У Львівській духовній семінарії УГКЦ священики і психологи зустрілися з рідними загиблих на Майдані і на Донбасі. Олена втратила чоловіка три місяці тому. Щойно її Юрію прийшла повістка, він одразу зібрав речі і рушив служити в Луганську область. Провів там п'ять місяців, перш ніж повернутися на десять днів, щоб провести старшого з двох синів у перший клас. З вересня родина більше не бачила батька та чоловіка.
На зустрічі в Львівській lуховній семінарії з родинами, що теж втратили близьких на Майдані та на війні, Олена з дітьми вперше. Вона стримана, тендітне обличчя обрамляє чорна хустка. Діти бавляться та бігають довкола, хоча Олена каже, що старший хлопчик став замкненим, запитує матір: “Чому ж тата нема, якщо ми так за нього молилися?”.
Вже майже рік люди, що втратили близьких на Майдані, зустрічаються на спільній молитві в Львівській семінарії, сьогодні вперше до них долучилися родини, що втратили рідних на Донбасі? — розповідає отець Ігор Бойко, який організовує ці зустрічі. “Ці люди зранені спільним горем, тому їм легше між собою це горе прожити і проговорити. По-перше, це відбувається через спільну молитву, в якій ми згадуємо усіх тих, кого втратили — і цей ресурс дійсно зцілює. По-друге, між собою люди можуть поговорити про почуття, які їх переповнюють, поділитися, як дають їм раду. І, по-третє, тут родини роблять плани на майбутнє, обмінюються контактами, будують певні стосунки. Всі ці етапи дозволяють пережити втрату і не дають людині закритися у власному болеві” – говорить він.
На думку психолога-волонтера Валентини Проніної, такі зустрічі є дуже ефективними, адже люди можуть поговорити і зі священиками, і з психологами, і один з одним. Валентина приїхала до Львова з Дніпропетровська, щоб допомогти тим, хто втратив близьких. Вона працює з родинами, родичі яких загинули у збитому літаку Іл-76, в Шахтарську та Іловайську. “Зараз суспільство перебуває в значному стресі через невідомість, очікування. І вихід цим деструкціям можна знайти у волонтерстві. Я, наприклад, теж обрала для себе цей шлях”, — ділиться Валентина.
На моє питання, як зарадити людині, що вбита горем, адже часто не знаєш де взяти потрібних слів, психолог відповіла, що насправді таких слів нема. “Потрібне мовчання. Людина має розуміти, що поряд є хтось, хто не боїться її горя. Адже через цей страх близькі намагаються всіляко заспокоїти рідних. Але ми маємо розуміти, що відчуття горя — це природній процес, людина не має його в собі душити, треба виплакатись і вистраждати. Головне, щоб ви просто були поруч в складний момент. Адже найстрашніше — це коли людина залишається наодинці із власним болем”, - розповіла вона.
Основний меседж такої зустрічі — в подібній ситуації не можна бути самому. Психологи та священики приводили багато прикладів того, як долаючи власний біль, люди ставали на шлях волонтерства та допомоги іншим. “Матері, які втратили синів, ставляться до інших солдатів, як до рідних. І ця робота їм допомагає долати власне горе”,—каже Валентина Проніна.
Отець Арнальдо Панграцці приїхав з Італії до Львова підтримати родини. Він розповів про всі стадії, які проходить людина, яка відчула втрату близького, і дав поради, як впоратись на кожному з етапів. На думку священика, відчуття жалоби природнє в такій ситуації, але не можна залишати вирішення проблеми виключно часові: “Хтось каже: час лікує. Але це не правда, сам час нікого не лікує, він потребує нашої співпраці”. Серед іншого, отець Арнальдо розповідав, що під впливом стресу може змінюватись ідентичність особистості, для прикладу він наводив історії тендітних жінок, що залишалися без чоловіків, самотні з дітьми: “І тоді матір стає сильною: із спокійної овечки народжується сильна левиця. Адже біль не є абсолютом, він не буде тривати завжди. І як би довго не тривала ніч, згодом настає день. І тоді біль стає причиною внутрішньої сили”.
“Найсильніші характери покриті ранами,” — колись сказав Гібран. Нині це підтверджує вся Україна.
Наступна зустріч у Львівській духовній семінарії планується 21 березня.
Наталія Ревко.
Фото Наталії Ревко, Тетяни Руденької.
