Відомий американський політолог Х. Дж. Лінц акцентує на тому, щоб не допускати введення президентського правління у державах, для яких характерні глибокі суспільні протиріччя. Однак, використовуючи ретельно розроблену процедуру президентських виборів, - вважає учений, - можна підтримати центристські сили й об’єднати розділене суспільство.
Оскільки нинішнє українське виборче законодавство навряд чи можна вважати “ретельно розробленим” - тому початок виборчої кампанії таїть в собі низку суспільних викликів та небезпек, до яких слід бути готовими, а по можливості й зробити певні кроки аби заздалегідь їх нейтралізувати.
Чи завжди переможець отримує все?
Найпростіший спосіб обрання президента - відносною більшістю голосів (“переможець отримує все”). Саме так відбуваються президентські вибори в Україні. Однак крім очевидних переваг, дана система має ряд небезпек та загроз, про які варто було б знати та розуміти їх на самому старті виборчої кампанії.
Безсумнівно, що така система проста, дешева й ефективна, але у випадку запеклих перегонів з великою кількістю кандидатів може виявитися, що президент обраний з незначною перевагою голосів, а більшість виборців голосувала проти нього. Так трапилося у Венесуелі 1993 р., коли Рафаель Кельдера виграв президентські вибори, набравши лише 30,5 % голосів. Так само у травні 1992 р. президента Філіппін Фіделя Рамоса обрали з-поміж 7 кандидатів усього 24% виборців.
Система голосування за принципом відносної більшості може також загострити ситуацію у поляризованих суспільствах, якщо такий переможець приходить до влади. В Анголі 1992 р. лідер УНІТА Джонас Савімбі програв на виборах за мажоритарною схемою голосування за принципом відносної більшості лідерові МПЛА Хосе Душ Сантушу зі співвідношенням 49% до 40% голосів і негайно розпочав громадянську війну, не маючи бажання йти в опозицію.
Небезпека президентських виборів за принципом “переможець отримує все” збільшується чіткими термінами дії президентської влади. Безперечно, на весь період президентського мандату визначаються переможці й переможені. Не залишається жодних надій на переміщення в укладених союзах, на підвищення стабільності уряду внаслідок створення великих коаліцій національної єдності чи коаліцій у надзвичайних обставинах, на нові вибори у відповідь на різку зміну обставин і т.п. Замість цього ті, які програли, змушені чекати чотири або п’ять років, практично не маючи доступу ані до виконавчої влади, ані до владних структур.
Вибори за принципом “переможець отримує все” занадто високо піднімають ставки у процесі вибору президента, що спричиняє загострення відносин у суспільстві та його поляризацію. Щоб протистояти цьому, режими президентського правління можуть застосовувати “консоціональні” елементи. Так, коли за несприятливих обставин демократія була відновлена у Венесуелі й Колумбії, офіційні конституції вимагали нероздільного президентського правління, але лідери основних партій негайно вдалися до “консоціальних” угод для пом’якшення чіткого і безкомпромісного варіанта президентських виборів “переможець отримує все”.
Забіг на одну чи дві дистанції?
Якщо жоден із кандидатів не набрав абсолютної більшості голосів у першому турі, зазвичай практикують проведення другого туру виборів. У ньому дозволено брати участь тільки двом кандидатам, котрі отримали найбільшу кількість голосів у першому турі (чистий мажоритарний варіант), або більше ніж двом кандидатам (відносно мажоритарний варіант). Франція, більшість країн Латинської Америки й окремі країни франкомовної Африки — Малі й Берег Слонової Кості застосовують систему голосування у два тури для обрання своїх президентів.
Чимало інших країн також надають перевагу цій системі перед простими виборами за принципом відносної більшості. Цю систему використовують також у Сьєрра-Леоне, Намібії, Мозамбіку, на Мадагаскарі, в Конго і Центрально-Африканській Республіці. У Європі вона діє у Фінляндії, Австрії, Болгарії, Португалії, Польщі, Росії та Україні. Є ще кілька різних варіантів чистих мажоритарних і відносно мажоритарних виборів. На Коста-Ріці кандидат може одержати перемогу в першому турі, коли набере хоча б 40% голосів; у Сьєрра-Леоне другого туру можна уникнути, якщо кандидат спроможеться набрати у першому турі 55% голосів. В Аргентині для перемоги кандидат повинен отримати 45% голосів або принаймні 40% за умови, що відрив від другого за результатами голосування кандидата становитиме не менше як 10% голосів.
Проводити президентські вибори у два тури доцільно з метою забезпечення максимальної підтримки людині, яка обійме найвпливовіші посади в державі. У такий спосіб вдається уникнути ситуації, коли президента підтримує значна кількість виборців, але він не користується популярністю меншості.
Президентські вибори у два тури потребуватимуть значно більших фінансових затрат, а спад у явці виборців між першим і другим туром може негативно позначитися на результатах виборів.
Застосування системи голосування у два тури виявилося особливо проблематичним у країнах Латинської Америки. За винятком тих країн, де партії можуть створювати виборчі коаліції, що дають змогу перемогти у президентських виборах уже в першому турі (Бразилія 1994 р.; Чилі 1989 і 1994), ця система у багатьох випадках призводить до встановлення правління меншості й слабкості державного управління. Вона поглиблює поляризацію багатопартійних систем і загострює проблему законодавчого “ступору”. Наприклад, на виборах у Перу 1990 р. Альберто Фухіморі отримав у другому турі 56% голосів, але його партія виборола лише 14 з 60 місць у сенаті й 33 зі 180 місць у палаті депутатів. У Бразилії 1989 р. Фернандо Колор де Мело обрали у другому турі трохи менше ніж половиною голосів, а його партія на парламентських виборах, які проводилися не одночасно з президентськими, отримала 3 із 75 місць у сенаті та 40 із 503 місць у палаті депутатів. В Еквадорі від запровадження 1978 р. системи голосування у два тури президентські вибори регулярно закінчувалися приходом до влади меншості.
Наслідком змагання двох кандидатів у президенти за багатопартійної системи може стати й створення широкої коаліції, що утворюється під час повторних виборів чи у процесі попередніх передвиборчих заходів. Коли сильний кандидат центру не знайде широкої підтримки у боротьбі проти екстремістів, президентські вибори можуть розколоти виборців і спричинити поляризацію настроїв у суспільстві.
У країнах, де більшість населення налаштована по-центристськи, небезпека розколу в президентських виборах не становить великої загрози. Проте для країн із серйозними соціальними й економічними проблемами, з важкою спадщиною авторитарних режимів навряд чи американська модель президентських виборів є оптимальною. У поляризованому суспільстві в умовах нестійкості позиції виборців жоден серйозний кандидат за однотурової системи виборів не буде ігнорувати партій, з котрими за інших обставин ніколи не став би співпрацювати.
Коли закон працює на об’єднання
Одним із способів подолання недоліків системи голосування у два тури є об’єднання обох турів. Це можна зробити кількома способами. Найпростіший — проведення президентських виборів за системою голосування із зазначенням кандидатів у порядку надання переваги. Така система діє в Шри-Ланці. Там виборці зазначають у бюлетенях кандидата, якому надають першочергову перевагу, відтак (за бажанням) роблять вибір другої та третьої черги, ставлячи цифри “1”, “2”, “3” навпроти прізвищ інших кандидатів. Якщо кандидат отримає абсолютну більшість голосів, то вибувають усі кандидати, окрім двох із найвищим рейтингом, а їхні голоси другої чи третьої черги переходять до одного з двох кандидатів, котрі залишилися. Така система фактично дає ті самі результати, що й система голосування у два тури, але у цьому випадку заощаджуються кошти і ресурси. Недоліки систем голосування із зазначенням кандидатів у порядку надання переваги, у вимозі грамотності виборців, а також в тому, що виборцям доводиться гадати, котрі два кандидати можуть виявитися найсильнішими, аби найповніше використати свій голос.
Цю проблему вирішує система альтернативного голосування, яку застосовують для виборів президента в Ірландії. Процедура внесення позначок до виборчого бюлетеня майже ідентична процедурі голосування в Шри-Ланці, однак ірландці можуть зазначати стільки варіантів вибору, скільки забажають. Спосіб підрахунку голосів дещо відрізняється. Замість одночасного відсіву всіх, крім двох кандидатів із найвищим рейтингом, ірландська система альтернативного голосування передбачає: спочатку вибуває лише кандидат із найнижчим рейтингом, а його голоси передають кандидатам іншої черги, відповідно до позначок у бюлетенях. Цю процедуру повторюють доти, доки один із кандидатів не отримає абсолютну більшість голосів або доки всі голоси інших черг не будуть враховані. На відміну від Шри-Ланки, в Ірландії кандидат із меншим рейтингом, але багатьма голосами другої та інших черг, може перемогти кандидата з вищим рейтингом. Прикладом перемоги на президентських виборах за рахунок голосів, відданих за альтернативну кандидатуру є обрання Мері Робінсон президентом Ірландії 1990 р.
Зауважимо, що обидві системи мають одну мету: забезпечити особі, яка виграє вибори, підтримку більшості виборців. Під час голосування за різних кандидатів у порядку надання переваги немає потреби проводити другий тур виборів, унаслідок чого зменшуються витрати на проведення виборів і легше вирішувати питання адміністративного та матеріально-технічного забезпечення і проблеми безпеки.
Перестороги проти регіонального президентства
Деякі країни запроваджують вимогу про мінімальну кількість виборців, котрі повинні взяти участь у виборах, щоб вони вважалися дійсними (переважно на рівні 50%). Вимога ця діє, наприклад, у Росії й інших колишніх радянських республіках. Це додатковий механізм для забезпечення підтримки більшості. Доцільність таких норм можна проілюструвати виборами двох президентів, які проводили 1996 р. у різних країнах. Обидва президенти прийшли до влади за підтримки лише 1/5 частини населення, що мала право брати участь у голосуванні. Президента США Б. Клінтона було обрано лише 23% виборців, а президента Замбії Чілубу — 20%. Такі результати були б неможливі за системи голосування у два тури або вимоги про участь у виборах більшості населення, яке має таке право.
До способів забезпечення підтримки президента представниками різних регіонів країни належить запровадження вимоги до розподілу голосів, що є чимось на зразок додаткового бар’єра, який кандидатові треба подолати, аби вважатися переможцем.
У Нігерії 1993 р. кандидати на президентських виборах мали не лише набрати більшість голосів, а й одержати принаймні 1/3 голосів мінімум у 2/3 з 31 провінції країни. У Кенії для перемоги на президентських виборах кандидат повинен був набрати хоча б 25% голосів щонайменше у п’яти з восьми провінцій.
Вимоги про розподіл голосів заохочують кандидатів у президенти звертатися за підтримкою до виборців поза межами свого базового регіонального й етнічного електорату, і ці вимоги можуть бути ефективнішими, якщо їх правильно застосовувати. Водночас занадто суворі вимоги можуть призвести до того, що жоден із кандидатів не переможе й виникне вакуум влади, який загрожує нестабільністю. У випадку, коли ніхто з кандидатів не зможе виконати всіх вимог і перемогти, то навряд чи хтось із них зможе зробити це на повторних виборах.
Президентські вибори дають змогу народові відкрито й прямо обирати главу виконавчої влади на визначений термін, а не залишати рішення питання закулісним політикам. Однак цей позитивний момент “працюватиме” лише тоді, коли президентський мандат отриманий з великою перевагою голосів.
***
Сумно констатувати, але аналіз виборчого законодавства показав, що українські законодавці недостатньо володіють інструментарієм т.зв. конституційної (чи електоральної) інженерії, слабо знають і враховують зарубіжний досвід. Українське виборче законодавство містить в собі цілу низку викликів та загроз, які можуть себе проявити з найгіршої сторони у цей неспокійний час.
Старт президентської кампанії в Україні засвідчив, що загальнонаціональні інтереси для багатьох учасників президентських перегонів поступаються місцем перед вузькопартійними інтересами або ж бажанням попіаритися за державний кошт. Знову у хід ідуть деструктивні виборчі технології, витягуються з шаф старі “скелети”, пропонуються не рецепти порятунку держави, а різного роду плітки та утопії, які на тлі зовнішніх загроз можуть мати для держави фатальні наслідки.
Словом, політики своїми діями наче закликають пересічних громадян не забувати банальної істини – “політика – це надто відповідальна справа аби доручати її лише політикам!”
Юрій Шведа, політолог.
Фото - vgolos
