Під час роботи Генеральної Асамблеї ООН відбулась зустріч президента Росії Володимира Путіна та президента США Барака Обами, що на ній – передрікали окремі оглядачі – мали бути ухвалені важливі рішення з української кризи. «Гал-інфо» розібралося, що кричати після цієї зустрічі – «зрада» чи «перемога».
Чого хотів Путін
На брифінгу, що відбувся одразу після закритої зустрічі з президентом Сполучених Штатів, Володимир Путін світився від задоволення. Він сказав, що залишився втішеним «несподівано відвертою» розмовою із візаві й висловив жаль через те, що відносини між Росією та США перебувають на надто низькому рівні. «Ми відкриті для їхнього розвитку», – сказав Путін.
Ще б пак. Очна зустріч з Обамою, що її відчайдушно просили в Москві впродовж декількох тижнів, стала чимось на кшталт віддушини для президента, чия країна потрапила до політичної ізоляції та потерпала від економічних обмежень. Саме задля цієї розмови двох сильних світу цього він, власне кажучи, й подався за океан. І нема нічогісінько дивного в тому, що півторагодинна розмова, під час якої два президенти не порозумілися ні з українського, ані з сирійського вузлу проблем, була миттю охрещена росіянами «конструктивною» та «потрібною». Її значення для росіян полягало не стільки у рішеннях, скільки у статусі та процесі: тільки Путін й Обама – два вершителі доль, що схилилися над політичною шахівницею… І не конче доходити порозуміння одразу! Важливіше продовжувати процес – знову й знову сідати за ігровий стіл і разом совати по шахівниці фігури «менших братів».
Власне, Путін приїхав в Нью-Йорк з однією конкретною пропозицією: обміняти співпрацю у Сирії на послаблення санкцій, що були запроваджені внаслідок кримської та донбаської авантюр.
«Путін мав намір використати «сирійську шпарину» для того, щоб повернути Росію в велику геополітичну гру й домогтися послаблення її економічної та політичної ізоляції», – говорить директор Інституту глобальних стратегій Вадим Карасьов.
Саме активне втручання у Сирію допомогло президенту Росії схилити колегу до зустрічі з ним, аби спробувати переконати, що Росія потрібна Обамі для спільної боротьби з тероризмом. Не випадково в своїй офіційній промові він тільки побіжно згадав Україну, замість цього закликавши об’єднатися у коаліцію у боротьбі з тероризмом.
Однак, розрахунок не спрацював.
Чого не одержав Путін
Очевидно, сама по собі Україна не має для світу, ні, зокрема, для Сполучених Штатів настільки великого значення, щоб вступати в глобальний конфлікт із неповною мірою адекватним правителем із червоною кнопкою. Імовірно, на це й робив ставку Путін, вторгаючись в Україну, – рівно так, як сім років тому зробив це у Грузії.
Втім, проблема (чи, може, щастя) України полягає у тому, що вона виступає не як індивідуум (що його, ясна річ, дуже шкода, але власна сорочка є ближча до тіла), але як прецедент.
«Те, що сталося в Україні, може статися деінде в світі», – сказав під час свого виступу Барак Обама. Йдеться не тільки про Україну – це глобальна проблема збереження міжнародного права, територіальної цілісності країн світу та недопущення окупації.
«Тому слова засудження анексії Криму й підтримки України не могли не прозвучати з вуст лідера домінуючої в світі країни. Ніякого розміну чи обміну Сирії на Донбас або Крим не могло відбутися й не відбудеться. Якщо Обама засудив анексію Криму, то це значить, що санкції з Росії не будуть зняті аж до звільнення півострова від російських окупантів. Власне, слова про те, що санкції будуть збережені, прозвучали і з вуст наших європейських партнерів», – додав Вадим Карасьов.
Невідомо докладно, про що – й як – говорили очільники США та РФ за лаштунками Генасамблеї, але можна з великою долею вірогідності припустити, що найбільшим завданням Обами було недвозначно донести до Путіна цю просту думку: санкції будуть подовжені й навіть посилені в разі, якщо він не ретирується з Донбасу (а в перспективі – і з Криму).
Зустріч очима Обами, відтак, виглядала не стартом азартної серії партій на світовій шахівниці, а останньою пересторогою: нині боляче, але це – не межа.
Вадим Карасьов зазначає, що запроваджені сьогодні санкції працюють на майбутнє й б’ють безпосередньо по військовій потузі Росії, ослаблення якої вже в недалекому майбутньому не дасть їй можливості використовувати свою військову силу в точках нестабільності по всьому світі. Що, своєю чергою, сприятиме й геополітичній ізоляції Росії.
«Слід розуміти, що економічні санкції стосуються, зокрема, й заборони на імпорт до Росії військових технологій, яких конче потребує російський ВПК та російська армія. Це армія, яка сьогодні має можливість втрутитися в сирійські справи. Очевидно, що якби її військові технології були на порядок нижче, то й можливості для використання сирійського питання Росія не мала б», – каже він.
Що далі?
Як не сумно констатувати, але зустріч із президентом Сполучених Штатів, скоріше за все, справить на президента Росії цілком протилежний вплив тому, який хотів справити Барак Обама. Поговоривши із ним сам-на-сам, Путін знову відчує себе самостійним гравцем і навряд чи поквапиться змінювати обрану лінію.
За цих умов подальший дипломатичний тиск на всіх можливих фронтах (зокрема, й щодо обмеження права вето з подальшим здійсненням трибуналу у справі Боїнга) виступатиме ключовою умовою в боротьбі проти агресора.
Анатолій Гриценко вказує, що йдеться передусім про українські старання й ініціативи.
«Наші дипломати зробили усе можливе, але особливого оптимізму результати Генасамблеї не вселяють. Можна зробити висновок, що доведеться більше робити нам самим, аніж сподіватися на партнерів – за всієї поваги до коаліції. Робота попереду», – сказав політик.
Він нагадав, що у світі склалося несприятливе для України загальне безпекове тло, котре розсіює увагу політичних акторів та відволікає їх від української проблематики.
«Якщо проаналізувати виступи, які пролунали з трибуни ООН, то більше говорилося про Сирію, Лівію, ІДІЛ, про інші безпекові проблеми, й далеко не всі навіть згадували Україну. Навіть, те, що пролунало з вуст президента США під час офіційного виступу, не містило чіткого меседжу, що світова спільнота вирішуватиме проблему військової агресії Росії проти України як пріоритетну. Тому справа за нами», – сказав Анатолій Гриценко.
Із його точки зору, геть неважливо, чи Путін піде на тактичні поступки щодо виконання Мінських угод (чи скасує, припустимо, незаконні вибори на окупованих територіях). Анатолій Гриценко повторює, що проблема – у принциповій згубності для України Мінських угод.
«Виконання Мінських угод означає, що Україна припиняє своє існування як цілісна держава, якою вона була півтора роки тому. Тому потрібно думати над новим форматом переговорів та іншими угодами, які б забезпечили стійкий мир. Не просто поетапну капітуляцію України перед Путіним і переведення Путіна зі стану агресора у стан гарантора (посередника), а справедливе вирішення питання агресії Росії», – резюмує політик.
Сергій Стуканов.
