Як розповів в коментарі Гал-інфо учасник захисту Маріуполя - прикордонник Сергій, найстрашніше під час боїв в Маріуполі та на Азовсталі було бачити знищення мирного населення.
“Себе ми могли захистити, а їх …. Допомагали чим могли, їжу носили в бункери. А взагалі бачили, як їх просто вбивали з танків. Це було найстрашніше” - наголосив Сергій в розмові з журналістом Гал-інфо.
Вуличні бої в Маріуполі тривали практично з 2 березня, - “Коли замовкла наша артилерія, та не залишилось нічого важкого, вони й полізли. Вулиця за вулицею, загибель за загибеллю. Так потрохи нас всіх і видавили на Азовсталь”.
24 березня, поруч з Сергієм вибухнув снаряд, внаслідок чого він втратив руку та зір.
“На той час, ми вже втратили центральну частину Маріуполя і відсунулись в бік Азовсталі. При переміщенні між позиціями потрапили під обстріл. Я йшов перший, міна лягла біля мене. Одразу втратив руку, зір, багато рваних ран. Втрату руки одразу навіть не відчув”, - розповів Сергій.
Півтора місяця в бункері на “Азовсталі” в так званому госпіталі:
“Звичайний брудний підвал підприємства з безліччю пилу. І нескінчені бомбардування. В приміщенні де лежав я знаходилось ще десь 250-300 поранених. Без ліжок, плече в плече спали на підлозі на заводських робах.
Те, що відбувалось в тих бункерах було важко психологічно витримати. Коли працювала артилерія це одне, але коли бомби скидали це інше. Бункер був декілька разів пробитий. Декілька осіб засипало тим бетоном. Щоб ви розуміли, що таке бункер на Азовсталі - стеля товщиною 4-5 метрів армованого бетону, зверху ще насипи і будівлі цехів, і це все росіяни пробивали бомбами.
В той час постійно думав про дружину, про Україну. Сподівались, що все буде добре. Цими думками й жили”.
16 травня була дана вказівка здаватись в російський полон:
“Це було дуже неприємно. В полон ніхто не хотів здаватися. Для мене було краще померти чим попасти в полон.
Мене одразу відвезли в Оленівку де я пробув 10 днів. Потім відвезли в якусь так звану “лікарню” в окупований Донецьк. Але жодної медичної допомоги нам так ніде й не надавали.
В Оленівці нас охороняла російська росгвардія, а в Донецьку це вже були місцеві сепарюги. З їхнього боку відношення до українських полонених було набагато гіршим”.
Як розповів Сергій, за час перебування в російському полоні, не було жодної людини, яка б співчутливо поставилась до наших полонених, навіть з боку так званого медперсоналу: “тільки знущання та моральний вплив”. Під час полону через практично відсутнє харчування схуд на понад 30 кілограмів.
Сергій потрапив в першу партію обміну, який був проведений 29 червня.
“Нас коли обмінювали, ми йшли по правій стороні, вони по лівій. То наші хлопці казали: “дивіться які в них морди - відкормлені, побриті, всі такі чисті”. А я весь цей час в чому потрапив в полон з Азовсталі в тому й досі був. Ні попрати одяг, ні самому помитись практично не було змоги”.
“Для мене було дуже важко сприйняти, що я не буду більше бачити. Але після визволення з полону мене лікували, я вважаю, в кращих закладах Києва. Зір частково вдалось врятувати. Зараз обіцяють провести протезування - вирішується питання чи це будуть робити в Україні, чи в Ізраїлі. Але у нас вже теж навчились робити сучасні та якісні протези й не обов’язково кудись їхати за тисячі кілометрів”. - розповідає Сергій.
Він зазначає, що найважливішим завданням ставить перед собою завершити цю війну:
“Обов’язково мушу взяти в цьому участь. Нехай ставлять протез, трошки ще пройду реабілітацію та знову туди. Зараз я не можу про щось інше думати. Зараз ще залишилось щось незавершене, а вже потім будемо відбудовувати країну і насолоджуватись життям”.
