У Львові – чергове протистояння. Гідно вшанувати митрополита Андрея Шептицького виявилося непросто – проект пам’ятника і реконструкції площі Святого Юра, що передбачав значні вливання бюджетних коштів, перенесення дороги та вирубку сквера викликав збурення у частини містян. Віряни ж виступають за цей проект.
15 червня 2015 року. На годиннику 9:50. Мітинг мав початись 20 хв. тому. Звично запізнююсь і з Підвальної біжу на площу Ринок.
Те, що я бачу, опинившись на місці, схоже на неймовірний хаос. Купа людей, що ядром стоїть навпроти головного входу до ратуші, ні на мить не замовкає. Чути незрозумілі гасла спікерів, що через гучномовці істерично намагаються перекричати один одного. Підходжу ближче і намагаюсь розібрати, про що сперечаються “гучномові” та чому спікерів двоє. Адже, наскільки мені відомо, було зареєстровано лише один мітинг. Через кілька хвилин все стає зрозумілим. До активістів громадської ініціативи “Врятуй сквер” приєднались віряни греко-католицької церкви. Здебільшого, це люди літнього віку. Окрім хіба самих спікерів, які виглядають дещо молодшими. Прихожани забезпечені технікою краще - це чутно одразу. В них новіші та якісніші гучномовці.
Відповідно, ввесь цей шум створюють намагання активістів проводити свою акцію протесту, що періодично перериваються гаслами вірян, які намагаються присоромити студентів, закликавши їх до здорового глузду та припинення мітингу.
Перепитую в однієї з активісток, чи відомо щось про реєстрацію мітингу пастви УГКЦ: “Ні, вони не реєструвались” - намагається перекричати шум дівчина. “І міліція тут. Мала б нас охороняти та вивести їх, адже вони тут незаконно. Але бачиш - міліціонери просто стоять та стримують найактивніші словесні сутички. Ніхто нікого виводити не збирається”.
Бачу. Розумію, що протистояння наростає і намагаюсь відійти трохи осторонь, аби мій одяг залишився цілим, а портфелем - не подертим.
Хтось ввічливо торкається моєї руки. Повертаюсь і бачу здивованого та розгубленого пана, з ранцем за спиною та запискою (площа Cоборна) в руках.
-I’m so sorry… Can yоu speak english?
“Так”, відповідаю йому англійською, “чим можу Вам допомогти?”
-Could you please explain me, what is going on here?
Максимально коротко розповідаю йому про запланований мітинг, пам’ятник сквер та Шептицького.
-And, who is Sheptitsky?
Пояснюю, що це визначна персона для українського народу. І не тільки для українського. Побіжно розповідаю, скільки цінного, та гідного захоплення він зробив. Говорю про важливість вшанування його пам’яті.
-I don’t understand. If all of you want to honor his memory, why are you arguing thеn?
Розуміючи, що не моє пояснення може затягнутись в часі, ніяково розводжу руками і швиденько пояснюю, де знаходиться площа Cоборна.
Власне, в той момент мені телефонують, тож я прощаюсь зі своїм раптовим співрозмовником та відходжу ще далі, шукаючи місця, де було б відносно тихо і можна було б продовжити спостереження за сумішшю мітингів.
Врешті сідаю на лавку поряд з пам’ятником Нептуну, де можу відповісти на дзвінок.
Поряд зі мною молода пара. Неймовірно красива дівчина, з темними густими кучерями сидить на колінах в свого коханого. Обоє весело про щось говорять і сміються, перериваючись час від часу на смачні поцілунки. До них підходить інша пара. Вітаються. Звучить діалог.
-Що тут робите?
-Чекаємо брата Романа
-Та я бачу, як ви чекаєте. Певно прийшли подивитись на мітинг проти Шептицького.
-
В той час з юрби, що біля Ратуші, чути намагання спікера-активіски “Врятуй сквер” перекричати натовп і з допомогою старого гучномовця проскандувати “Пам’ятнику - так, дорозі - ні!”
“Йой, як та баба кричить” - сміються мої сусіди.
-Та то вона з чоловіком не кричить, то нехай хоч тут покричить!
-Їй би файно в вухо дати, то не кричала б так.
-А звідки ті всі тут понабирались? - питає хлопець, що щойно прийшов, впевнено тримаючи свою супутницю за руку і дещо змінивши тон на сер’йозний.
-З політеху понабирали. Хтось з викладачів їм сказав - то вони й прийшли.
-
Тим часом під Ратушею кардинальна зміна дійства. Віряни починають імпровізовану літургію. Активісти не наважуються перебивати молитву гаслами. Десь неподалік чиясь дитина весело бавиться одним з плакатів, що його тимчасово поклали на клумбу.
Та літургія триває недовго. Раптово починається дощ і всі учасники акції намагаються сховатись біля головного входу до Ратуші. Першими біжать міліціонери. За ними - віряни. Не йдуть з місця пікету лише троє активістів громадської ініціативи “Врятуй сквер”. Хлопці залишаються стояти з плакатами під дощем. Посміхаються і наполегливо роблять вигляд, що їм зовсім не холодно й не мокро.
Спершу натовп під накриттям ніяковіє. Бабусі стають по праву сторону від входу - активісти займають лівий бік. На кілька хвилин в повітрі, наповненому запахом озону, повисає тиша. Якось не зручно тут молитись, та й сперечатись голосно не хочеться. Дощ перетворюється на зливу і з наростанням шуму назовні починають зав’язуватись поодинокі суперечки між опонуючими сторонами.
-Крішнаїди! - показує рукою в мою сторону літня пані
-Вони ж не знають, про що говорять. Бідні діти.
-Не то слово. Їм антихриста подавай. Кагебісти.
-Моя позиція чітка. 32 мільйони - це зажирно. Ні на поранених, ні на освіту чи війну стільки не виділялось.
-Прошу Пані, та ми не є бідні люди. Та й не кладе ніхто ці гроші собі в кишені.
-А студенти? Ви говорите, що церква це люди, то студенти тепер не є людьми?
-А що студенти? Мало у вас місця, аби з’їсти канапку? Та й взагалі. Все це насправді - боротьба між Політехнічним та церквою!
-Пропили вже гроші? Де 32 мільйони?!
-Іди помолися, москвофіле!
У цей час одна з бабусь виймає айфон і крадькома та дуже швидко фотографує геть мокрих активістів, що продовжують стояти під зливою з плакатами.
-Ви боїтесь величі, діти! - впевнено та голосно заявляє білява тітонька, 40 років, поряд зі мною, тим самим виводячи мене з стану когнітивного трансу від побаченого.
-А як щодо величі без пам’ятника? - намагається відповідати активістка з надірваним голосом
-Я бачу хто є хто, дитино. - повчально та поблажливо заявляє перша. - Ви є партія Свобода!
-Пані, - істерично сміється її юна співрозмовниця, - Свобода ж за вас, Ви хіба не знали?
-Ти мені будеш говорити?! - обурюється тітонька, - скільки тобі років, дитино?!
Дощ все не зупиняється. Так ніби хтось зверху вирішив лише трохи збавити інтенсивність, але не відступатись. Ця тягучість створює нову хвилю монотонності. Троє хлопців, що до останнього мокли під дощем з плакатами, йдуть грітись біля входу до Ратуші. Їм простягають сухі светри.
Активісти потрохи йдуть. За ними йдуть - віряни. Залишаються кілька флегматичних бабусь і вкрай розгублена міліція.
-Шо, всьо? - непевно питає один з них
-Та всьо.
-Хто куда йде?
-Хлопці, чекайте ше мене. Я вже тоже йду. - Кричить навздогін найкремезніший.
P.S.За вірянами, що залишились, приїжджає 46 маршрутка. Зупиняється посеред площі Ринок. Стоїть кілька хвилин і їде. Ніхто нічого вже не коментує.
Христя Малиш, студентка УКУ.
Фото: Сергій Бобра, Гал-інфо.
