Разом із вокалістом знаменитої вокальної формації “Піккардійська Терція”, заслуженим артистом України Володимиром Якимцем Гал-інфо міркувало, скільки часу може жити пісня та від чого залежить тривалість її життя.
Ось минає вже кілька місяців, як у невеликій кімнаті редакції Гал-інфо, де сидять безсумнівно “найкращі знавці” усіх класичних пісень, тривають жваві дискусії про музику. Адже який робочий день може минути принаймні без кількох композицій?
Насправді хто вже тільки не акомпанував нашій роботі. Адріано Челентано, Аль Бано і Роміна Пауер, де-не-де після драйвових хлопців з Rammstein, лунали з-за робочого столу головного редактора Андрія Маринюка і супроводжували не один написаний для Гал-інфо текст. А пісні Патрісії Каас стали вже майже настільними у нашій роботі. Водночас коли я постаю за музичним штурвалом, тоді вже весь офіс змушений слухати “Океан Ельзи”, рокових британців Muse та італійців Maneskin.
Здавалось, як у тій невеликій кімнаті нашої редакції поєднуються такі кардинально різні музичні смаки? Все просто! Поєднуються у єдиному захваті від пісень геніїв та класиків, як-от Стінга, Фреді Мерк’юрі, Тото Кутуньйо, Лучано Паваротті, Селін Діон, Френка Сінатри, груп ABBA, Scorpions, Roxette, Gipsy Kings, Modern Talking, композицій Баха, Моцарта і Вівальді.
Водночас виникає запитання: чому є пісні, які живуть через десятиліття і їх пам’ятають, знають, пізнають, а є хітові композиції, які однак забувають з плином часу?
Вокаліст та незмінний художній керівник знаменитої “Піккардійської терції”, композитор та аранжувальник, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка, заслужений артист України Володимир Якимець розповів, що немає єдиної відповіді на це запитання, адже кожна пісня по-своєму унікальна, як і особливою є творчість кожного виконавця, його стиль. Водночас є чинники, які можуть впливати на тривалість життя пісень та впізнаваність музикантів. Детальніше далі в інтерв’ю Гал-інфо з Володимиром Якимцем.
Розкажіть, Володимире, скільки часу може жити пісня? І чи можна визначити кілька сучасних пісень, які стануть такою ж класикою, як “The Show Must Go On” Queen або ж “Yesterday” The Beatles?
Насправді неможливо визначити. Час є доволі відносним. Наприклад, зараз з’явиться цікава пісня, яка у наш час житиме один день, але її знатимуть. Але наскільки вона буде довго жити надалі, ми цього ніколи не дізнаємось, адже потрібно аби минув певний час, щоб знати, наскільки вона слухачів зацікавила чи ні. Так, наприклад, існує п'ята симфонія Бетховена, яка живе вже не одне століття і яку ми знаємо. Але порівнювати ці мелодії, які ми зараз одночасно знаємо – це неправильно. Одна прожила вже довгий час, а друга – ще невідомо, скільки проживе.
Звичайно, чим пісня довше звучить, тим більше запам'ятовується. Але вона має шанс більше прожити, якщо має у собі якусь цікавинку: чи у словах, чи у мелодії, чи у виконанні. Також розкрутка є важливою. Без цього нічого неможливо, бо у нас давно вже не перше століття, реклама – це двигун торгівлі. Але шанс на те, що пісня довше проживе, є тоді, коли вона має певну “родзинку”.
Буває так, що абсолютно несвідомо можеш придумати якийсь хіт. Він може складатися чи з двох, чи з восьми нот, бути поєднанням різних гармоній, акордів, які впізнаватимуться. Або ж навпаки, ця пісня може забутися буквально через секунду після прослуховування. Ти цього ніколи не знаєш.
Питання сьогодні полягає у тому, що людина, яка займається шоубізнесом, вміє прораховувати, як створювати хіти. Вона пише вже не твір, а трек, і притім таких вже пише по чотири-п’ять в місяць, а то й десять. І це вже стає певним ремеслом, яке не означає пошук музичного обличчя, яке буде впізнаватися, а просто стає конвеєрною роботою. Можна порівняти зі справжніми конвеєрами, які Генрі Форд на початку XX століття втілив у життя. Для того, щоб поставити на конвеєр хорошу машину, її треба спершу придумати. Так і з музикою.
Такий “конвеєр” у створенні пісень має позитивний чи негативний вплив на музичне мистецтво?
По-перше, ти не встигаєш розслухати ці пісні, а по-друге, не встигаєш їх запам'ятовувати, настільки швидко змінюється музичний матеріал.
Окрім цього, зараз створення цих треків є доступним для кожного, хто хоч трохи намагається цікавитись музикою. Зараз є семпли, музичні редактори, зараз не потрібно писати партитури і не потрібно знати, як грають скрипки чи інші інструменти. Раніше ще хоча б використовували синтезатори, аби щось вишуковувати. Тепер навіть цього не треба. Достатньо мати контролер з падами, кожен звук якого ти собі призначаєш, як бажаєш. І так творять музику. Це нівелює професію музиканта, композитора чи аранжувальника. Якщо раніше для того, щоб займатися музикою, треба було, так само як лікарю, провчитися дуже довгий період, а потім також набити руку і знайти свій мистецький стиль, то зараз це абсолютно не потрібно.
Я не кажу, що це добре чи погано, а просто порівнюю, як це було раніше і як є тепер. Адже кожен час має своїх героїв, свою стилістику. Кожен час має свій стиль життя. І від цього нікуди не дінешся.
Які чинники тоді можуть впливати на тривалість життя пісні?
Є пісні, наприклад, які підсилюють певні емоції, і тому вони будуть пам'ятатися дуже довго. Стовідсотковим, яскравим прикладом я тут можу одразу назвати дві пісні Queen “We Will Rock You” і “We Are the Champions”. Скільки вони вже живуть і скільки ще будуть жити! Тому що їхні емоції боротьби і перемоги є досі актуальними.
Здавалося б, у “We Will Rock You” доволі проста мелодія і ритмічний малюнок. Окрім соло Браяна Мея, там більше нічого немає. Можливо, саме завдяки своїй мінімальності та енергійності, бо і сам Фредді Мерк'юрі був таким згустком енергії, вона до сьогодні живе. А можливо, через те, що її постійно виконували перед початком спортивних матчів, вона стільки прожила і ще довго проживе. Ніхто не знає, де є ця першочерговість. Те, що вона про спорт? Те, що вона мінімальна і з ритмічним малюнком? Чи те, що її саме Фредді Мерк'юрі співає? Ніхто цього не може сказати. Можливо, тут ми говоримо і про поєднання цих чинників.
Підсилюють емоції і різдвяні пісні. Наприклад, історію “Щедрика” тепер уже знають усі. Але є, скажімо, і пісня “Last Christmas” групи Wham! Здавалось, про Різдво там аж так багато всього немає. Але вона налаштовує на такий світлий настрій і спокій завдяки гарному аранжуванню. Пісня разом із кліпом переносить тебе у цю атмосферу: зима, каміни, сніг! От ще один приклад, як пісня може підсилити емоції.
Частіше люди запам'ятовують пісні за їхні мелодію та слова чи за ім’ям виконавця?
Чим більше розкручене ім'я виконавця, тим пісня краще запам'ятається. Так, пісня може бути геніальною, але річ у тому, що коли виконавець щиро є популярним у цілому світі, то будь-яку його наступну роботу точно слухатимуть. Вона може не прожити десятиліття, але рік проживе точно, адже ім’я все ж на це працює.
Наприклад, можна згадати такого виконавця, як Стінг. Він може робити зараз будь-що: писати англійські балади, середньовічну музику. Все одно його слухатимуть. Так, ці композиції можуть не залишиться в чартах, бо вони зовсім інакше зроблені, але у свідомості його прихильників ця музика точно залишить певний свій відбиток. Зрештою, ми досі слухаємо старі англійські пісні в його виконанні, що означає, що вони дожили до цього часу.
До речі, обробки його пісень так само стають зараз доволі популярними.
Так, по-перше, люди взагалі зараз шукають у цих старіших піснях щось нове, тому що немає ідей. Зверніть увагу, скільки в Україні зараз на основі фольклору вийшло різноманітного сучасного матеріалу. Так само можна говорити і про старі англійські пісні, шотландські, ірландські. Німці теж використовують свій автентичний матеріал, французи свій...
По-друге, слід відзначити, наскільки стало менше оригінальних творів і наскільки побільшало каверів. І тут йдеться не просто про кавери, коли записують версію пісні, яка раніше була популярна. Ні, беруть частину пісні, наприклад, приспів, який популярний і який впізнають, а до нього додають свій куплет з власними словами і музикою.
Чи впливає жанр пісні на тривалість її життя? Адже ми сьогодні знаємо і класику Бетховена чи Баха, але й класику року чи попмузика.
Всі прекрасно пам’ятають симфонію №40 Моцарта, але мало хто згадає, наприклад, арію з його опери “Чарівна флейта”. От є одна мелодія, дуже розкручена, і є інша мелодія, яку знають і можуть собі наспівати хіба її поціновувачі. Так само все і в рок-виконавців. Рок ніколи не будуть так щиро любити і слухати ті, хто все життя слухає поп-музику. У нього є свої поціновувачі.
Водночас повернімось, наприклад, до глем-рокової групи Queen. Їхня пісня “A kind of magic” впізнається з перших акордів. Пісня попсова, зовсім не рокова, але впізнається з першої ж ноти.
Як на тривалість життя пісень впливає їхня розкрученість на радіо чи інших платформах?
Реклама – це двигун торгівлі. Наскільки тісна співпраця радіостанцій із лейблами, настільки музичний продукт має шанс бути більш чи менш успішним. Хтось може зі мною сперечатися через це, але так є насправді. Кожного дня з'являється нова пісня, і на радіо не лише постійно треба ротацію робити, але ти навіть просто не встигаєш в плейлист запихати всі ці нові пісні! А ще треба обов'язково додати в ефір пісні своїх західних партнерів, їхні прем’єри у першу чергу, а потім ще й українські. А пісні лише з'являються і з'являться… І як тоді? Якби не було умовного “пропихання” за гроші, бартер чи інше, то у нас просто пісні б не зупинялися. У нас був би безперервний потік прем'єр!
Ви багато згадували про іноземних виконавців, чиї пісні сьогодні вже можна вважати класикою. Яких українських співаків можна тоді виділити?
Якщо ми візьмемо, умовно, період до оголошення незалежності, до 1991 року, тоді у нас було дуже багато самобутніх прекрасних колективів, музикантів. Це, звичайно, “Смерічка”, “Кобза”, “Краяни”, це Назарій Яремчук, Василь Зінкевич та багато інших. Прекрасні були музиканти, тим більше, що вони всі працювали при філармоніях, а для цього треба було бути хорошим музикантом. Але в них були обмеження по тому, що вони могли грати. Вони могли б грати набагато цікавішу, самобутнішу музику, але була “худрада”, у якій офіційні особи визначали, мають вони право грати певний твір чи ні.
Потім був перехідний період, коли ці кордони спали, а інші у вигляді шоубізнесу ще не постали. І це я вже починаю говорити про тих шикарних музикантів, які були вже трохи старші по віку, але відчули, що мають тепер поле для діяльності. І тут ми будемо згадувати групи “Брати Гадюкіни”, “Кому вниз”, багатьох рокерів, зокрема того самого Олександра Тищенка із “Зимового Саду”. Будемо говорити і про Тараса Петриненка, який у свій час не міг заспівати те, що у цьому перехідному періоді, або про той ж львівський театр-студію “Не журись”...
Перераховувати можна чимало! Це був просто ковток повітря! А потім москалі побачили, що тут твориться, і почали вибудовувати руками українців свій шоубізнес. Таким був цей перехідний період.
А якщо брати останні 10-15 років, то є риси, які мені не дуже подобаються. Можна, звичайно, робити музику в якомусь жанрі, можна позичати якісь засоби виконання чи засоби звучання, але не можна йти, наприклад, лише за західними зразками, мавпуючи їх. Так, звичайно, вони [українські виконавці, - ред.] намагаються робити щось, щоб ми відрізнялися. Але все одно часто головне – бути в тренді. Наскільки це правильно? Я не знаю, але це моя суб’єктивна думка.
До речі, музика є об’єктивною чи суб’єктивною: у процесі творення, у подальшій рекламі?
Автор, який пише музику, закладає певну ідею. Або він закладає її внутрішньо, інтуїтивно, передаючи емоції, або навмисно, бо прагне саме так зробити пісню. Тобто залишилося зробити що? Тільки підписати слова під певну мелодію. Це теж авторство, і нікуди від цього не дітися. А виявляється, що зараз ще дуже багато музики твориться за допомогою штучного інтелекту. І виявляється, що він пише набагато краще, ніж деякі музичні продюсери у світі.
Теж є ще одна історія, яка розкриває максимальну доступність музики сьогодні. Раніше треба було знати кожен інструмент, як він грає, як разом кілька інструментів звучать. Це треба було сісти, написати. Тоді ж не було комп'ютерів набирати ноти, а треба було все виписувати вручну, а потім ще й переписати на кожну партію. І тому у ті часи, композитори писали не по 100 симфоній, а по 30-40. Один Бах писав більше, тому що в нього це виходило так просто… Бо геній! А зараз сучасні композитори пишуть симфонії, які я називаю музикою до кінофільму, бо так воно і є. І тому то тільки один Ганс Циммер скільки фільмів озвучив.
Це також ті мелодії, які запам’ятаються наступним поколінням? “Пірати Карибського моря”, “Інтерстеллар”...
Знову ж таки підсилена певними персонажами, образами і динамікою подій на екрані, ця музика звучить дуже ефектно. Через те її запам'ятовують. Але якщо згадувати пісню, до якої можна поставити знак рівності і саундтрек до конкретного фільму, то на моїй пам'яті є таких тільки дві: Селін Діон і фільм “Титанік” [пісня “My Heart Will Go On”, - ред.] та Вітні Г’юстон і фільм “Охоронець” [пісня “I Will Always Love You”, - ред].
До речі, “I Will Always Love You” – це стара пісня кінця 60-их років минулого століття. Тоді її ніхто не пам'ятав, а от заспівала Вітні, і вона отримала друге життя. Так, можливо, їй хтось порадив цю пісню, адже були ж і музичні продюсери, які тим всім займалися. Але ж вона це виконала, а не вони. Заспівала так натхненно, так емоційно!
Чи існує сьогодні проблема, що молодь не знає класики? Йдеться не лише про згаданих Вами Моцарта чи Баха, але й тих ж геніїв музики 1980-1990-их років.
На перше місце я поставлю проблему кількості музики. Просто вона ллється з усюди: і з кінотеатрів, і з радіо, і з телебачення, і з соцмереж. Я досі не зареєстрований в ТікТоці, і не уявляю, що було би, якби я там був! Яке море музичного матеріалу на мене вилилося би. Думаю, що це найбільша проблема.
А те, що молодь не знає попереднього, — це не її проблема. Наприклад, кінець 80-их – початок 90-их – це був період прекрасних вокалісток. Це спочатку йшла Вітні Г’юстон, потім йшла Мерая Кері, і потім – Селін Діон. Її пам’ятатимуть завдяки “Титаніку” та мультфільму, пісню до якого вона також виконувала. Але далі пішло інше життя. Пізніше з’явились “Oops!…I Did It Again” Брітні Спірс, Крістіна Агілера і ось це коло. Потім були і наступні… І я розумію молодь, довкола якої так багато матеріалу!
Аби все знати, то або дуже треба цікавитись цим, або тебе мають виховувати з малечку, що ти можеш слухати те, що йде по радіо, але також ще мусиш слухати інше, навіть якщо тобі це не подобається. У свій час, наприклад, коли за радянського союзу вибору великого не було, мені подобались Аль Бано і Роміна Пауер. І мені страшенно не хотілося слухати, скажімо, патетичну сонату Бетховена. Для молодої людини, яка ще й входить у певний емоційний період, це зовсім не ті речі. Але мене заставляли, і в музичній школі, і батьки, тому я це і знаю.
Але водночас я точно не знаю теперішньої культури. Я, по-перше, її не зовсім розумію через те, що є в нас різниця в віці: між теперішньою культурою і мною. Єдина пісня серед таких сучасних, яка мені досі в голові сидить і деколи згадується, - “In my mind in my head…” Dynoro & Gigi D’Agostino. Вона мене чимось пробрала, подобається мені. Начебто слів там катма, але засіла в голові. І таке буває.
Тому передусім постає питання кількості музики. Але зрештою це і право вибору, що слухати. Хоча право вибору завжди йде згори. Воно є у нас на виборах, але тільки серед певних кандидатів, наприклад, які висунулися. І так само десь тут: право вибору є від тієї ж музичної реклами, того, що я називаю “розкруткою”.
Наскільки важливо пригадувати пісні минулого, коли ми говоримо не лише про класичну музику, яку можемо почути, наприклад, у філармонії чи в органному залі, але й коли згадуємо про геніїв року, попу чи джазу?
Класика теж до вас йде на зустріч, тому що розуміє, що ще трохи і “загнеться”. Вона розуміє, що коли зараз така кількість музики і всі можуть нею займатися, то вона теж мусить стати частиною шоубізнесу. Тепер деколи опери роблять з такими спецефектами, які раніше ніколи собі не дозволяли, переносять події, наприклад, 17-18-го століття на теперішній час з теперішніми костюмами. Навіть набагато більше приділяють уваги оперних солістів не щодо вокалу, а ще й щодо їхньої правильної поведінки на сцені, як глядач зрозуміє, сприйме зрештою. Наприклад, постановка опери “Травіата” [автор Джузеппе Верді, - ред.], яка йде вже не одне століття, не може бути такою самою, як два століття тому. Вона мусить бути зовсім іншою, якщо хоче вижити.
Чи потрібно знати… Завжди людина чим більше знає, чим більше цікавиться різною музикою, тим вона більш ерудована. Мені здається, це абсолютно взаємопов'язані речі. Але чи це варто нав'язувати? Тут слід відокремлювати. Адже українська естрадна музика, яка була у нас до Незалежності, з першими роками Незалежності, – це окрема історія. Її треба викладати, оскільки її у свій час не крутили, і тому далеко не всі мали можливість з нею познайомитися. Але це відноситься не до музичної культури, а до української державної культури. І ця музика мусить хоча б ще років 20 десь звучати.
Також я тут завжди порушую питання щодо роботи телеканалів та радіо. Наприклад, у цілому світі є нішеві радіо: хтось крутить виключно госпел, хтось Christmas, хтось рок, а хтось поп чи інше. І чому не зробити одне радіо, яке би крутило цікаву, сучасну, стару, дуже стару українську музику? Благо, знаю дуже багатьох людей, які мають прекрасні фонотеки і достатньо раритетні речі, щоб їх можна було відкривати людям. Але це питання виключно державної культури.
А все решта… Бачите, класика намагається виживати. Музики багато. Якщо людина цікавиться, хоче цікавитися і знати, що ж було раніше, то честь і хвала. Якщо ні, то зараз такий швидкий час, що я не здивуюся, якщо вона просто не встигає цього робити.
Розмовляла Марічка Твардовська
