Писатиму знову зло. Зло, бо боюсь, що вкотре змарнуємо черговий шанс, який послав нам Бог. І причиною цього бачу незарадність наших лідерів. Не є прихильником Тимошенко, але різниця просто вражає. Так само, як і не контрольованість процесу.
Розумію, що це пов’язане з триголовістю нашого лідерства.
Але одноголовий Порошенко, за результатами вчорашнього дня, видається зробив більше, ніж наш лідерський триголов. Принаймні проявив притомність. Особливо зупиняючи провокацію на Банковій, де триголова намарно чекали три-чотири години. Та він напевно «думу думав» - вкотре «складав план».
Однак все по порядку:
Для поводирів нації Революція вибухнула абсолютно несподівано. Очевидно поводирі самі не надто зрячі. Тому запитання – які вони поводирі.
Так само неочікуваними для них були й ті 100000 людей, що прийшли підтримати євроінтеграцію ще до Вільнюського Позорища 24 грудня.
Хоча, звісно, сьогодні не признаються. Казатимуть, що все знали, все передбачали і у них був такий «секретний план».
Тому за день до Революції вони звично, як ягнята на заріз, полинули до Вільнюса, щоб черговий раз по розкладу отримати плювок у лице та копняка під зад від актуального «гаранта». Бо за останні роки вже не можуть не програвати. Така вже в них була роль останніми часами.
А тут така проблема. Революція взяла і вибухнула.
Хто був її батьком, тієї Революції, хто нацькував «Беркут» на вже завмираючий і покинутий реєстровою опозицією Майдан – це питання інше. І не рівня усвідомлення наших реєстрових опозиціонерів. Хоча й підозрюють J Але це тема іншого опусу. В часи більш спокійні.
Нічого не підозрюючи в ніч з 29 на 30 листопада вони як чемні дітки дружно помили ноги та пішли спати, залишивши студентів на Майдані.
Та Революція, спричинена розгоном Майдану, таки виволокла їх з тепленьких ліжечок в ніч з п’ятниці на суботу. Історія невідворотна. Співчуваю. Так солодко бути його величності опозиціонером.
І не лише виволокла, а й поставила перед, здається, непосильними для них, як і для їх попередника Ющенка завданням – очолити цю Революцію. Одним словом – поставила перед ними проблему. Бо ж Революції треба відповідати. Лідером треба бути. І не на словах, а на ділі.
І одразу почали проявлятися їхні індивідуальні вади. І вади тієї осоружної триголовості. Бо ж одна голова туди – друга сюди – це ще пів біди. Але ж вони ще й ревнують одна до одної, слідкують одна за одною. І т.д. Що чіткій організації хвилі народного обурення, яка насувалася тільки заважало.
Революція винесла кожного з них, як ті три тріски, на сам вершечок хвилі – і все стало ще більш очевидним. Ба більше, чим вищою була хвиля – а вона набирала сили сама по собі – без їхньої керівної та спрямовуючої – то тим очевиднішою ставала їх незарадність та розгубленість.
Кожен з них одразу ж спробував заховатися за двох інших. Так і ходять нероздільною трійцею – ховаються один за одним від її величності Історії. А вона все припрошує та припрошує – ну ввійдіть в мене врешті-решт хто не будь, а то навік залишуся дівицею. А вони все – та ми якось не теє, та може не сьогодні, та може не я а віталій/арсеній/олежик.
Як в українського класика «пані лягли і просють…». Пані Історія J
Якийсь сміх тай годі. Революція, люди врешті-решт, таємничий «хтось» розстелили червону доріжку. А воно мнеться, гнеться і не входить.
Але відкиньмо жарти. Бо не до жартів.
Революція це перманентна дія, політичне діяння, театр, якщо хочете, двіжуха. Перед тисячами тисяч потрібно ставити завдання за завданням. Це дійсно називається планом. Не можна настільки упускати ситуацію, як це було в неділю 1 грудня, коли хвиля розбухла до 400000 людей.
Звісно, можна бундючно надуватися – мовляв, маємо «план», але він таємний. Цю таємність вже зберігають три роки. Боюсь, що його так ніхто і не узнає, бо він настільки таємний, що його просто немає. Жарт.
Отож - не можна в такий спосіб «мати план» в умовах революції тижнями поспіль. Тиждень за тижнем, день за днем нам помпатично обіцяють оголосити сакраментальний план, співають гімн, тричі славлять Україну. І нічого. Перший раз повірять. А за пару днів здуються. Або й самі почнуть знічев’я та з морозу придумувати собі завдання – чіплятися до пам’ятників леніну, будинків, дерев врешті решт.
Про провокаторів, які підкидуватимуть двіжуху, при такому безриб’ї і говорити годі. По суті відсутність будь-яких ідей, що ж зробити з тими тисячами людей просто на блюдечку підносить опонентам, тому жахливому Мордору, який має бути подоланим, право ініціативи.
Люди повинні мати відчуття, що цей таємний план справді існує. Інакше все як завжди розсмокчеться.
Однин раз Бог привів нашому триголову 150 000 мітингувальників. Другого разу привів 400 000 мітигнувальників. Але виявилося, що воно їм майже не тра? Звично походили. Поносили прапори своїх партійок – неначе вони це організували. І що далі?
Гарант затаївся у своїй норі десь поміж гір. Вичікує, коли про фітькають до кінця?
Але ми, українці народ богообраний. Ми знаємо, що Бог нас любить. Тому ми легко профукаємо навіть, коли він, неначе знущаючись над нашою безголовістю, збере 1 000 000 (мільйон) мітингувальників. Ми знову не знатимемо, що з ним зробити. Окрім як поводити козу та заспівати гімна чи славня.
Та якби регіонали могли отримати від Бозі безоплатно (! фактично даром!) хоча б ті 100 000 народу – та вони б за три години загнали б цю блаженну трійцю аж за Чоп!
Можливо я не правий. Можливо даремно кіпішую – писав вночі, коли люди вже розходились. Можливо наш триголов дійсно втаємничений в якісь неймовірні плани Держдепу та Кнесету. Але ж не можна залишати людей в такому невіданні. Не можна бути такими нікчемними організаторами.
Розумію, що не мають харизми. Розумію, що з освітою не у всіх теє… Розумію, що не «тимошенки», яка думає блискавично. Розумію, що їх троє бідняток. На одне місце. Та подивіться хоча б на історичну хронічку Помаранчевої революції – повчіться. Повчіться блефувати – «ми маємо план! Перше… Друге… третє…» навіть, якщо це перше – посмити руки, а друге – помити ноги і лягати спатки.
Робіть щось! Бо немає часу і змоги змінювати вас на когось притомнішого. Потім поміняємо.
Які цілі ви реально, реально, а не риторично, ставите? Зняти Януковича? Послати у відставку уряд напівмертвого Азарова? Підписати угоду про асоціацію, яку, здається вже забувають? Покарати двох сержантів з «Беркуту»?
Чи ви справді хочете вигравати вибори? Як – знову втрьох? Про це щось пролепетав Яценюк ще у Вільнюсі. І хто він після цього – слова не мої – позичив.
Вчора щось там почали лепетати, що аж у вівторок Верховна рада має послати уряд у відставку – знову чи не Яценюкового авторства. Щас пошле. І ще одне – а чому б не зробити цього у середу чи четвер. Чи на наступному тижні J
Це я про те, що час Історії швидкоплинний. Хто не встиг, той…
Ну просто біда якась з нашими лідерами…
Тарас Возняк,ji-magazine.lviv.ua
Фото - dt.ua
