Слухай онлайн
Спорт

Олімпієць Дукач про складнощі розвитку санного спорту в Україні

На фото Антон Дукач, світлини з фб-сторінки спортсмена
На фото Антон Дукач, світлини з фб-сторінки спортсмена
На фото Антон Дукач, світлини з фб-сторінки спортсмена
На фото Антон Дукач, світлини з фб-сторінки спортсмена
На фото Антон Дукач, світлини з фб-сторінки спортсмена
На фото Антон Дукач, світлини з фб-сторінки спортсмена
1/3
“Влітку ми в топі, а на зимових змаганнях – нижче середніх місць. Бо це вже технологічна гонка”, - Антон Дукач про складнощі розвитку санного спорту в Україні.

Антон Дукач – учасник дорослих та юнацьких Олімпійських ігор з санного спорту, прапороносець на юнацьких Олімпійських іграх, у 2015 році встановив рекорд, проїхавши трасу за найкоротший час. Гал-інфо  поспілкувалось зі спортсменом-саночником про його кар’єру , а також про складнощі розвитку санного спорту в Україні.

  Коли ти почав займатись санним спортом?

–  У 2006 році. Це був період між 5-им і 6-им класом, канікули. Під кінець 5 класу до нас прийшов тренер, набирав дітей на спорт. У той період всі хотіли займатися спортом, а я не хотів… Мої однокласники займалися переважно в нашому районі на спортивному майданчику: футбол “шпілили”, волейбол. Бачив, що на тренуваннях вони такі задоволені, що я теж десь за тиждень-другий почав з ними займатись. У нас завжди не було м’ячів, щобграти. Ми завжди пробивали їх, десь губили. На футбол було дорого ходити – то були все платні секції. А це була безкоштовна секція. Перед тим займався народними танцями. Ну це також було платно, але дуже низька оплата: за костюми, реквізити, щоб можна було возити нас на якісь концерти. А санний – це було якраз таке, що можна пограти в футбол, пограти у волейбол, тому ми не мали ніякого уявлення, що це за спорт взагалі. Просто нас привели, щоб грати. І так буквально за місяць часу з майже всього потоку класів залишилось десь людини три, я в тому числі. І так продовжив свою кар’єру. Моїм першим тренером був Некотєнєв Дмитро Володимирович, який набирав свою групу в школу “Беркут”. Це була дитячо-юнацька школа олімпійського резерву.

Ти пам’ятаєш, що відчував, коли вперше з’їжджав на санках/на перших змаганнях?

– У нас взагалі така історія цікава, що все поступово виходить. Не буває так, що ти просто прийшов і на наступний день вже виїжджаєш на тих санях. Я почав займатись десь в кінці травня – на початку червня і на початку вересня – жовтня провели змагання із стартової підготовки. Це було біля УФК (Училище фізичної культури - ред.), там стоїть така будівля маленька, класна, під відкритим небом. Її тоді тільки побудували. Це було дуже круто для дітей. Там я, будучи таким малим недосвідченим “шпіндюком”, зайняв 4 місце. Це були взагалі перші мої змагання і було дуже круто, бо я програв на той час дуже іменитим спортсменам: тим, хто виїжджав за кордон (брали участь в міжнародних юнацьких змаганнях). Я зайняв 4-те місце і друг з району зайняв 6-те. 

За кілька місяців в нас був перший зимовий сезон. Наші перші змагання вже на трасі. Ми приїхали в Кременець. В Україні залишилась єдина траса в Кременці, була ще свого часу в Києві, але вона згоріла. Ми подивились на ту трасу – вона для нас маленьких дуже висока була, з такими віражами, поворотами. Не зрозуміло взагалі, що робити на тій трасі. Як тільки нам підняли точку старту (ну не з самого верху, а там є для кожного віку своя), бачимо, якийсь наш знайомий із Сихова падає. То ж страх, очі стали великі. Зараз розумію, що там швидкість була не висока, але на той час це було нереально. На цих змаганнях той друг на два місця мене випередив: я став 7-им, а він 5-им. І ми сміялись, бо нічия вийшла. Я пам’ятаю, що кожен поворот там я бився в бортик. Я думав, що так треба. А мій друг знав, що зробити, щоб об’їхати. А після змагань, коли ми їхали в маршрутці до Львова, каже: “Антоха, то не треба так було”. Конкуренція висока.  Це був наш такий перший досвід - на змаганнях взимку. Але до того, для підготовки, ми бачили санку-ролики. Ми їздили на Погулянку: там є асфальтована дорога (починається з Джорджа-Вашингтона). Вона має дуже хороший нахил. Там набираєш швидкість, обираєш положення для себе, щоб вище голову, вчишся ставити ноги в правильному положенні для аеродинаміки, повертаєш потрошки. І вже більш-менш розумієш, для чого тобі потрібні ручки для керування. Це така мінімальна підготовка була на трасі для санок-роликів перед виїздом на міжнародні змагання на стандартних санках.

На фото Антон Дукач, світлини з фб-сторінки спортсмена
На фото Антон Дукач, світлини з фб-сторінки спортсмена
1/1

 А зараз в тебе є страх, коли з’їжджаєш?

– Ну, чесно кажучи, страх завжди є. Якщо страху нема, то ти хворий. Такий контрольований страх, бо ти перед змаганнями повинен себе налаштувати і приглушити цей страх своєю впевненістю. З кожним роком, місяцем - з досвідом, ти починаєш розуміти, як можна знайти оптимальну траєкторію на кожній трасі, проїхатись по ній і показувати хороший результат. Тому страх вже переростає в якусь відповідальність.

  Санний – це небезпечний вид спорту. Ти отримував серйозні травми?

– Ну звичайні падіння в нас трапляються досить часто. Це через те, що ти хочеш максимально акуратно й ідеально проїхати. Грубо кажучи, ширина нашого треку – трохи більше метра, санка в тебе – 60 сантиметрів. Ти якраз 1,20 метра маєш, щоб вписатись в поворот. Використати фізику, всі свої знання, щоб максимально м’яко прийняти цей поворот і не втратити тисячні долі секунди, які дуже важливі для нас. На міліметр щось не так зробиш і перевертаєшся за інерцією. 

Небезпечні падіння трапляються рідко, але якщо трапляються, то такі конкретні. З нашої команди кілька юніорів ламали руки, ноги. Я ламав ногу перед Олімпійським сезоном, в Австрії. Це був якраз перший тренувальний тиждень, за кілька днів ми вже мали їхали на Кубок світу. За день до того зламав руку росіянин і на наступний день Президент Федерації, заступники, менеджери дивились на трасу, бачили, що щось не так, тому що досить погано її підготували, але допустили нас до тренування ще раз і на наступний день я ламаю ногу і потрапляю в ту саму клініку, що росіянин і ми сидимо-сміємось. Але насправді це дуже страшно. Дві операції. Пощастило, що в нас ще зі страховкою все в порядку і все компенсували. Але дуже неприємний був перелом і в такий досить непідходящий час. Хоча, тьфу-тьфу, дякую, що це не був Олімпійський сезон, бо через рік була Олімпіада. Той сезон я пропустив тоді: проходив реабілітацію, вчився заново ходити, і все-таки потрапив на Олімпійські ігри наступного року. Хоча я виступив не максимально, але все ж таки дуже задоволений.

А після цієї травми твій страх став сильнішим?

– Важко сказати... Точно не став на цій трасі. Спершу було важко починати, я не розумів, чи воно щось мені дасть. Це на підсвідомості. У нас дуже висока швидкість і на цій швидкості я вже і побачив, чи є той страх, чи є інстинкт, що я хочу десь притормозити, десь перестрахуватись. 

Я вважаю, що ні, тому що вже і на тій трасі катався і на інших, які ми пройшли після тієї травми. Тому, швидше за все, ні.

А яким зі своїх досягнень ти найбільше пишаєшся або яке було для тебе найприємнішим?

– Найприємнішим був заключний юніорський сезон в Німеччині. Мені тоді було 19. (Юніорський етап Кубку світу в німецькому Вінтерберзі у 2015 році – ред.). Німці надзвичайно сильні в санному спорті. В них взагалі є чотири траси - найбільше серед всіх країн: в когось одна, в когось дві і це вже дуже багато. В них щороку проходить більше половини Кубків світу. На тренуваннях я не “блєстал”. Я завжди на тренуваннях бережу сили, оцінюю свої можливості, можливості суперників, максимально знаходжу траєкторію, за якою я бихотів проїхатись, деколи помиляюсь. А от на змаганнях, можна сказати, пощастило: з одного боку, хтось помилився, з іншого – я продемонстрував один з найкращих заїздів в своїй кар’єрі. Мені дуже сподобалось і я максимально ловив кайф, максимально опускав голову, ризикував, на всіх поворотах відчував приріст швидкості. Коли я вийшов на заключному повороті, там був дуже довгий фініш, щоб піднімати санки. І бачу, що до мене біжать два німецьких тренери і кричать: “Das ist neuer Bahnrekord!” З-заді мене їхали німці і вони 0,02-0,03 секунди програвали. Німці там просто скаженіють: з одного боку, їх давить те, що вони не могли побити рекорд, з іншого – те, що я побив. І реально таке відчуття круте. За українську історію жодного такого рекорду не було. Я проїхав трасу за 52,037 с.

На фото Антон Дукач, світлини з фб-сторінки спортсмена
На фото Антон Дукач, світлини з фб-сторінки спортсмена
На фото Антон Дукач, світлини з фб-сторінки спортсмена
На фото Антон Дукач, світлини з фб-сторінки спортсмена
1/2

 Що включає в себе літня підготовка до сезону?

– В принципі, найголовніше – це фізична підготовка. Вона складається з трьох аспектів. Розгін – це як ми вийдемо з ручок на старті. Щоб добре стартувати, ми повинні мати хорошу гнучкість (тому тренуємо акробатику) і вибухову силу. Для цього ми працюємо у тренажерних залах, займаємось ривковим бігом: на прискорення до 10 метрів на хлопок (для хорошої реакції). 

Потім, коли ти відштовхнувся, вже використав цей перший аспект в силі, то другий – це наше проходження траси. Це в принципі теж вимагає сили, витривалості, тому що там в тебе дуже високі навантаження, схожі ті, які витримують космонавти. Якщо ти важиш 100 кг, то на тебе зверху натискають вагою 500 кг. Не всі витримують, в кого слабкий організм - може непритомніти, блювати, всяке різне бувало. І це також проходження орієнтаційних вправ: щоб ти міг орієнтуватися в просторі. Коли з’їжджаєш - є повороти більше 90 градусів. 

Ну і третій аспект, вже більш технічний, – це полірування саней. 

Найосновніше – це якраз фізпідготовка. Тому влітку, ми займаємось цим аспектом, оскільки не маємо бази, крім тієї, що в Кременці. Хоча на цей час її важко назвати базою, яка б допомогла в більш професійному дорослому віці. Вона, безперечно, дуже важлива для дітей, тому що перше враження і ознайомлення з трасою повинні обов’язково проходити саме там. Вони не мають жодного уявлення і одразу їх відправляти за кордон на якісь змагання – це, по-перше, небезпечно, по-друге – це моральна відповідальність як для здоров’я, так і загалом: всі різні і хтось перестрашиться і більш ніколи в житті не сяде на ті санки. 

На фото Антон Дукач, світлини з фб-сторінки спортсмена
На фото Антон Дукач, світлини з фб-сторінки спортсмена
На фото Антон Дукач, світлини з фб-сторінки спортсмена
На фото Антон Дукач, світлини з фб-сторінки спортсмена
На фото Антон Дукач, світлини з фб-сторінки спортсмена
На фото Антон Дукач, світлини з фб-сторінки спортсмена
1/3

Але для дорослих в нас більшість практики проходить лише за кордоном. Восени минулого року ми вперше виїхали на латвійську трасу. Було небезпечно і реально страшно: якщо ти взимку падаєш – скользиш по льоду і отримуєш маленькі опіки, але влітку – падаєш на бетон. Як мінімум, опіки вже не будуть звичайні - це вже будуть опіки до кістки і, не дай Бог, переломи. І не завжди знаєш, що буде, тому що це вже техніка з роликами: ролики в будь-який момент можуть перегрітися, може вискочити якийсь підшипник, щось зламатися, і ти не зможеш перевірити. Якщо ти дуже високо, то будь-яка техніка може вийти з ладу.

– А якою має бути траса для хорошої підготовки?

– Максимально безпечною. Але влітку кожен старається використати те, що в нього є поряд. В нас не завжди є фінанси, щоб можна було виїхати, а зважаючи на теперішню ситуацію, взагалі кордони закриті.

–  Який стан траси в Кременці?

– Такий, що на ній можна тренувати дітей і приймати дитячі змагання. Це дерев’яна траса і її постійно треба оновлювати, доглядати. Ті траси, на яких ми катаємось за кордоном, всі міжнародного стандарту і вони бетонні з морозильною технологією всередині: тобто їх можна використовувати для тренувань і влітку, і взимку. Однією з перших включає свою трасу Норвегія, тому одні з перших змагань кожного року (кінець вересня - початок жовтня) проходять там. Тренування на трасах влітку це більш для м’язевої пам’яті, щоб коли ти почнеш перші заїзди, ти не губився. Бо пів року без траси, без заїздів це дуже напряжно і заїзди після перерви завжди складні.

–​ А якими мають бути санки? Вас Міністерство забезпечує такими санками, які потрібні для хороших результатів?

– Міністерство останні роки збільшило фінансування на інвентар. І на готові санки. Ми вже по ходу дивимось, що може їхати швидше, що повільніше. Те, що повільніше, доводиться юніорам розганяти, кому ще не потрібні такі швидкі санки. Нам максимально стараються підбирати вже швидкі, хоча ніхто готових швидких саней ні в якому разі не продасть. Тому їх потрібно десь розганяти: з кожним заїздом, тижнем, місяцем, сезоном, щоб вони стали дійсно такими, щоб можна було конкурувати за призові місця, за топ-10 зі світом. Зараз в мене досить швидка, цікава санка. Вона така хитра. Не завжди може слухатись, але якщо слухається і в нас є симбіоз, то досить хорошого результату можна досягнути.

– А від чого це залежить?

– Дуже багато аспектів в керуванні саней. Їх якщо пустити поїхати, то вони далеко не заїдуть, якщо дуже сильно керувати і давити – також. Треба мати всюди, в кожному повороті, свою траєкторію, свою роботу, тому що десь треба дуже різко повернути, десь треба так плавніше, десь треба підтримати, десь треба відпустити, щоб максимально розігнались. Тому кожен аспект саней відіграє нереальну роль. В нас ручки спаяні такою пластиною, ми тримаємось за них і на важливих поворотах управляємо ногою разом з ручкою. В мене такий момент був по закінченню Кубка цього сезону, що їду-їду і в один момент, на досить небезпечному повороті ручка зламалась. Так сильно здавив, що зламав. І було настільки страшно. Але я доїхав до фінішу, ще пів траси. Це було тренування. Доїхав, і на старті австрійці мені показують відео - збоку страшно виглядає. Нема за що триматись, а я їду 100+ км/год і не знаю, що з тою рукою робити. Ручку опустити також не можу, бо десь на трасі залишиться, хтось на неї наїде, і це дуже небезпечно і для нього. З меншою швидкістю вже, але доїхав. Тому все може статись. Влітку просто небезпечніше.

– А чому так вийшло з тією ручкою, через те, що санки були не якісні?

– Важко сказати: може десь підтирало ручку, можливо спайка з часом послабилась. Ну там дуже непростий поворот. Різкі повороти, де треба швидко зреагувати, дуже важкі в керуванні. З одного боку, треба зробити все плавно, а з іншого – дуже сильно.

1/1

– На твою думку, санний спорт зараз достатньо фінансується?

– Важко сказати. Збільшити фінансування завжди можна, просто питання в тому, щоб максимально ефективно використовувати кошти.

– Зараз ви забезпечені усім необхідним?

– Технічно так. В нас є і хороше екіпірування, і, в принципі, хороша санка. Всі виїзди виконані по планах. Цього року важко сказати. З одного боку, нам дуже пощастило, що ми завершили свій сезон буквально на початку березня. Я коли приїхав, то розраховував, що в липні ми почнемо основний виїзд в Латвію на літню трасу на збір. А тут таке, що всі види спорту “обрізають” на карантині. Нам пощастило, що ми закінчили основний сезон. От наступний, який планується з вересня, будемо бачити, як почнеться. Можливо, з вересня часу нам знову відновлять фінансування з Фонду фінансування коронавірусу. Ближче до сезону буде видно. Наші Олімпійські ігри ще не переносили, сподіваюсь, і не перенесуть, бо це дуже болісна тема. У 2022 році в Дакарі мали бути юнацькі Олімпійські ігри і їх перенесли на 2026 р. Тобто юнаки приблизно 2004 року народження, які могли готуватись, просто не матимуть шансу взяти участь, проявити себе, відчути дух Олімпіади. Юнацькі Олімпіади дуже згуртовують різні країни і різни види спорту. Це надзвичайно хороша практика. На противагу, обіцяють, що не будуть переносити Олімпійські ігри в Токіо і проведуть їх. Поки невідомо, наскільки це правда і наскільки швидко вдасться побороти коронавірус. Я думаю, він зачіпить всі сфери.

– Останнім часом менше спортсменів залишаються в санному спорті. Як ти думаєш, чому?

– Є країни більш розвинені, в яких є траси, щоб заохочувати і  тренувати дітей. Тому такі країни як Австрія, Німеччина, Росія, Латвія, Італія, Америка, Канада, в них з цим проблем ніколи не було і, скоріш за все, і не буде. В нас, за  словами тренера, проблем з кадрами немає. А саме з дітьми, бо це все безкоштовно. Виникає інша проблема: в нас дуже багато дітей і в них не завжди є, де тренуватись. Коли ми були в Німеччині, до нас підходив менеджер зі зв’язків із громадськістю в міжнародній Федерації і казав, що вони планують приїхати, познімати репортажі, щоб самим зрозуміти, де, можна зробити якісь інвестиції, щоб створити для дітей тренувальний комплекс. У німців, окрім 4-ох зимових, є ще 2 літніх траси. На літніх трасах, де всі в однакових умовах, бо всі їдуть на однакових санях, ми можемо конкурувати з іншими країнами. Що на одній, що на іншій літній трасі я вигравав. Виходить так, що влітку ми конкуруємо і виграємо в чемпіонів світу. Влітку ми в топі, а на зимових змаганнях – в середині, нижче середніх місць. Бо це вже технологічна гонка. Хтось може вкладати мільйони євро в дослідження, в інститути по розробці максимально дорогих сплавів при контакті з льодом, щоб зменшити коефіцієнт тертя до нуля. В нас настільки прогресивних технологій поки нема. Тому там максимально йде також гонка за те, щоб не вводити такі правила, щоб всі були в рівних умовах. Їм не вигідно це робити, бо вони вже вклали надзвичайно великі інвестиції.

На фото Антон Дукач, світлини з фб-сторінки спортсмена
На фото Антон Дукач, світлини з фб-сторінки спортсмена
На фото Антон Дукач, світлини з фб-сторінки спортсмена
На фото Антон Дукач, світлини з фб-сторінки спортсмена
1/2

– Якщо інвестуватимуть в санний спорт в Україні, то в що конкретно?

– В якусь трасу літнього типажу. З одного боку, розважальну, з іншого – тренувальну для дітей, бо її можна максимально експлуатувати, вона не потребує колосальних вкладень. Тому що звичайна траса міжнародного стандарту, яка може приймати змагання високого рівня: Кубки світу, Чемпіонати світу -  вартує від 5-ти до 10-ти мільйонів євро/доларів. А в нас фінансування на рік, якщо не помиляюсь, 100-200 тисяч доларів. Ми не кожного року щось виграємо, але якісь досягнення в нас є, ми прогресуємо. Тому я думаю, що це недоцільно: траса не завжди приживається. Її можна використати, якщо підійти до цього з комерційної точки зору і будувати не з коштів платників податків. Я переконаний, що держава не може собі того дозволити, тому що, по-перше, ситуація не з найлегших в світі, нас чекає дуже складна кризова ситуація. Той, хто зараз щось обіцяє, той популіст. Всі чекають на великі проблеми. Я розраховую на те, що вони будуть в максимально короткий термін, але невідомо. Трасу будувати – це точно не проблема держави. Якщо це будуть робити, думаю, що це має бути хтось максимально зацікавлений в корупційній схемі, щоб щось собі заробити, вивезти. Тому це обов’язково повинен робити якийсь комерційний проєкт, якийсь бізнесмен, можливо зацікавлений інвестор. Якщо не українець, то якийсь міжнародник, який хоче на цьому щось заробити. Тому що її можна використовувати в дуже багатьох комерційних сферах, як розважальний об’єкт. Можна будувати біля споруд відпочинкового комплексу, таких як Буковель, наприклад.  Але також потрібно враховувати це з такими об’єктами як школи, в яких займаються діти, тому що жодна школа не зможе забезпечити якісь поїздки. 

Зараз в Кременець можна поїхати за дешево: за дешево прожити, за дешево харчуватись, і вивезти дітей з обмеженими фінансами. Якщо це буде, умовно кажучи, в Буковелі, не знаю, чи на один день вистачить тих фінансів, які є зараз на два тижні в Кременець. Якщо говорити про маловартісну трасу, яка також займає мало місця, то я думаю, її було доцільно зробити навіть у Львові: на Сихові або на Личакові. В такому регіоні, де є зручне транспортне сполучення, щоб можна було максимально заохотити дітей, туристів і всіх бажаючих, які зможуть за мінімальні гроші розважитись. Це досить класно – як Аквапарк на свіжому повітрі. Можливо, за державний кошт місто могло б побудувати трасу для секції безкоштовно, а для туристів платно, щоб вона самоокуповувалась. Я чув минулого чи цього року про бажання міського голови прийняти в нас юнацькі Олімпійські ігри для досвіду і планувати дорослі. Не знаю, наскільки це реалізується, але об’єкту якщо не буде, то доведеться.. Ну є такі Олімпійські ігри, де 90% івентів відбуваються в одному місці, а де потрібно, наприклад, траси – в іншому. Так Швеція планувала провести Олімпійські ігри: всі споруди в них є, крім санної траси. І для зимових видів спорту (санний спорт, скелетон і бобслей) вони могли використати латвійську трасу. З одного боку, це не класно тим, що це максимально далеко. От коли я був на юнацьких Олімпійських іграх (2010 рік), ми всі жили в одному селищі – всі види спорту, всі країни. Вони дуже грамотно це роблять, будуючи ці будівлі чи під соціальне житло, чи під звичайне. Ми коли заселялись, квартири вже були продані, розписані за прізвищами. Я тоді ще катався в двійці (зараз в одиночці) разом з напарником. Це не передати. Бо в двійці, крім того, що ти повинен мати симбіоз з санями і своїми думками, то тут ще треба бути максимально відвертим і близьким з товаришем. Ми тоді зайняли 4 місце.

– Які в тебе враження від участі в Олімпійських іграх?

– Максимально позитивні. Це емоції. Це не передати. Це дуже класна сторінка в житті (юнацькі Олімпійські ігри – ред.). На той час було дуже багато різних об’єднувальних змагань, нагород. Були допінг-тести, які треба було проходити на комп’ютерах і за це давали призи. Була така досить технологічна на той час штука – флешка з інформацією про те, як тебе звати, вид спорту, контактні дані. З нею ти підходив до будь-кого (у всіх були такі флешки), з ким хотів познайомитись, під’єднував флешку до флешки, і вони переносили дані одна на одну. І ти вже познайомився.

На фото Антон Дукач, світлини з фб-сторінки спортсмена
На фото Антон Дукач, світлини з фб-сторінки спортсмена
На фото Антон Дукач, світлини з фб-сторінки спортсмена
На фото Антон Дукач, світлини з фб-сторінки спортсмена
1/2

–  А в дорослих Олімпійських? (В 2018 році Антон брав участь в Олімпійських іграх в Південній Кореї – ред.)

– Ну це теж не передати. Це було, з одного боку, цікаво, з іншого, максимально віддалено від всього. По суті, ми жили в пустелі: ми не жили близько до якогось культурного центру, з визначними місцями. Ну там була дуже хороша фауна, флора, але, можна сказати, ми жили в пустелі. Збудували цих кілька будиночків в двох селищах. Те інше селище було поряд з океаном. Між селищами ходили шатли. Вся їжа була безкоштовна, з кухонь різних країн.

Також було дуже холодно, тому я був надзвичайно вдячний компанії “Peak”, яка спонсорувала одяг. Дуже класне в них технологічне взуття (натискаєш і шнурівки розв’язуються). Тепле взуття, теплі флісові костюми, куртки, пуховики, шапки, шалики – все на максимумі. Якщо в Австрії це була майже львівська зима, то там (в Кореї – ред.) було надзвичайно холодно. Нам всім приходили сповіщення: “Не виходьте, арктичний вітер”. До мінус 40-ка градусів доходило, але нам все-одно весь цей час не було холодно в тому одязі.

Ще один з плюсів – нам видавали Олімпійські телефони з гравіюванням. Дуже класно, бо ти можеш познімати собі спогади. На той час цей телефон був максимально технологічний. Також дуже багато різних нових знайомств, можливість зустрітись зі своїми кумирами. Я бачив Олену Підгрушну і сестер Віту і Валентину Семеренко, за якими слідкував ще до своєї спортивної кар’єри. В мене є вдома пам’ятний номерок, на якому ми підписувались разом з О. Підгрушною. Сестри Семеренко максимально прості і відкриті дівчата. Був цікавий хлопець з Ізраїлю – один з їх прапором. Він був чи не першим за історію представником від Ізраїлю в зимових видах спорту.

На мене не так сильно вплинула доросла Олімпіада, бо я вже мав досвід юнацьких ігор. Хоча під час першого заїзду на дорослих Олімпійських іграх переживання і напруження надзвичайні. Їх не зрівняти з юнацькими.

В Кореї дуже важка траса, бо вона нова і на ній дуже мало практики. Ще там надзвичайно холодно: ти виходиш і тебе вже калатає при температурі мінус 30 – мінус 35 градусів. Наше змагання проходило в 22:00 по їхньому часу – всі підлаштовувались під трансляцію. Таке двояке відчуття. Для когось участь в Олімпійських – це стеля, досягнення, після якого більшість закінчує кар’єру. В нас фанати не так відносяться до участі в Олімпіаді. В цивілізованому світі, якщо ти учасник Олімпійських ігор – це вже досягнення. Бо стати учасником не так просто (щоб отримати ліцензію, треба набрати певну кількість очок на етапах Кубку світу, які нараховують відповідно до зайнятого місця в топі – ред.). Для мене дуже вирішальним буде період наступної Олімпіади. Я хочу виступити максимально класно та налаштовуюсь на перше місце і нереальні емоції.

На фото Антон Дукач, світлини з фб-сторінки спортсмена
На фото Антон Дукач, світлини з фб-сторінки спортсмена
На фото Антон Дукач, світлини з фб-сторінки спортсмена
На фото Антон Дукач, світлини з фб-сторінки спортсмена
1/2

– Чи пропонували тобі представляти інші країни?

– Коли був юніором, пропонували. Взагалі, в юніорський період максимально пробують переманити цікавих спортсменів. Я на той час мав, по-перше, азарт, а по-друге, ціль. Мені хотілось саме свою країну довести до чогось, підняти її імідж і увагу до України.

І зараз щось змінилось?

– Ні.

Які в тебе плани на майбутнє, які цілі ти перед собою ставиш?

– Якщо в спорті, то це Олімпійські ігри - медаль, перемога. Підготовкою будуть хороші результати на Чемпіонатах Європи, на Чемпіонатах світу. На наступному Чемпіонаті світу буде найбільш швидкісна траса, але вже знайома для нас, тому треба максимально використати цю можливість, підлаштувати свої санки під цю трасу. Також залежить, як пощастить з погодою. Зараз я налаштований дуже класно виступити на Чемпіонаті світу і Європи. Це для мене буде перший етап перед Олімпійськими іграми.

– Успіхів тобі!

Додамо, що у лютому ЛМР офіційно зареєструвала дитячо-юнацьку спортивну школу зимових видів спорту.

“Ми плануємо забезпечити увесь тренувальний процес, окрім санно-бобслейної траси. Її будувати в Україні економічно невигідно,” – пояснив тоді начальник Управління спорту ЛМР Антон Нікулін.

Софія Яворська, спеціально для Гал-інфо

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ