Ветеран Другої світової війни, українець із Закерзоння, 92-літній Петро Поважняк відзначив 72-гу річницю створення своєї 14-ї гренадерської дивізії «Галичина». Відзначив у місті Перт, що в Австралії. Попри поважний вік пан Петро має ясну пам'ять та сповнений співчуттям до України, особливо в цей скрутний для нашої країни час.
Він, як завше, займає активну позицію серед української діаспори Австралії, активно долучається як волонтер до загальної справи поборення ворогів України. Якраз до річниці завершення Другої світової війни на розсуд читачам пропонуємо історію його особистого життєвого шляху та історію його родини, що є показовими для осмислення кривавої війни та абсолютної абсурдності для українців радянського міфу про «пабєду».
Розкажіть, яким було життя в Галичині під Польщею в передвоєнний період.
Я народився в селі Сілець недалеко від Перемишля. Наша родина дуже бідувала, адже батько помер 1929 року, і утримання дітей звалилося на плечі матері. Сім’я в нас була великою. Мав чотири старших братів, а за мною були молодші брат та сестра. Коли був ще малий, один старший брат та сестра померли, не знаю від чого. То був час, коли за все треба було платити: за поле, пасовисько, ліс тощо, а праці не було. Господарка була дуже мала. Мамі доводилося замикати хліб на ключ, бо сьогодні з’їв, а завтра ходиш голодний.
Стало трохи легше, аж як брат зачав працювати в млині, приносив трохи борошна додому. Один брат - Володимир виїхав до Аргентини, туди забирали на роботу. Найстарший Юзик залишився в польській армії. Служив у Стрию, знайшов собі дівчину та на ній оженився. Сім’я ставала меншою, от і жилося легше. В 1935 році, коли фашистська Італія напала на Ефіопію, мене взяли вчитися на слюсаря. Але нормально не вчили, бо я не був поляк або жид. Тільки давали на таку роботу, як замітати чи прибирати, а то були мізерні гроші.
Попри матеріальну скруту, українцям було важко і через постійні великі сутички з поляками. Вони часто приїжджали до села нас бити, називали людей «хамами» або «кабанами» тобто «свинями». А якщо в Перемишлі зобачили, що ти із села, то жорстоко знущалися. Люди, що носили на ринок для продажу ярину чи молоко, мали перейти через залізницю, аби скоротити шлях. Поляки-поліцаї, як бачили, що переходиш «не в належному місці», то могли побити та ще й заштрафувати. Треба було йти три кілометри довкола, аби зайти до міста.
За яких умов Ви та ваша родина зустріли Другу світову війну? Що спонукало йти в дивізійники?
Хоч і бідували проте були дуже релігійними. Кожну неділю йшли до Перемишля в катедру. Тоді на три села Сілець, Негрибка та Пекуличі був один священик, який організовував футбольний клуб. Так ми з ним познайомилися та грали в м’яча як команда аж до початку Другої світової війни. Про те, що німець зайшов в західну Польщу і що почалася загальна мобілізація, ми дізналися під час такого футбольного матчу. Мені тоді було 16 років, тому в армію не забрали. Пройшло кілька днів і з другого боку кордону вдарив Совєцкий Союз. При совєтах брата Юзика, як польського офіцера, відправили до Сибіру, а інших двох братів Мирона та Степана забрали до Червоної армії. То був страшний період – пережити ще одну ніч, то вже було добре. О 5 годині ранку приїжджав чорний воронок аж до дверей. Давали 5 хвилин на збори і везли на поїзд до Сибіру. НКВДисти давали пусту анкету, казали: «Підпиши!», а який треба текст, то вони вже самі дописували.
За совєтів пішов робити на фабрику, де пропрацював допоки німці не вигнали москалів в 1941 році. Заробити в той період на сім’ю не було змоги, аби не вмерти з голоду бралися за всяку роботу. Боялися, що заберуть до Німеччини остарбайтером, а як роботи взагалі не стало, то аби якось прожити довелося йти в армію. Якраз тоді почався набір в українську 14-ту гренадерську дивізію «Галичина». Про Українську повстанську армію навесні 1943 року ніхто ще не знав.
Як проходило навчання та яке було ставлення німців-інструкторів, офіцерів та місцевого населення?
Я був в нашій 11-й компанії кулеметником, тому спочатку мене відправили до Рейху в польське місто Лік на навчання до піхоти. Потім до Франції у місто П’ю, де наш батальйон, який складався з 10-ї, 11-ї та 12-ї компаній, пробув півмісяця. А вже звідти нас відправили на півроку до вишкільного табору в місті Тарб. Тоді було вельми небезпечно виходити за межі табору без зброї чи коли впали сутінки – активно працювало французьке підпілля. Місцеві мешканці, коли бачили німецьку форму, проводили великим пальцем біля горла та кричали: «Аламан капут!». В 1944 році німці впровадили комендантську годину – право пересуватися містом мали тільки французька та німецька поліція.
Інструктори нас вчили добре, нормативи та підготовка були, як у німців, та й зброю давали, як у Вермахті. Я тоді отримав новий автомат MG SturmGewehr 44. Здебільшого офіцерами були старші німці, що вже були на війні. Тому розуміли, що йтимемо пліч-о-пліч в бій і якщо будуть ставитися до нас зневажливо, то при першому бойовому зіткненню ми їх можемо постріляти. Серед молодих офіцерів було багато фанатиків. Одного разу нас відправили проти партизанів на Піренеї, а зброю нам дали, коли вже вилізли з вантажівок. Офіцери з нами не їхали, боялися, що ми їх повбиваємо. Там нас легко з гір ті партизани могли постріляти, але видно не хотіли, бо були повідомлені, що ми українці. Опісля того вишколу нас відправили на з’єднання в Нойгамер, а вже звідти дивізія «Галичина» висунулася на фронт під Броди.
Як відбувався бій, як ви дістали поранення?
Багато чого забулося, а багато пам’ятати й не хочеться. Дні, що пробув на фронті, дуже розмиті і не чіткі. Зате яскраво пам’ятаю відступ з Бродівського котла. Незрозуміло, як посипався фронт і як нас оточили. Коли стало зрозуміло, що підмоги не буде, то всі почали втікати. Все змішалося, були страшні втрати солдат і техніки. Німці-офіцери не знали, що робити, адже у Львові ще був Вермахт, а в Перемишлі – совєти. Під час відступу до Львова мене було важко поранено у ногу, хто і як витяг та приніс мене до львівського шпиталю, не пам’ятаю. До свідомості прийшов, коли заносили в малий літак, що доправив нас до Польщі в місто Ряшів. Заледве встигли вилетіти перед заходом червоних у місто. Коли вже й туди підійшли совєти, то госпіталь евакуювали вже до Німеччини.
Згодом стало легше, і я міг вже пересуватися, але не було куди повертатися, німецька адміністрація відправила до табору, де були одні каліки. Там перебував до кінця війни, до приходу американців. Яскравим епізодом того часу було спостерігати, як навчали справі оборони маленьких дітей віком 9 років – гітлерюгенд, старих та калік. Щонеділі ці діти співали на коридорі в шпиталі, а через вікно бачив, як старі та каліки марширували. Хіба такі люди могли створити опір арміям союзників? Гітлер на кінець війни остаточно втратив розум і кидав тих людей на забій.
Розкажіть як ставилися американці до полонених та який був побут в таборах інтернованих?
Нас відправили в табір полонених, який охороняли американські солдати в чорній уніформі, серед яких було багато поляків. якось у табір прийшла одна українка і повідомила, що полонених будуть відправляти в радянську зону окупації. Той табір був погано обгороджений, тому мені вдалося з допомогою тієї жінки втекти. Десь близько місяця працював в одного німця на фермі, а пізніше довелося йти в табір Фільзек. Там було багато поляків з Варшавського повстання. Як почув, що вони говорили про українців, то аж волосся сивіло, вони вірили, що українці помагали німцям задушити повстання. Страшно було заговорити українською, могли за це убити. Там пробув 3-4 місяці і той табір також закрили, і людей перерозподілили до інших. Мене направили до табору Амберґ. Це був дуже великий табір та було інтерновано предстаників багатьох націй: поляки, латиші, хорвати тощо. Коли туди прибув американський офіцер з адміністрації і запитався, якої я нації, я відповів, що «української». Перекладачем була полька, яка одразу закричала: «Цо пан мувє?! України нігде нє било!», на що я їй: «Ви собі думайте, що не було, але я - українець». Американський офіцер записав так, як я казав.
Нас відправили на п’ятий чи шостий поверх великої будівлі. Там не було ні ліжка, ні матраців – 34 людини спали на бетонній підлозі. Побули ми там 4 місяці, і знову цей табір закрили. Звідтам нас перевезли до табору Вайсенбурґ, де я і перебував аж до 1949 року. Нас розмістили у великій кімнаті, по боках якої стояли триповерхові ліжка. В цьому таборі не було кухні, від держави тоді ми отримували в тиждень 450 грамів «м'яса» – кості, шкіра та сухожилля, хіба яку юшку звариш. Молока не могли дістати, тільки для дітей.
Роботи в той період не було, доводилося братися за будь-яку. Їздити в місто, купували тютюн, в таборі акуратно різали та продавали його в іншому місті. Кожного другого дня їздили до Мюнхена, що за 120 кілометрів від табору. Аби дешевше обходився поїзд, довелося купити на «чорному ринку» документ про те, що навчаюся в університеті. Але одного разу солдати впіймали, і цей документ забрали.
Також займалися самвидавом. Друкували праці українських націоналістів, займалися політичною самоосвітою. Так ми гендлювали, а ж до моменту, коли почали брати нас в інші країни.
Які країни запрошували та чому ви обрали саме Австралію? Яка доля спіткала ваших братів?
Багато ходило агітаторів від Совєцкого Союзу. Божилися, що буде всім амністія, що все буде добре і розповідали, як родини чекають нашого повернення. Але як тільки хтось наважився повернутися, то тій людині швидко одягали кайданки та відправляли етапом до Сибіру. Більшість мала чітке розуміння, що повернення до Радянського Союзу для нас було рівнозначне смертному вироку.
Від західних країн першими прийшли представники Канади, але брали тільки сильних та здорових, бо їм були потрібні склодуви. Потім ми побачили агітаторів з Англії, і багато з наших хлопців зголосилося. Але після війни Англія була бідною країною, може люди там трохи краще жили, ніж в Німеччині. Австралія також надіслала своїх делегатів, які розповіли, як там гарно і які в нас будуть широкі можливості. Коли вдало пройшов комісію, мене направили до Італії, де в той час був зафрахтований колишній військовий корабель, що мав нас доправити до місця призначення. 30 травня 1949 року ми відправилися в дорогу, з Неаполя.
1947 року в межах операції «Вісла» мешканців мого рідного села було виселено до Української РСР. Тільки після розпаду Совєцкого Союзу нарешті зміг відвідати Україну. Проте з братів ніхто вже не залишився: Володимир зостався в Аргентині (мені вдалося з ним тримати контакт), Мирон і Степан зникли під час війни, Юзик після сибірського заслання знову повернувся жити до Стрия, але так і не дожив до моменту, коли наша зустріч могла б відбутися.
Розмову вів Роман Федорів, спеціально для Гал-інфо. Австралія. 2015 р.
