Вам доводилося чути, як Львів називають «туристичною Меккою»? Та що там! Я сам таке не раз писав. Та якось нарвався на саркастичний коментар. Мовляв, що тут дивитися? За півдня можна все обійти. З образи за рідне місто вирішив дати рішучий відлуп. Але спершу, щоб набратися аргументів, провів у середовищі гостей міста невеличке опитування.
Виявилося воно не надто репрезентативним, бо у переважній більшості приїздять до нас організовані групи з Білорусі та Польщі. На німців чи шведів натрапити не вдалося. Але це спілкування раптом відкрило несподіваний ракурс нашої «Мекки».
Ні, Львів геть усі хвалили. Ніжно торкалося патріотичних струн моєї душі оті їхні «выдатны», «wspaniały», «восхитительный». Казали, що архітектура неповторна, люди привітні, а місто – справді європейське. Ухопившись за останнє слово, з чисто журналістською занудністю почав витягувати конкретні ознаки європейськості. Та краще б того не робив. Бо ось тут воно і починалося!
Співрозмовники одразу помітно жвавішали і починали розхвалювати кафе і ресторанчики, які встигли відвідати. Але ніхто й не пригадав, що у Львові є чудовий музей меблів та порцеляни, зате весело розповідали про копальню кави, розташовану в тому ж будинку. Стін зруйнованої давньої синагоги не бачили, бо заходили у галицько-жидівську кнайпу «Під Золотою Розою» з іншого боку. А у відповідь не згадку про героїв національно- визвольних змагань очі гостей буквально спалахували – «Криївка»!
І всі разом обіцяли загітувати своїх друзів з’їздити до Львова, бо таке словами не передаси. Люди хвалили, а мене душила образа. Бо вимальовувалася не зовсім приваблива, а місцями й зовсім неприваблива картина пияцького туризму. Причім, розрахованого на примітивного, неосвіченого туриста. Чи, може, все нормально? Люди для чого подорожують? Відпочити та набратися вражень. Якщо добре бавилися в кафе і ресторанчиках, то добре й відпочили. А вражень он скільки набралися!
Одразу згадалося Монте-Карло. Ніколи не чув, яка там архітектура, зате знаю, що то столиця азартних ігор. І все ж боляче за Львів. Не хочеться, щоб про нього розносилася слава, як про місто, де можна класно бухнути! Ми його гордо називаємо маленьким Віднем, а це виявляється – велика «Бухара» в дешевих декораціях!
Ні, з цим треба щось робити! І роблять. От тільки з точністю до навпаки. На мапі міста з’являються усе нові «точки» і їх кількість прискорено випереджає приріст масовості туризму. Але й це ще не все. Бо якщо збудуться недобрі плани, то матимемо у Львові щось навіть унікальніше, ніж Колізей у Римі чи Ейфелева вежа у Парижі. Велетенська пивна гіпер-кнайпа ледь не у центрі міста!
Хто з львів’ян не знає цей старенький трамвайний парк, що між вулицями Сахарова і Героїв Майдану? Він уже відслужив своє як об’єкт міського господарства. Проте залишається пам’яткою промислової архітектури. Бо ж збудований ще за бабці-Австрії. Було кілька планів повернути його до активного життя й відреставрувати. Але якщо громадськість не втрутиться, а міська вдала не схаменеться, то вготоване колишньому трампарку ганебне майбутнє. Його хочуть перетворити на небаченої площі пивний ресторан. Во, гульбан буде у старих ангарах. На тисячу відвідувачів чи більше?
А ще донедавна здавалося, що оселиться тут розумне, добре, вічне. Так, пам’ятка промислової архітектури почала потроху руйнуватися. Бо ті, хто мав достатньо капіталу на реконструкцію й ремонт, не мали до того інтересу. А хто мав інтерес – самі сиділи без грошей. У таких випадках врятувати може лише принципово новий підхід. Тож не залишалося нічого іншого, як запозичувати закордонний досвід. Бо що у нас нове, там уже давно й успішно діє. Отож беремо і переносимо. І стаємо ще більш європейським містом.
Так у середовищі людей небайдужих почало лунати в усіх відмінках української мови слово іноземного походження – коворкінг. Англійський термін «сo-working» дослівно перекладається як «спільна праця». Він означає особливу модель організації трудової діяльності людей з різних галузей в одному для всіх колективному офісі. Ті, що мають там робоче місце, зберігають повну самостійність, а водночас можуть допомагати один одному, звіряти ідеї, радитися і робити ще багато корисного, чого в домашніх умовах позбавлені.
Для таких цілей потрібне чимале приміщення. Тому коворкінги часто облаштовують у колишніх виробничих цехах, що з якихось причин втратили своє старе використання. Понад столітній, ще австрійський трампарк підходить тут ідеально. З’явилися спеціалісти, які знали, як це повинне виглядати, бо займалися такою справою за кордоном. Вони змогли доступно пояснити навіть зовсім незнайомі співрозмовникам речі.
Так доволі швидко вдалося сформулювати концепцію створення у старих ангарах такого собі креативного простору, де почували б себе як удома і водночас перебували у клубі за інтересами «вільні художники» малого і середнього бізнесу.
Ви собі уявляєте, скільки у Львові коштує найняти навіть поганенький офіс? А тут за невеличку платню надають робоче місце з сучасними засобами зв’язку й інтернетом. На цю адресу можна зареєструвати свою фірму, отримувати кореспонденцію. Розташоване під спільним дахом консалтингове бюро порадить, як діяти, і застереже від помилок. Юридична консультація – за лічені хвилини після виникнення потреби. Поряд – банк і поштове відділення. Для тих, хто зголоднів, – недороге кафе. А як запровадите собі суворий режим економії, йдіть на кухню гріти у мікрохвильовці прихоплені з дому канапки і робити собі каву.
Сюди приходять клієнти, і ви з ними усамітнюєтеся. Для розмов у ширшому колі є кілька конференц-залів. А найголовніше – атмосфера давнього підприємництва. Бо на цьому місці народжувався львівський трамвайний рух. На той час найпередовіший вид громадського транспорту. Тут, як у намоленому храмі, сходить на тебе особливе натхнення.
Говоримо у теперішньому часі, наче усе воно вже є. Як концерт пам’яті Моцарта, який відбувся зовсім недавно у закопчених стінах поки що невідремонтованого трампарку. А хотілося б говорити про це у майбутньому. А воно покрите туманом. Бо міська рада Львова ідею креативного простору наче б то підтримала. Але лише начебто. Як твердять обізнані люди, вже включено передачу заднього ходу.
…Коли щось робиться, то це комусь потрібно. А коли не робиться, як з нашим креативним простором? Це означає, що воно комусь ду-у-уже потрібно. Адже там, у паралельному світі хтось задумав одним махом ледь не вдвічі наростити потужності пияцького Львова. Такого туристи ще не бачили!
Великий пивний ресторан спроможні запустити лише дуже багаті люди. А якщо їх ще й влада підтримує, то куди з такою силою тягатися дрібненькому бізнесу на кшталт «офіс на квартирі»? Однак потягаємося. Ми ж креативники. Ми їх інтелектом візьмемо. Не дарма ж настав благодатний час петицій та запитів. Тому абсолютно ні на що не натягаємо. Лише цікавимося. Отож…
Запит партії «Самопоміч». Чи не могли б громадяни-партійці виправдовувати свою назву не лише тим, що самі собі допомагають, а й посприяти креативній львівській молоді у її прагненні мати свій простір?
Запит до міського голови Андрія Садового. Чи знайомі Ви з паном Тарасом Кіцмеєм з компанії «Софтсерв»? А з панами Тарасом Добрянським та Марком Зархіним? А якщо так, то у яких перебуваєте з ними стосунках? А якщо у близьких, то чи не були б Ви так ласкаві порадити цим далеко не бідним львів’янам більш широке поле для комерційних ініціатив та інвестування? Скажімо, розповісти їм про новий полігон твердих побутових відходів. За кордоном це дуже прибутковий бізнес. І собі зароблять, і місту допоможуть, і село від клопотів звільнять. І навіть Вас прикриють від дошкульних журналістських насмішок про сміття. Якщо треба, звертайтеся. По столику для кожного з вас ми у майбутньому коворкінгу зарезервуємо…
Любомир Захарчук.
