У Львові практично весь історичний центр міста та околиці, не рахуючи радянських новобудов, це будинки, які були зведені і належали століттями полякам, євреям та німцям. Зі вступом України до ЄС перед нею може постати питання реституції – повернення розкішних кам’яниць колишнім власникам.
Наша держава вже 20 років декларує своє прагнення до європейської інтеграції, а українцям розповідають, що вступ в ЄС стане панацеєю від усіх наших проблем, зокрема бідності та корупції. Багато експертів як європейських, так і вітчизняних визнають, що вступ України в ЄС все таки можливий, якщо в нашій державі будуть проведені системні реформи, і враховуючи потреби Європи в дешевій робочій силі, питання євроінтеграції може постати навіть вже всередньостроковій перспективі.
Проте, незважаючи на передчуття ейфорії євроінтеграції, нам доведеться узгодити крім усього іншого, своє законодавство з європейським, і зокрема, прийняти діючий в ЄС закон про реституцію. Реституція – це відновлення майнових праввласників, їх нащадків чи правонаступників на землю, нерухоме майно, засоби виробництва, культурні цінності, що раніше були націоналізовані, конфісковані, вилучені проти волі їх власниківу власність держави.
Оскільки територія України в минулому належала до юрисдикції інших держав, то і власність практично вся тут належала іноземцям. Внаслідок численних революцій, державних переворотів, політичних репресій та Другої світової війни, інших суспільних катаклізмів Україну змушені були покинутиі залишити експропрійоване майно сотні тисяч поляків, євреїв, німців, татар, росіян, румунів, угорців.
У Львові практично весь історичний центр міста та околиці, не рахуючи радянських новобудов, були зведені і належали століттями полякам, євреям та німцям. Українці майже завжди були у Львові меншиною, або виконували переважно роботи няньок, слуг або кучерів.Після приєднання Західної України до Радянського Союзу, усі ці «іноземці» були вигнані з своїх будинків, знищенні чи депортовані. Їхні будинки зайняли українці з сусідніх сіл та приїжджі росіяни. Саме тому Львів вже понад 60 років такеукраїнське місто. Така сама ситуація і в Чернівцях де жили в основному німці та румуни, Тернополі, Івано-Франківську. На багатьох розкішних будинках цих міст красуються написи: «віллаМарта» чи «вілла Стелла». Їх власники чи їхні нащадки, згідно європейського законодавства, мають юридичні права на свою «незаконно вилучену власність». А сьогоднішні українські мешканці цих будинків мали б їх орендувати чи покинути.
Поляки та єврейська громада вже давно ведуть розшук та купівлю архівних матеріалів щодо довоєнної власності та їх власників. З Львівського архіву такі документи недавно хтось вкрав. Цікавляться ними і адвокатські контори, в тому числі польські та німецькі.
В сільській місцевості багато шкіл, клубів, лікарень, місцевих рад колись належали польським чи єврейським власникам. Наприклад приміщення моєї школи, за переказами старих людей, належало якомусь пану Радуцькому, який залишив все майно і втік закордон. А в українських та закордонних архівах досі збереглися старі документи, книги обліку землі та власності.
Кілька років томуполяк ЄжіБроневськийвиграв в Європейському Суді справу про компенсаціюйому60 тис євро, за будинок, що належав його бабусі. Такі ж наміри мають ще 80 тисяч поляків щодо своєї «власності» у «східних кресах».
Питання реституції стосується не лише Західної України. В Одесі дама з прізвищем Рено намагалася відсудити у мешканців свій родовий будинок, що до революції їм належав. А мати С. Сталлоне заявила про бажання повернутиелітний одеський будинок«Три атланта», який колись давно належав її родині. Така сама ситуація і у Криму, де реституції земель та будинків, причому на південному узбережжі вимагають кримські татари. Вони вимагають повернути їм понад мільйон гектарів землі, та 40 мільярдівдоларів компенсації. Збирають підписи для подачі в Європейський Суд, ООН, ОБСЄ,мусульманські організації.
Отже проблема реституції стосуватиметься всієї України, аджетут мали раніше експропрійовані володіння на мальовничій Наддніпрянщині,у Львові чи в Києві Романови, Голіцини, Енгельгарди, Потоцькі. Десь в Парижі живе відомий бізнесмен Терещенко, предки якого, рятуючись від розгніваного народу, покинули Україну разом з особняками та заводами.
В ЄС закон про реституцію давно діє. Після розвалу соціалістичного табору закон про реституцію змушенні були прийняти майже всі країни Центральної Європи. Окреме питання становить церковна реституція, яка зараз успішно проходить і згідно якої Україна вже повертає церквам споруди, майно, культурні цінності. До речі, до церковної реституції Україну зобов’язали при вступі до Ради Європи.
В країнах Прибалтики свою втрачену власність повернули«господарі» - фіни, німці, шведи, громадяни США, Ізраїлю, Австралії, які одразу використали їїв комерційних цілях. Плата для «квартирантів» булаодразу піднята. Проте реституція в Естонії має свою відмінну від української специфіку: під час радянських репресій багато естонців було виселено до Сибіру а їх будинки зайняли переважно росіяни – привезені партійні активісти, військові та працівники служби безпеки. Тому сутність такої «радикальної» реституції полягала в поверненні нерухомого майна законним та колись депортованим естонським власникам, тоді як теперішніх власників-росіян попросили покинути приміщення. В Україні подібна ситуація, проте росіян у Львові проживає лише кілька відсотків, тому, якщо закон про реституцію буде прийнятий, виселяти доведеться українців, щоб звільнити місця для поляків.
Деякі країни повертають не власність, через неможливість повернення (Угорщина, Німеччина, Болгарія), а розраховуються грошима з державного бюджету, акціями підприємств, іншими землями. Німеччина, наприклад, повернула майна на суму 5 млрд євро У Чехії та Словаччині майно повертають безпосередньо власникам. – 500 тис реституцій. В Чехії і Словаччині не повернули власність колабораціоністам і фашистам, а усім іншим віддали 99 % майна. В Польщі цей закон схвалили Сенат і Сейм, згідно якого, треба повернути 50 %власності (60 млрд доларів)єврейським, німецьким, та польським господарям. В Іспанії був прецедент, коли власнику повернули замок, вилучений в середині XVIII століття. Країни «молодої демократії» змушені були прийняти невигідні і роззоряючі для них закони під тиском сильних держав та їх єврейських, німецьких, діаспорних лобістів. Реституція в Центральній Європі позбавляла домівки, ламала сім’ї, доводила дозубожіння і божевілля.
Реституція чекає Україну. В України в недалекому майбутньому в ситуації конфліктів з Росією, енергетичною кризою, нехваткою кредитів потрібна буде закордонна допомога. А Євросоюзу буде потрібна дешева українська робоча сила, «мізки», ринки збуту, та власність, колись втрачена. Дехто з українських політиків виступить проти, запропонує статус-кво, проте, під зовнішнім тиском, та в обмін на якісь сумнівні кредити, пільги, торгівельні угоди чи хабарі, а може й погрози, сьогоднішняукраїнська влада безумовно здасть власний народ, на користь інтересів вигнаних іноземців. В нашій країні рідко влада думала про інтереси народу якщо йшлося про міжнародні справи та зобов’язання перед іноземними партнерами. Звичайно повернуть не все, багато чого залишиться у власності держави, армії, місцевого самоврядування, олігархів. А комусь з найменш незахищених верств, доведеться посунутися – бо прийшли нові власники.
Частково для українців реституція може бути і корисною: необхідно і справді вирішити, хоча б частково, проблеми житла і землі кримських татар, якщо ми хочемо зберегти мир і владу у Криму. Крім того, українці також втратили багато майна на своїй землі, наприклад на Холмщині чи Лемківщині. Мова йде про масові депортації, переселення до Сибіру, операцію «Вісла», після яких українці втратили свої домівки та майно. Згідно європейських норм та документальних свідчень, цю власність можна буде повернути.
Такчи інакше, закон прореституціюсерйозно і скоро постане в Україні, і буде ухвалений з огляду на вище вказані чинники. Потрібно буде тільки його запровадити з найменшими втратамидля своїх громадян – досвідПольщі, Чехії, Угорщини маємо. А в тому, що реституція буде запроваджена, не треба сумніватися – більшість постсоціалістичних країнЄС змушені були її прийняти. Не дарма Україна зобов’язалася перед Радою Європи провести церковну реституцію.
Крім того, щоб Україна вступила в ЄС і прийнялаєвропейське законодавстводуже хоче Польща. Деякі вітчизняні історики вважають, що україно-польська «дружба», та лобіювання Польщею українських інтеграційних прагнень в Європейському Союзі базується саме на польських реваншистських та меркантильних підставах. Поляки давно мріють відновити свій вплив на колишній «східних кресах» та повернути майно та нерухомість, земельні ділянки, замки, ними ж зведені будинки, і права на які вони втратили під час перипетій Другої світової війни. Томусьогодні для Польщі допомогти Україні вступитив Європейський Союз - означає завтра відновити економічний та соціальний контроль над західноукраїнськими територіями, поселивши там тисячі поляків, які повернуться у «свої» будинки та стануть новою політичною та економічною силою в українському суспільстві.
Коментарі:
Володимир Квурт, секретар Львівської міської ради: «Закон про реституцію не є обов’язковим для вступу в ЄС, хоча є можливість що Україні доведеться в якийсь спосіб компенсувати людям їх майно. Україна не правонаступниця СРСР тому фактично нічого нікому не винна, проте, якщо реституцію доведетьсявсе такпровести, то лише у випадку відповідноїкомпенсації нашій державі зі сторони Росії. Проте, можливо, що Україна може взяти на себе односторонні зобов’язання».
Дмитро Гудима, адвокат, координатор громадської організації «Гармонія і порядок»: В 1939 році націоналізація нерухомої власності, не проводилася. Документи на власність в архівах відсутні або знищенні. Не має доказів власництва. Крім того, реституція передбачає взаємний обмін об’єктами власності. Якщо збудовані поляками будинки в центрі Львова збереглися, то українські помешкання у Польщі не збережені і втрачені. Немає чого обмінювати і немає в цьому доцільності. До того ж, українська держава, комунальна влада та приватні власники вклали в ремонт і підтримання цих споруд, більше коштів ніж вони коштували на момент їхнього залишення попередніми власниками. Згідно законодавства, набувальна давність володіння власністю становить 10 років – теперішні власники, зокрема держава володіють цим майномнабагато довше, а попередні власники про нього не дбають. Сьогодні ж багато цих об’єктів переходять з рук у руки, тому повернути нічого неможливо».
Ярослав Присташ, головний редактор варшавського часопису «Наше слово»: Відносно реприватизаційного закону, то неправдою є, що це обов'язковий пункт стосовно вступу в ЄС. Польща досі такого закону не прийняла. Люди просто індивідуально відсуджують своє майно. Ідуть дискусії, щоб відшкодувати 15-20% вартості втраченого майна. У цьому також жертвам акції "Вісла" 1947 р. Що цікаве, у проекті передбачалося, що відшкодування належиться всім громадянам Польщі станом на 1 вересня 1939 р., тобто також теперішнім громадянам України. Навряд, чи сейм такий проект прийме. Поляки юридично не мають права на втрачене майно в Україні. Як була домовленість між сторонами УРСР і ПНР про обмін населенням 1945-46, то країна, яка приймала, мала відшкодувати за втрачене майно. У Польщі є такі випадки, то індивідуально люди в судах виборюють відшкодування. Це, що Україна своїм громадянам не компенсувала втрачене у Польщі, це інша справа. Була ситуація, що німці домагалися відшкодування від Польщі, але також була домовленість, що відшкодування виплачує сторона, яка приймає населення, у цьому випадку Німеччина. Німеччина як держава не підтримує своїх громадян у домаганням компенсації від Польщі за втрачене майно. У Польщі є багато індивідуальних випадків, що лемки відсудили свої ліси. Я не бачу шансів, щоб реально в Україні можна було реалізувати реституцію майна. Тоді слід було вертатися до стану з перед 1920 р. Це ані юридично, ані фізично неможливе. Крім цього, багато документів в українських архівах просто знищені. Це може просто призвести до масштабної корупції».
Юлія, мешканка будинку № 21 на площі Ринок, «Кам’яниця Домбровського», 1880р.: «Ніякої реституції допускати не можна. Що було, те було і не можна так копатися в історії щоб турбувати сучасне. Це було давно і не має сьогодні ніякого значення. В нас і так мало житла щоб ще іноземцям квартири віддавати, які колись давно їх втратили. В такому випадку краще Україні не вступати в ЄС».
Валерій Майданюк, політолог
Фото - rtviforums.com
