Достатньо поширеним можна вважати стереотип, що на окупованих територіях Донеччини та Луганщини залишились переважно прибічники сепаратистів чи цілковито індиферентні особи. Мовляв, всі «соборники» вже виїхали в Україну, і на Донбасі фактично немає, кого визволяти. Здебільшого носії цього погляду не зважають на те, що відкрито окреслювати свою проукраїнську позицію у Донецьку й Луганську украй небезпечно.
Утім, громадський діяч із Донецька Енріке Менендес становить виняток із цього правила. Організатор волонтерської групи «Відповідальні громадяни», який залишився в місті, щоб допомагати нужденним землякам, не приховує, що є прихильником цілісної України. І нехай йому йдеться про широкі свободи для регіону (аж до автономії) – це, хоча й дуже вагоме, але все-таки друге питання. Куди важливішою є налаштованість на цивілізований діалог. «Конфлікт не має військового розв’язання», – ніби вторує Петру Порошенку громадський діяч і зазначає: «Як мешканця Донецька, мене цікавить тільки одне – припинення бойових дій. А вже потім можна й домовлятися».
Гал-інфо звернувся до Енріке Менендеса, щоб з’ясувати, хто і з яких міркувань залишився в окупованому Донецьку, які настрої переважають у місті й яких заходів потрібно буде вживати після звільнення регіону з-під російської окупації, аби політично реінтегрувати його до України. Активіст надіслав письмові відповіді на поставлені запитання, які пропонуємо вашій увазі.
Які категорії людей (за віком, соціальним та матеріальним статусом) залишилися в Донецьку і що їх мотивувало зостатися?
Донецьк до війни мав статус міста-мільйонника; нині у ньому лишається 700-800 тис. осіб. Частина із тих донеччан, які виїхали минулої весни чи минулого літа, але не знайшли себе на новому місці, повернулися до Донецька. Найбільші втрати місто зазнало в середньому класі. Поїхали ті, хто має фінансову можливість або чий працедавець переніс фірму до іншого міста. В Донецьку практично спорожніли офіси. В 20-поверховій будівлі, в якій я орендував офіс, із майже 100 фірм лишилося менше десятка. У торговельній частині цієї ж будівлі із 60 крамниць працюють лише 22. Пішли всі мережеві бренди й компанії, які не можуть працювати у «сірій» зоні. Безумовно, виїхали й ті, хто зазнав на собі «принади» мародерства та кримінальної сваволі, яка в Донецьку тривала майже три місяці, допоки військові власті не встановили відносний лад. Ті, хто затято й активно підтримували Україну, теж були вимушені поїхати задля безпеки.
Натомість чимало людей не змогли виїхати через хворих батьків (навіть коли існує фізична можливість поїхати, старі не завжди зголошуються полишити рідну домівку на старості літ). За статистикою, до війни в Донецьку мешкало десь 270 тис. пенсіонерів. Дехто прив’язаний до робочого місця – до шахт чи заводів, відчутна частина з яких працювала навіть за найбільш жорстких обстрілів. Слід зважати і на такий чинник, як регіональний, донбаський патріотизм. Він не дав виїхати, наприклад, мені.
На загал можна казати, що в людей не було гідної альтернативи. Ті, що не мали родичів чи фінансової спроможності орендувати житло, залишилися сам на сам із проблемою. Держава нічого їм не запропонувала. Навіть державні службовці були полишені напризволяще – що вже казати про решту. Відповідно, люди воліли залишитись там, де хоча б мають житло. Для більшості йдеться про банальне виживання. Війна сильно згладила відмінності між людьми у Донецьку. Я у минулому – підприємець середньої руки, нині перебуваю приблизно на одному рівні з людьми, які були звільнені із заводу. Однак сам Донецьк нагадує воєнне місто лише в окремих районах, де є руйнування. Центральні райони виглядають радше на місто, що зазнало глибокого економічного занепаду. Якщо війна не продовжиться, люди налагодять побут.
В якій пропорції, на ваш погляд, перебувають люди в Донецьку, які а) приховано підтримують Україну, б) яким байдуже, хто візьме гору, в) непримиренно ставляться до України, підтримуючи незалежність Донецької області чи її входження до складу Росії?
Я неодноразово писав, що минулого березня 67% людей у Донецьку підтримували єдність країни. Лише 27% були за вступ до РФ, 5% прагнули незалежності. Щоправда, варто відзначити, що з-поміж прибічників єдності 18% хотіли федералізації, 31% – розширення прав регіонів (децентралізації). Чому не можна було домовитися з цими людьми без війни, мені досі не ясно. Маючи такі базові позиції, тільки внаслідок колосальних помилок нової центральної влади можна було дійти до катастрофи. З цього випливає ще одне важливе зауваження: потрібно розділити ставлення до України та українців, з одного боку, та сприйняття влади, з іншого боку. Люди можуть прекрасно ставитися до країни й вважати її спільним домом, але воднораз люто ненавидіти Президента, Кабмін та Верховну Раду у повному складі.
На загал у воєнний час люди є далекими від ідеології. В ідеології донеччан явно превалює бажання миру та повернення до нормальної праці. В минулому цей брак сильної ідеології я називав прагматичною раціональністю. Робітниче місто та регіон; люди просто гарували без всяких високих матерій. Нині платимо за наші недоліки. Регіон ніколи не вирізнявся особливою пасіонарністю, тому питома вага людей, що підтримають будь-яку сторону, котра принесе мир та розквіт, дуже висока. Впевнений, що за цим показником Донецьк і Луганськ нічим не відрізняються від сусідніх регіонів країни.
Багато хто, звісно, обманувся обіцянками з боку «республік» в силу своєї низької освіченості. Надто це стосується людей робітничого класу та пенсіонерів. Нині розчарування в «незалежності» є великим. На референдум торік прийшло багато людей, це правда. Та більшість не думала всерйоз про якийсь вихід із України – радше це була акція протесту з метою показати, що люди невдоволені подіями в Києві. Я вважаю, що «прикликати Росію» – це така захисна реакція наляканих людей, адже у регіоні Росію завжди сприймали за старшого брата.
Людей з радикальними поглядами, непримиренних – меншість. Багато їх ніколи й не було. Разом з тим, нині безглуздо запитувати в людей, за кого вони, якщо їх тільки недавно обстрілювали, й вони впевнені, що стріляли з українського боку. У тому, що такі факти є, місцеві не сумніваються. Україна сильно зіпсувала ставлення до себе й блокуванням пенсій та економічною блокадою, яка досягла апогею. Однак, слід пам’ятати, що мешканці Донбасу – це наші громадяни, які не відмовлялись від паспорта громадянина України. Крім того, до 80% підприємств з так званих окупованих територій перереєструвались в Україні та платять податки до нашого бюджету.
Ви маєте у фейсбуці чимало фоловерів, але відкрито вказуєте, що розглядаєте Донбас як регіон у складі України. Ви не відчуваєте небезпеки?
Я ніколи не приховував своїх поглядів. Вся наша група «Відповідальні громадяни» від самого початку і відкрито дотримується принципу територіальної цілісності країни. Всі знають, що я був серед організаторів проукраїнського мітингу у Донецьку 5 березня минулого року. Але також всі знають, що я ніколи не називав своїх опонентів бидлом чи орками, був противником АТО від самого початку. Тепер я займаюсь допомогою мирним людям свого рідного регіону, що викликає повагу з боку місцевої «влади» та людей. У початковий період сваволі мені просто поталанило, що ніхто мене не зачепив. Тоді був дуже великий чинник випадковості. Тепер теж ніхто не гарантує безпеки, але в цілому я не відчуваю системної загрози з боку «днр». В якихось аспектах з місцевими навіть простіше вести діалог, ніж у Києві.
Решта людей воліють не обговорювати свої погляди. Ясна річ, є побоювання висловлювати опозиційні думки вголос. Але в своїх спільнотах люди спокійно обговорюють ситуацію. Просто знаєш уже, з ким із сусідів, колег по роботі чи родичів краще не говорити на політичні теми. Серед моїх сусідів в будинку майже всі за Україну, але з великими застереженнями щодо подальших стосунків центру та регіону. Так само думаю й я. Складно забути деякі речі.
Чи вірите ви в Мінське мирне врегулювання?
Чудес від Мінська-2 я не жду. Він не містить найважливішої частини врегулювання – політичної, яка влаштувала б усіх. Але Мінський процес незамінний, якщо говорити про припинення «гарячої» фази конфлікту. Переконаний, що в майбутньому у Донбасу немає розумної альтернативи, крім як повернутися в правове та економічне поле України. Це потрібно зрозуміти навіть тим, хто нині непримиренно виступає проти. Але умови для цього повинні, безумовно, включати дуже високу міру свобод для регіону, аж до автономії. Поки не помітні ніякі кроки в цьому напрямку.
Є кілька принципів, які необхідно пам’ятати всім нам:
1) Немає силового вирішення проблеми;
2) Ні Донбас без України, ні Україна без Донбасу не будуть щасливі. Наша сила в єдності.
3) Без кроків назустріч одне одному нічого позитивного не станеться. Всім доведеться чимось жертвувати, щоб налагодити спільне життя.
4) Потрібно заборонити собі агресивну риторику. Шукати між сторонами конфлікту спільне, а не відмінне. Досить чорно-білого мислення та спроб розділити всіх на «своїх» та «чужих».
5) Ми не маємо альтернативи договорам з Росією. Вона – наш найбільший сусід, і ми повинні знайти з нею формат відносин, який би всіх влаштовував.
6) Треба поважати відмінності, які є між різними регіонами України.
7) Доведеться зачекати якийсь час, доки вляжуться пристрасті. Не можна вимагати всього й одразу.
Фото з ФБ Igor A. Kozlovskyy
