10-18 грудня я вперше із часу, відколи у липні поїхав з Донецька, відвідав Донеччину. Окрім спілкування із рідними та залагодження справ, присвятив трохи часу громадській діяльності. Ініційована рухом «Простір свободи» акція «Подарунки дітям Донеччини від Миколая» дала змогу побачити, чим живуть шість населених пунктів Донеччини, що із квітня по липень перебували під владою сепаратистів, – Артемівськ, Дружківка, Костянтинівка, Краматорськ, Часів Яр і Слов’янськ.
Дорога
Кінцевим пунктом призначення потягу, що раніш прямував з Києва до Донецька, тепер є Костянтинівка – місто, розташоване на 65 кілометрів північніше за обласний центр. Дістатися Костянтинівки нині не важче, аніж до конфлікту у регіоні. Я займаю своє місце у потязі, пред’явивши провідникові лише роздруківку з квитком, купленим по Інтернету. «Я вам верю», – чемно відказує працівник залізниці, коли я запитую, чи не слід показати ще й паспорт. Жодної перевірки немає й надалі, якщо не зважати на двох чергових міліціонерів, що тихесенько пробираються по вагону о третій ночі, нікого, зрештою, не займаючи.
Без запізнення, рівно за десять сьома, прибуваємо до Костянтинівки. Невеличке містечко несподівано набуло значення важливого транзитного пункту та сполучної ланки між Донбасом та рештою України. Скромний залізничний вокзал та розташована поряд автобусна станція щосили стараються пристосуватися до збільшення пасажиропотоку. Автостанція розповзлася по всій площі прилеглої території й навіть, метафорично висловлюючись, простягла свої щупальці на перон. Ще не вийшовши із вагону, чую голоси водіїв, що чатують на пасажирів і, перекрикуючи одне одного, припрошують їх до своїх транспортних засобів: «Макеевка! Луганск! Донецк! Горловка!».
Пройшовши на привокзальну площу, стараюся порахувати кількість автобусів і таксі, що зустрічають київський потяг. Виходить приблизно 10 великих автобусів, 20 маршруток і 40 таксі – цього досить, щоби розвезти по області всіх охочих. Роззираюсь довкола. На стіні п’ятиповерхового житлового будинку, одразу навпроти вокзалу, мешканців та гостей міста вітає напис «Слава КПСС!». Донбас такий Донбас.
«Бахмут український»
Кілька наступних днів я проводжу під Артемівськом, залагоджуючи власні справи. Винятком виступає субота, 13 грудня, яку присвячую зустрічі з активістами артемівської волонтерської організації «Бахмут український», що люб’язно погоджуються допомогти з акцією «Подарунки дітям Донеччини від Миколая». Назва організації красномовно промовляє за себе. Бахмут (з наголосом на другому складі) – це історична назва Артемівська, звернення до якої символічно означує пошук питомих (українських) джерел та заперечення радянської практики міфотворення.
Основний масив роботи організації нині пов’язаний із допомогою фронтовикам, переселенцям із зони АТО та постраждалим від бойових дій. Втім, волонтери здають собі справу, що цей напрям діяльності – це усунення наслідків, яких можна було би уникнути, присвятивши два попередні десятиріччя роботі в культурницькій сфері. Стараючись надолужити згаяне, активісти «Бахмуту» всіляко сприяють поширенню в місті українського простору.
Я простую до міського краєзнавчого музею, де щосуботи збираються волонтери організації. Дорогою роздивляюся місто; передовсім звертаю увагу на маркери ідентичності. У середмісті чимало написів на будівлях, залишених прибічниками ДНР; деякі з них перекреслені проукраїнськими гаслами. Загалом в ідеологічному батлі графітчиків виглядає на паритет. Натомість білборди переважно аполітичні; мені трапляється тільки один з політичним забарвленням, присвячений патріотичній карті від Приват-Банку. Пригадую, як, збираючись у поїздку, про всяк випадок викладаю свою «Patriotic Card» з гаманця й залишаю у Львові: хто його знає, в яку ситуацію можна втрапити на Донеччині, в той час як для «ватників» така картка, певна річ, стала б незгіршим подразником, ніж міфічна візитка Яроша. Біля «Хумани» (поширена на Донеччині мережа second-hand магазинів) стикаюсь з відвідувачами, що обговорюють вимкнення світла. Кажуть, до перебоїв з електрикою уже звикли; вимикається світло нерідко, але й ненадовго.
Музей зустрічає мене розташованою перед входом афішею експозиції, присвяченої Голодомору 1932-33 років. Чергова проводить мене до кабінету наукового працівника закладу й активіста «Бахмуту українського» Ігоря Корнацького. Невдовзі до бесіди приєднується директор музею Олена Смирнова. Я розповідаю про акцію й називаю наші потреби (водій із машиною на 17-18 грудня й заклад, до якого найкраще завезти дитячі книжки й подарунки в Артемівську) – і потому спостерігаю, як невимушено й оперативно знаходяться відповіді на обидва прохання. Олена Смирнова тут же відвозить мене до Школи-інтернату №1, де ми домовляємося про зустріч із підопічними закладу. Питання із транспортом вирішується наступного дня.
Повертаючись до музею, говоримо про ідентичність. Ігор Корнацький розповідає, що атмосфера у місті лишається дещо напруженою. Лояльні до ДНР мешканці міста принишкли; СБУ викликає на допити та виховні бесіди всіх, хто був засвітився в підтримці сепаратизму. Втім, на побутовому рівні дискусії та суперечки тривають, погляди городян розбігаються.
Цікавий день завершується в актовій залі музею за переглядом документальних фільмів із серії «Відкритий доступ» й стрічки про Майдан від студії «Вавилон-13», які привезли до Артемівська активісти Фонду «З країни в Україну». Крім активістів «Бахмуту», у залі присутні близько 30 школярів однієї зі шкіл (учні восьмого та одинадцятого класу), яких привела на показ вчителька біології.
Я дивлюся кіно й замислююсь, що повільно, але звільнені регіони Донеччини – як не коштом інформаційної політики держави, то бодай зусиллями ентузіастів – таки включаються до українського культурного простору. Інформаційна ізоляція Донбасу впродовж десятиліть справді була надпотужною, але крига, здається, починає скресати. Я згадую, що приблизно у ці ж самі дні на Донбасі очікується «Поетичний десант» від Мистецького об’єднання «Остання барикада» (Сергій Жадан, Артем Полежака, Олександр Демченко мають виступити в Рубіжному, Сєвєродонецьку, Слов’янську та Краматорську), і розумію, що українське суспільство нарешті дозріло до усвідомлення елементарного факту: Донбас – це питома українська земля, але її треба культурно освоювати, а не лишати на відкуп нечистим на руку і совість маніпуляторам.
«Подарунки дітям Донеччини від святого Миколая»
Однією з цеглинок, спрямованих на утвердження на Донбасі української ідентичності, стала й акція руху «Простір свободи» - «Подарунки дітям Донеччини від Миколая», покликана показати, що українці не лишаються осторонь труднощів, які випали на долю Донбасу. Напередодні свята активісти руху звернулися до киян із проханням зібрати для діток Донеччини українські книжки та солодощі. Зібрані подарунки 17-18 грудня передаємо до школи в Іванопіллі (селище під Костянтинівкою), мистецької студії у Часів Ярі, Школи-Інтернату №1 у Артемівську, дитячої бібліотеки в Дружківці, школи №11 у Краматорську та школи №13 в Слов’янську.
Пересування перевантаженим легковиком з міста до міста не складає неподоланних проблем: по дорозі трапляються лише два блок-пости (обидва на в’їзді в Артемівськ – із Часів Яра та Костянтинівки). Щоправда, у першому випадку процедура трохи затягується: воїни з автоматами просять нас вийти з машини, перевіряють паспорти, ретельно обшукують й переглядають вантаж. В другому випадку задовольняються перевіркою паспортів і пропускають.
Кожне із місць, до яких заїжджаємо, залишає надзвичайно приємні враження. Дітки з артемівської школи-інтернату підготувались до зустрічі й навзаєм дарують нам зроблені власноруч різдвяні шкарпетки. У дитячій бібліотеці в Дружківці особливо урочисто: хлопчики та дівчатка прийшли у вишиванках й читають патріотичні вірші про Україну. У Слов’янську на нас очікує справжній концерт: танці, пісні, вірші та привітання. Учні одинадцятого класу щиро зізнаються, що наш приїзд змусив їх переосмислити своє ставлення до ситуації: виявляється, є українці, що небайдужі до ситуації на Донеччині, й гасло «Єдина країна» (стінгазети з яким покривають одну зі стін в актовій залі) є значно більше, аніж просто гаслом.
До речі, про стінні газети як маркери ідентичності. Проходячи у вестибюлі краматорської школи повз стенд із газетами, не без приємного подиву зауважую, що дискурс новорічного свята на Донбасі теж зазнав змін. Замість Діда Мороза, Снігуроньки, Сніговичків та ялинки, яких були зображували у 1990-ті роки учні моєї рідної школи в Луганську, сучасні учні краматорської школи малюють різдвяні вертепи. Втім, не самою лише традиційною культурою та народництвом живе український Донбас.
Саме у Краматорську знайомимося з надзвичайно цікавою особистістю – вчителькою, активісткою Оксаною Проселковою, котра започаткувала у Краматорську «Міський конкурс читацьких відгуків на сучасну дитячу прозу «Зимові читання-2015». Стикнувшись в своїй роботі із тим, що ні в школах, ані в бібліотеках міста немає сучасної літератури (тому вчителі змушені повсякчас заміщати сучасні твори з програми творами ХХ, а то й ХІХ ст.), Оксана звернулася до видавництв із проханням допомогти сформувати їй у школах міста корпус сучасних текстів. А для того, аби спонукати дітей до читання, придумала конкурс рецензій, участь в якому наступного року візьмуть 35 шкіл Краматорська. Тобто декілька сотень дітей, що в такий спосіб будуть залучені до сучасного українського культурного дискурсу.
Український Слов’янськ
Наша мандрівка завершується в Слов’янську, в який заїжджаємо зі сторони Краматорська. Водій Юрій розповідає, що обабіч дороги розташовані пошкоджені магазинчики, будівлі. Показує на перші поверхи багатоповерхових будинків. Якщо пригледітись, каже, де-не-де можна побачити сліди від снарядів й артобстрілів. Я протираю запітніле скло. Придивляюсь, але марно. Уже сутеніє, автівка швидко рухається по магістралі, дощ не вщухає й над містом лягає туман. Віримо Юрієві на слові.
Заглиблюємося у середмістя. Юрій каже, що чутки про руйнацію міста сильно перебільшені. Бойові сутички відбувались здебільшого на окраїнах населеного пункту; центральні райони міста за окремими винятками не постраждали. Жвавий автомобільний і пішохідний рух засвідчує, що Слов’янськ справді оговтався й живе звичним життям. Про трагічні події літа 2014 року візуально нагадують хіба написи на будівлях та жовто-блакитні барви. Останні нагадують дуже настійливо.
Після звільнення від бойовиків городяни постарались на славу: так, щоби ні в кого не лишалося сумніву, що Слов’янськ – це Україна. Про Леніна, якому на шию почеплено жовто-блакитну хустинку, навіть не згадуватиму: в центрі Слов’янська у національні барви пофарбовано геть усі лавочки, паркани, ліхтарі й інші споруди, що надаються на фарбування. Втім, сильне враження від побаченого затьмарює… почуте – україномовний реп, який гучно лунає над центральною площею міста…
Здається, у своїх спробах скинути «неприродну» для мешканців Донбасу українську владу й відродити російський дух регіону сепаратисти припустилися фатальної помилки. Бо таки справді розбурхали душу, яка поснула. Але це виявилась українська душа.
Сергій Стуканов, Гал-інфо.
