронічна усмішка).
Комплекс заходів, що не зобов’язують
Засаднича проблема підписаного документа полягає у тому, що в ньому не вказані механізми й не створені важелі, які змусили би Росію додержуватися його букви та духу.
Передусім йдеться про дух «Комплексу заходів», адже на текстуальному рівні позиції переговорників – хай номінально, – але були узгоджені. Написаний дипломатичною мовою, документ уможливив формальне досягнення компромісу та дозволив сформулювати обтічні висловлювання, що надаються на суперечливі – й, отже, прийнятні для кожної зі сторін – трактування.
Та Путіна не влаштовує сама інтенція документа, його спрямованість на поступальну реінтеграцію окупованих регіонів до унітарного тіла держави.
«На жаль, Мінські домовленості не можуть бути виконані з дуже простої причини: Путін зайшов надто далеко, й війна, що ведеться на Донбасі, ведеться не за Донбас. Путін хоче примусити нас погодитись з тим, що він має право нам вказувати, який політичний та адміністративний устрій повинен бути в нашій державі», – зазначив у коментарі «Гал-Інфо» політолог з Донецька Станіслав Федорчук.
Відомий український політичний оглядач Віталій Портников додержується аналогічної думки.
«Це звичайнісінький документ про тимчасове перемир’я. Я абсолютно впевнений, що Росія не буде робити нічого, щоб змінити ситуацію в регіоні та навколо Донбасу», – зазначив він у коментарі «Гал-Інфо».
Журналіст наголосив, що дискусія довкола окремих пунктів підписаного 12 лютого документу позбавлена якого-будь сенсу, адже Росія засвідчила, що не має бажання виконувати навіть перший артикул.
«Я думаю, люди, які намагаються аналізувати цей документ, марнують час. Цей документ написаний не для того, щоб його хтось виконував, але для того, щоб його хтось не виконував. І саме тому Володимир Путін фактично відмовився підписувати спільну декларацію керівників держав. І саме тому в цьому документі немає ніяких очевидних гарантій того, що Росія виведе свої війська», – сказав Віталій Портников.
Приреченість «Комплексу заходів» пов’язана з тим, що Європа ані Україна не мають достатнього інструментарію, аби змусити Путіна та встановлені ним терористичні режими виконувати досягнуті в Мінську домовленості.
«У короткотерміновій перспективі таких інструментів немає. Однак, зараз піде настільки складна тактична гра, що прорахувати дії сторін на півроку наперед ніхто не візьметься», – зазначив у коментарі «Гал-Інфо» київський філософ Олексій Панич.
На його думку, на Україну й Європу очікує тривала шахова партія.
«Політики мислять багатосценарно – як шахісти. Поспілкуйтеся з шаховим майстром, скільки сценаріїв і варіантів він прораховує перед тим, як зробити кожен черговий крок. Так і тут. Є багатосценарні аналізи: що буде у цьому випадку й що буде в тому випадку. Натомість більшість хоче в міттельшпілі мати прогноз, чи є в нас достатньо ресурсів, щоби перемогти в ендшпілі. Але це ще далеко не ендшпіль», – резюмував філософ.
Заскочена Європа та Churkinstyle
Не слід думати, що Європа та Україна перебували в полоні ілюзії щодо (не)готовності Путіна йти до справжньої деескалації на Донбасі. «Я хочу, щоб ні в кого не було жодних ілюзій, і щоб я не здавався наївною людиною. Нам до миру ще, ой, як далеко, і твердої упевненості, що умови миру, які підписані в Мінську, твердо будуть виконуватися, немає ні в кого», – заявив президент України 13 лютого.
Кожен, хто має очі та розум, здавав собі з цього справу заздалегідь. Все було зрозуміло. Й те, що Путін – було би бажання – міг спинити війну впродовж лічених днів. Й те, що в Мінськ він приїхав не з тим, щоб її припинити, але тільки із тим, щоб удати прихильність до миру та продавити для терористичних режимів щонайкращі умови.
Втім, не вдатися до чергової спроби умовити президента Росії поводитись так, як це лічить політикові ХХІ ст., союзники не могли. Бо не були готовими до повернення у минуле.
У той час, коли в СРСР хизувались «Великою перемогою», культивуючи в мешканців «одної шостої» манію величі та винятковості, у Європі смиренно домовилися: ніколи знову. Ніколи знов міжнародний конфлікт не розв’язувати у збройний спосіб. Ніколи знову не марити «перемогою», що вимагає приниження супротивника. Поступатися та шукати взаємно прийнятних (ще краще – взаємно вигідних) рішень за принципом «win – win».
Поразка СРСР у Холодній війні створила ілюзію, ніби тоталітарне минуле імперії кануло в Лету. Призначення у Росії та інших пострадянських республіках урядів, налаштованих на демократичні реформи, дало привід американському історіософові Френсісу Фукуямі прогнозувати «кінець історії», себто остаточну перемогу ідеології лібералізму й завершення конфронтації всередині західної цивілізації. До складу якої (хай і з певними застереженнями), не вагаючись, зарахували Росію.
Повернення Путіна до загарбницької політики ХІХ-ХХ ст. заскочило цивілізований світ.
Конфлікт на Донбасі яскраво засвідчив обмеженість політичного інструментарію там, де противник готовий до збройного вторгнення. Протистояти «шахістові», що не гребує шахраюванням, ба більше – погрожує скинути із шахівниці фігури та вдарити дошкою по голові, направду важко, якщо стараєшся залишатися в межах встановлених правил.
Європейці неперевершені, коли йдеться про вигадливі комбінації та дотепні ходи. Європейці неперевершені, коли йдеться про гру в межах правил. Та Європа стикнулася з тими, хто бавиться у чапаєва. Хто плювати хотів на обмеження ходу клітинкою чи двома там, де можна схопити фігуру й жбурнути її просто в око противнику. Тоді дати у вухо. А тоді мовчки поставити там, де стояла, й удати, що нічого не трапилось. «А де докази?».
«Гал-Інфо» поспілкувалось з експертами, щоб з’ясувати, якої стратегії мали б триматися Україна та світ, щоб з найменшими втратами перемогти у тривалій війні із цинічним суперником.
Політична ізоляція
«Основний наголос Україна повинна зробити на досягненні глибшої єдності із Європою й США», – висловив переконання у коментарі «Гал-Інфо» політолог з Донецька Олександр Клюжев.
На його думку, потенціал політичного тиску далеко не вичерпаний, і зусилля партнерів мають бути спрямовані на пояснення Путіну, що за чинної агресивної поведінки президенту Росії не варто надіятись на подальше перебування в компанії світових лідерів.
«Мінські переговори, куди приїхав Олланд, Меркель, мали для Росії велике значення у тому сенсі, що все ж таки, не зважаючи на звинувачення, російський президент входить до групи світових лідерів, які мають вирішувати питання війни чи миру на європейському континенті», – слушно вказав політолог.
Утім, просто зазначити, що для президента Росії перебування у даному клубі є дуже важливим – це не сказати абсолютно нічого. Агресивна політика Путіна, власне кажучи, саме з цим і пов’язана: це війна за перепустку до компанії «сильных мира сего» – так, як її розуміє – в поняттях ХХ ст. – російський лідер. Внаслідок розпаду СРСР, який Путін вважає найбільшою катастрофою ХХ ст., Росія випала з числа країн, що «вершат судьбы мира». Путін прагне повернення золотої доби. Еталоном для нього є фотографія з Ялти, де трійко лідерів – Сталін, Рузвельт та Черчилль – усміхаючись, домовляються щодо сфер впливу. Путін бачить себе на місці Сталіна й марить аналогічними посиденьками в колі Меркель й Обами.
Але світ, про який мріє Путін, пішов у минуле. З часу Ялтинської конференції він невідворотно змінився, й долю «слабых мира сего» вже не можна вирішувати, усамітнившись на чиїйсь дачі. Путіну треба дохідливо пояснити, що війна за повернення до компанії лідерів принципово унеможливлює такий камбек.
«Потрібно знайти такий механізм, який дав би російському президентові зрозуміти, що тактичні переговори за його участі можуть тривати, але майбутнього у цьому клубі в нього немає. Зараз, мені здається, він не дійшов цієї думки. Він продовжує вважати, що після врегулювання конфлікту залишиться вхожим до цього клубу, зможе підтримувати по всьому світу лояльні до Росії політичні проекти та впливати на внутрішньополітичну ситуацію в європейських країнах», – сказав Олександр Клюжев.
Економічне придушення
Втім, одного лише політичного тиску у ситуації, яка склалась, замало, переконаний журналіст «Українського тижня» Денис Казанський. В коментарі «Гал-Інфо» блогер висловив думку, що Путін та його оточення переймаються передовсім фінансовим зиском, тому найдієвішим засобом проти агресора є безжальне економічне придушення.
«Якби були запроваджені справжні, а не символічні санкції, як це було дотепер, то Росія нічого б не змогла більше вдіяти. Один з прикладів – запчастини для літаків, які не виробляються у країні. Російська авіація цілком залежить від імпортних запчастин. Відтак, в разі припинення їхнього постачання в Росії за декілька місяців спиниться авіасполучення – як внутрішні, так і зовнішні рейси. Те саме стосується комп’ютерів, програмного забезпечення. Зрештою, система SWIFT, про яку багато говорять. Санкції мають бути значно жорсткішими», – сказав Денис Казанський.
Експерт наголосив, що іншого шляху зупинити Росію немає.
«Думаю, що це єдиний спосіб, який може спинити Путіна. Бо домовлятися марно, це вже зрозуміло. Україні потрібно демонструвати, що Путін не надається на переговори, що його можна змусити зупинитися, лише придушивши Росію економічно. Щойно тоді, коли почнеться реальне придушення, ми побачимо реальні кроки Росії. Щойно застосують серйозні санкції, Путін заговорить по-іншому», – заявив журналіст.
Денис Казанський додав, що надання Україні зброї не вирішить основної проблеми.
«Звісно, що надання зброї так само би стало в пригоді, але це не фундаментальний момент. В будь-якому разі Україні забракне сил, щоби розбити Росію. Було б чудово, якби нам допомогли зброєю. Однак, першопричина полягає у тому, що Росія наразі має сили, щоб воювати. Відтак, потрібні жорсткіші санкції, потрібно більше обмежень, щоб вибити економічне підґрунтя війни. Якщо вони наступатимуть так агресивно, що наступ неможливо буде стримати, то, я думаю, що можна в принципі, якщо нічого не залишиться, і відступати. Але головне – не погоджуватися на їхні умови. Тому що рано чи пізно в них запас міцності закінчиться», – резюмував журналіст.
Боротись. Чинити опір
Політичний експерт Станіслав Федорчук наголосив на тому, що до військового стану Україна не є готовою навіть суто технологічно. Військовий стан – це захід, що працює в країні, яка має відповідну документацію, має належне розуміння, що є військовим станом.
«Між оголошенням військового стану та його запровадженням існує величезна прірва в плані запровадження певних стандартів управління, взаємодії між департаментами, відомствами, приватними підприємствами тощо», – уточнив він.
Станіслав Федорчук зазначив, що перед запровадженням загального військового стану Україні варто апробувати його на окупованих територіях, але тим часом серйозно братися за підготовку населення до повномасштабної війни.
«Я боюся, що війна на Донбасі триватиме в поточній формі до того часу, поки Путін протягом двох найближчих років не перетворить Крим на суцільну військову базу. Тоді, гадаю, він діятиме ще нахабніше, й не виключено, що нам доведеться тримати не один фронт, а два чи навіть три», – резюмував політолог.
Експерт додав, що перші особи держави мають нарешті почати говорити суспільству правду.
«Вони мають сказати, що ця війна не буде тривати один місяць. Суспільство має одержати чіткі сигнали, що війна – не десь далеко на сході. Війна – це сьогодні, тут і біля тебе. І від твоєї щоденної поведінки, від твого вибору залежить дуже багато.
Навіть якщо перемир’я буде частково виконуватись, це не означає, що в Україні настане такий рівень безпеки, який дасть нам можливість розслабитися. Я наполягав і наполягатиму далі, що не можна перемогти тільки той народ, який бореться, який чинить опір агресорові. Відтак, у кожному місті України мають бути сформовані центри військової підготовки. Мешканці повинні виходити на тренування, люди мусять навчатися надавати першу допомогу, навчатися вправам зі зброєю. Мають бути створені інформаційні осередки, де людина зможе одержати інформацію, яким чином себе поводити у випадку вибухів, в разі підозрілої активності людей або появи у місті диверсійних груп. Все це треба було робити ще півроку тому, якщо не рік, аби мінімізувати ті проблеми й ризики, які уже повилазили», – резюмував Станіслав Федорчук.
Майбутнє перемагає минуле
Повторімо:
1. Політична ізоляція Росії
2. Економічне придушення Росії
3. Мобілізація України та військова допомога партнерів
Та основний козир Європи (і, відтак, України) полягає все-таки в тому, що майбутнє – за ними. Як затято би не пручалось минуле, у підсумку воно муситиме відступити. Попри несамовиті перешкоди, які чинить Росія, Україні слід братися за системне реформування країни та проводити зміни, що стануть невідворотними.
«Я думаю, що протистояння з Росією – це гра в довгу, й нервова політика тут не спрацює. Україна має сконцентруватися на внутрішніх реформах, щоби за результатами довгої гри вийти переможцем», – висловив переконання політолог Олександр Клюжев.
Що швидше – й успішніше – просуватиметься шляхом реформ Україна, то швидше зазнає поразки й Росія. Крах Російської Федерації – це лише питання часу, вважає політичний оглядач Віталій Портников
«Я прогнозую, що ми будемо жити від перемир’я до перемир’я. Це довгий період, який закінчиться, як я вважаю, державним крахом Російської Федерації та новими проблемами для тих регіонів, які сьогодні знаходяться в безпосередньому сусідстві з нею. Наслідки державного та економічного краху Російської Федерації для Донбасу та інших східних областей України будуть набагато тяжчими, ніж нинішні військові дії. Це теж треба усвідомити: головні випробування для мешканців Донбасу ще попереду. І вони будуть пов’язані насамперед з хаосом в сусідніх регіонах Росії», – резюмував політичний експерт.
Сергій Стуканов.
Фото: conflict.rbc.ua
