Національний музей у Львов імені митрополита Андрея Шептицького розміщений в самому центрі Львова. Він є окрасою міста і улюбленим місцем не лише львів’ян, але й туристів. Головна експозиція часто оновлюється, тематичні виставки завжди приваблюють шанувальників високого мистецтва. Також тут зберігається найбільша колекція давніх українських ікон, які є візитною карткою України.
Завідувачка відділом давньоукраїнського мистецтва Марія Гелитович розповіла, що львів’яни більше приходять на вихідних, а от туристи - у будні дні.
Дар Митрополита Андрея
Національний музей був запроектований на початку ХХ ст. як промисловий музей, його архітектура зорієнтована на європейські зразки провідних музеїв.
«Саме тому ми маємо дуже репрезентативний зразок музею з урахуванням освітлення, анфілади кімнат, де є наскрізний простір для максимально доброго освітлення. Це дуже важливо для музею. Маємо купол верхнього освітлення. Також маємо добре приміщення для фондів, хоч зараз у нас дуже багато експонатів і не все вміщається», - зазначила Марія Гелитович.
Вона наголосила, що за часів радянської влади була традиція найкращі приміщення забирати під музей Леніна, тому така доля не оминула і Національний музей.
«На початку 90-х років, коли Україна здобула незалежність, виникла ідея цей найкращий музей передати для Національного музею у Львові, адже він є найбільшою скарбницею українського мистецтва не лише у Львові, але й в Україні», - сказала Марія Гелитович.
На сьогодні Національний музей у Львові налічує понад 140 тис. експонатів. Однак Марія Гелитович наголошує, що справа навіть не у кількості, а у їхній цінності. Чи не найбагатшими є зали названі іменем першого директора Іларіона Свєнціцького.
Марія Гелитович наголосила, що у цих залах наразі представлено лише 5% від того, що зберігається у фондах.
«Наш музей славиться найбільшою збіркою українських ікон не лише в Україні, але й у цілому світі. У нас налічується понад 4 тис ікон. Найкращі і найцінніші зразки представлені в експозиції і доступні для огляду, але дуже багато так само цінних робіт маємо в запасниках, і це наша проблема, бо ми не можемо представити більш повно історію нашої ікони», - сказала вона.
Марія Гелитович наголосила, що історія української ікони базується в основному на збірках Національного музею. Особливо багато унікальних ікон, датованих XV - XVI ст.
«Історія музею починається із 1905 року. З ініціатива митрополита Андрея Шептицького був заснований «Церковний музей». Для чого? Справа у тому, що основа збірки – це сакральне мистецтво, тобто освячені речі, які використовували під час Літургії. А такі речі, коли вони виходили із ужитку, - їх спалювали, бо не можна було, щоб вони десь лежали без застосування», - розповіла Марія Гелитович.
За її словами, багато старовинних ікон у ХІХ - на початку ХХ ст. вважалися вже не модними, отож, їх переважно спалювали, або переносили з однієї церкви до іншої. Саме тому Митрополит Андрей Шептицький задумав заснувати музей, де б ці ікони зберігалися не лише як предмети культу, а як такі, що мають мистецьке значення.
«Митрополит Андрей дуже добре відчував мистецтво і взагалі був тонким знавцем, освіченим і ерудованим, тому він вмів оцінити високий рівень виконання давніх ікон. Особливо ікон XVI ст. Візантійська стилістика відходила на другий план, а Митрополит Андрей знав ціну тих ікон як мистецьких витворів. Він заснував музей, де були не лише ікони, а й інше церковне приладдя. Так музей розширювався і розвивався. Священики з церков передавали Митрополиту багато пам’яток, відгукнувшись на його заклик передавати в музей те, що вийшло з ужитку», - розповіла Марія Гелитович.
Вона розповіла, що коли музей почав налічувати велику кількість експонатів у збірці, їх треба було вивчати, музею був потрібен управитель. Саме тому Митрополит Андрей запросив на посаду директора відомого музеєзнавця Іларіона Свєнціцького.
(Додамо, що у день нашого інтерв’ю, 6 квітня, Іларіону Свєнціцькому виповнилося 141 рік від дня народження).
«1913 року урочистим актому Митрополит Андрей Шептицький передав приватну фундацію «Церковний музей» в дар українському народу. Для цього він купив віллу на вул. Драгоманова, де і відкрилася перша експозиція для публічного огляду. Раніше Церковний музей існував, як закритий музей з приватною збіркою і не був доступний для загалу», - зазначила Марія Гелитович.
Вона наголосила, що саме від того моменту й розпочалося активне музейне життя, каталогізація, упорядкування збірок.
«Іларіон Свєнціцький їздив в експедиції на Лемківщину та Бойківщину, де збирав експонати для поповнення музейних збірок. Відтак, основою нашої колекції стали ікони XV - XVI ст., які походять з теренів Західної України – Лемківщини та Бойківщини, адже саме там збереглося найбільше таких ікон. До 1939 року колекція поповнювалася дуже активно. З приходом радянської влади настали важкі роки. Була інша антирелігійна ідеологія і пропаганда. Але навколо музею завжди концентрувалися видатні постаті. Сам Митрополит Андрей дуже підтримував художників, посилав їх здобувати освіту у європейських школах», - розповіла Марія Гелитович.
Покровитель Львова на чорному коні
Марія Гелитович наголосила, що найцінніші ікони у збірках музею датуються XIV ст.
«У нас зберігаються ікони, які є візитними картками не лише нашого музею, але й українського іконопису загалом. Наприклад, ікона св. Юрія Змієборець зі Станилі, що біля Дрогобича, яка датується XIV ст. Це шедевр нашого іконописного мистецтва. Тут ми бачимо дуже лаконічний вияв боротьби добра і зла, перемоги добра над злом. Святий Юрій зображений на чорному коні, що в іконописі є рідкістю. Переважно його малюють на білому коні. Окрім того, на іконі нема ніяких додаткових сценок. Лише смуга позиму, червоний плащ як символ мучеництва і перемоги та дуже лаконічна композиція. Присутня діагональ витягнутої руки, списа, що пробиває змія, та друга діагональ – здиблений кінь», - розповіла Марія Гелитович.
Спас з монастиря, заснованого князем Левом
Марія Гелитович наголосила, що в музеї є ще ціла колекція ікон з особливою історією.
Ще одна із найбільш архаїчних ікон у колекції музею походить із незбереженого храму у селі Спас (Старосамбірський район, Львівщина, - ред.). Це ікона Преображення Господнього, яка перебувала у Свято-Преображенському монастирі, ймовірно заснованим князем Левом Даниловичем у ХІІІ ст.
«В с.Спас був дуже давній монастир, який пов’язують ще із князем Левом. Як стверджують історики, саме у цьому монастирі останні свої роки життя провів сам князь Лев, на честь якого заснували місто Львів. Ми не знаємо, де він похований - чи в Лаврові (село поруч), чи у Спасі, але відомо, що в останні роки він став монахом. Ікона походить з монастиря, але монастир був закритий і церква також. Цю ікону перенесли у сусіднє с. Бусовисько (Старосамбірський район Львівської області, - ред.). Вона відома, як ікона Преображення із Бусовиська», - розповіла вона.
За словами Марії Гелитович, ікону Преображення із Бусовиська датують XIV ст. Вона наголосила, що це перше зображення Преображення Господнього в українській іконі.
«Це храмова ікона. Вона надзвичайно монументальна, велика за розмірами, які ще більш оптично збільшує зображення скелястих гір. Але одночасно ікона мініатюрна. Якщо звернутися до трактування ликів, зображених на іконі, до трактування елементів зображених на горах, квітів та тварин, то це тонке та мініатюрне письмо. Вміння поєднати велич мініатюрного та монументального характерне для українських ікон XIV - XV ст., особливо такого високого рівня. Вона створена кимось із монахів, бо давні ікони ніколи не підписували і не ставили на них дат, адже вважали, що писання ікон – це богоугодне діло, і що Бог є інспіратором зображення, а при написанні ікони рукою іконописця водить Святий Дух. Власне, перші іконописці були переважно з монастирського середовища», - розповіла Марія Гелитович.
Вона наголосила, що ікона Преображення Господнього вражає містикою: «Христос не стоїть на горі, а зображений у невагомості, бо показав свою Божественну суть. Білий одяг і лице сяє, як світло. Від нього виходять промені і сягають до трьох улюблених учнів Петра, Якова та Івана. На жаль, ікона внизу пошкоджена, але однаково вражає своєю монолітністю і витонченістю у барвах і в пластиці, формі і в духовній наповненості. Маємо шедевр, який є одним із найвідоміших в українському іконописі».
«Це дар митрополита Андрея Шептицького, вона у 1913 році потрапила до нас і в музеї перебуває вже більше як сотню років. За цей час ікона постійно була в експозиції на чільному місці. Експозиції у нас змінюються, але ці ікони залишаються ключовими, бо є окрасами музею», - наголосила Марія Гелитович.
Та, що супроводжує в дорозі життя…
В експозиції музею також є найдавніше зображення ікони Богородиці Одигітрії із похвалою, датована XV ст., із с. Підгородці, що на Львівщині.
Марія Гелитович наголосила, що це іконографічний тип, який був дуже розвинений в українському іконописі: «В Україні багато ікон Одигітрій, адже це та, що супроводжує в дорозі життя. Дуже багато є Богородичних чудотворних ікон. Ця традиція, за легендою, походить ще від прижиттєвих часів Богородиці. За переданням, першу ікону Богородиці намалював євангеліст Лука. Коли ми читаємо Євангелію від Луки, то натрапляємо на багато особистих моментів із життя Богородиці, те, що могла знати лише вона. Зокрема, Лука говорить про Благовіщення. На цій іконі Богородиця вказує на немовлятко Ісуса, як на дорогу життя. Завжди в українських іконостасах саме ця ікона була в намісному ряді парною до ікони Христа Спасителя».
Богородиця Одигітрія, за словами Марії Гелитович, також характерна монументальністю.
«Вираз обличчя Богородиці самозаглиблений та одухотворений. Це візантійська традиція зображення, яке дуже пронизане внутрішньою наповненістю і переживанням. Вона одночасно споглядає Бога і вболіває за долю своєї дитини. Ідея Богородиці Одигітрії в намісному ряді – це ідея Боговтілення. Обабіч так званого середника зображені пророки, які передбачали, що з Діви народиться Син Божий, і кожен із них тримає хартію, на якій є слова пророцтва і символи. Яків, наприклад, тримає в руках драбину, як символ єднання Землі і Неба», - звернула увагу Марія Гелитович.
Вона наголошує на насиченій колористиці ікони, дрібних деталях та акцентах.
«Ікони понищені і багато є втрат впродовж століть. Вони дерев’яні, набирали вологу, а тому завжди внизу ікона пошкоджена".
"Не слід забувати, що кольори в іконописі теж мають символи. І тут (зображення ікони Богородиці Одигітрії) також ми бачимо Богородицю не у вишневому мафорії, як це зображали пізніше, а у коричневому. Коричневий – це знак покори. Дуже рідко можна зустріти в іконах темний мофорій Богородиці. Хритос має одяг пронизаний промінцями золота, бо він випромінює світло», - наголосила Марія Гелитович.
За її словами, в музеї загалом зберігається близько 70 ікон такого типу.
«Взагалі Богородичний культ в Україні дуже поширений, адже ще Ярослав Мудрий передав український народ під покров Богородиці. У нашій колекції більше як 300 Богородичних ікон. Якщо в експозиції музею загалом виставлено 300 ікон, то ми б могли всю експозицію побудувати виключно з ікон Богородиці», - розповіла Марія Гелитович.
Вона наголосила, що в Україні у XV – XVІ ст. окрім Богородиці дуже шанували св. Юрія, св. Параскеву і св. Миколая.
Воздух-плащаниця XVст.
Як зазначила Марія Гелитович, в музеї є великий фонд давніх декоративних церковних тканин.
«У нас зберігаються так звані гаптовані тканини з сюжетними зображеннями. Це покрови на чашу, покрівці, фелони. Найраритетнішою пам’яткою музею є плащаниця XV ст. з церкви Архангела Михаїла с. Жирівка, (Пустомитівський район, Львівщина, - ред.).
«У 1913 році до музею її привіз перший директор Іларіон Свєнціцький, і вона також є одним із чільних експонатів. Нещодавно ця плащаниця пройшла повний комплекс реставрації і тепер постійно буде присутня у виставковому залі. Це найдавніша плащаниця, яка збереглася в Україні. У нас є ціла колекція плащаниць, але ця є найдавніша. Вона представляє іконографію давніх візантійських зразків, де представлена Богородиця та улюблений учень Ісуса Христа Іван Богослов, який стояв при Христі. Саме йому Ісус передав Матір в опіку. Бачимо, що Богородиця тримає на колінах голову Ісуса, а Іван прихилися до його ніг. На другому плані тіло Христа оплакують Ангели», - зазначила Марія Гелитович.
Вона вказала на мелодійність ліній, спокій у зображенні: «Тут нема виразу патетики, коли ми бачимо при гробі і Марію Магдалину, і динамічну композицію. Тут композиція спокійна. Дуже злагоджені барви, майстерна робота. Золото і шовкові нитки дуже гармонійно поєднуються у кольорах. Техніка виконання - гапт по лічбі, який дає ефект мерехтливого світла – це справді ювелірна робота майстра. Ми маємо без перебільшення шедевр».
Як зазначила Марія Гелитович, загалом в музеї представлено більше як 70 плащаниць. У 2010 році в музеї була виставка «Від Тайної вечері до Воскресіння», на якій були представлені 5 тематичних груп.
У музеї над плащаницею з церкви Архангела Михаїла розміщене розп’яття з предстоячими.
«Це одна із найдавніших композицій – Голгота кінця XV ст. з Борщевич, де розп’яття і предстоячі вирізані по контуру зображення. Такі ікони увінчували іконостас», - сказала Марія Гелитович.
Український Рафаель
Цього року в Національному музеї відзначають 350-річчя з дня народження видатного українського іконописця Йова Кондзелевича - вперше презентують відреставрований Вощатинський іконостас.
Власне, нині в Музеї відкрили виставку, присвячену цій події, але загалом заплановано цілу серію різних заходів.
«Зокрема, на Міжнародний день музеїв 18 травня у Національному музеї буде представлений один із особливих іконостасів, створених Йовом Кондзелевечем та його учнями - Вощатинський іконостас, який ніколи не виставлявся. Іконостас був представлений в експозиції лише окремими фрагментами, а тепер він на реставрації», - зазначила Марія Гелитович.
Вона додала, що в процесі реставрації іконостасу під верхнім пізнішим шаром одного з фрагментів виявили ікону, виконану Йовом Кондзелевичем, якого вважають українським Рафаелем.
«Ми відкрили багато цікавого, адже деякі ікони були під пізнішим малюнком, не його руки, а орієнтовно від ХІХ ст. В іконостасі була композиція Бог-Отець. Видно було що це реміснича, не професійна робота. Ми мали сумніви, як виставити цю роботу поруч із роботами Йова Кондзелевича. Реставратори зняли верхній шар, адже він не мав ніякої мистецької вартості, і під ним виявилася ікона Богородиці з ангелами, виконана Кондзелевичем. Вона мала певні втрати, тому, напевно, її свого часу і перемалювали, але вона високого мистецького рівня. Отож, іконостас буде виставлений на Міжнародний день музеїв 18 травня», - розповіла Марія Гелитович.
Вощатинський іконостас є пізнішою роботою іконописця і датується 1722 р. Іконостас створили для Загорівського монастиря в с. Вощатин, Волинь.
Нагалосимо, що на постійній експозиції у Національному музеї перебуває ще одне творіння Йова Кондзелевича – Богородчанський іконостас 1698-1705 років.
«Богородчанський іконостас – це шедевр українського барокко, зокрема, Кондзелевича, як майстра. Іконостас виставлений повністю. Для нього відвели цілий зал на другому поверху. Однак він експонований не у цілісній конструкції, адже це не дозволяють зробити великі розміри (ширина - 13 м., висота – 11 м.). Тому іконостас виставлений у трьох секторах. Намісний ряд, пророки, апостоли та бічні вівтарні композиції. Це грандіозний комплекс різьби і живопису», - розповіла Марія Гелитович.
Як зазначила Марія Гелитович, на іконі «Антоній та Феодосій Печерські» (в Богородчанському іконостасі) Йов Кондзелевич достовірно відтворив архітектуру Успенської церкви (що Києво-Печерській лаврі) з усіма її деталями. Дослідниця припускає, що ймовірно рисунок був виконаний з натури.
Також вона радить звернути увагу на різьбу: "Тему Євхаристії виражено в алегоричній дерев'яній скульптурі пелікана, який годує своєю кров'ю пташенят. Це рідкісно і скульптура вміщена біля підніжжя Розп'яття, підкреслюючи зв'язок із життєдайною Христовою жертвою. Та сама тема знаходить свій вияв в орнаментальному мотиві виноградної лози у візьбленних колонах іконостасу і в обрамленні Розп'яття".
Марія Гелитович звернула увагу на написи автора, які є на Богородчанському іконостасі, які фіксують дату створення пам’ятки.
«На намісній іконі «Спас-Учитель» дату 1698 рік вирізано двічі і левкасі в лівому нижньому куті ікони – кириличними буквами та арабськими цифрами, а також виписано ім’я «Йов» і літери «ZБМ», що прочитується як абревіатура «законник Білостоцького монастиря». На іконі «Вознесіння» в лівому нижньому куті вміщено авторський текст Кондзелевича: «Недостойний ієромонах Йов Кондзелевич, монах загальножительного монастиря Білостоцького , рукою власною створив року Божого 1705 березня», - а у правому нижньому куті бачимо дату 1705 арабськими цифрами», - зазначила Марія Гелитович.
Як зазначила Марія Гелитович видатний іконописець Йов Кондзелевич походить із Жовкви, але в 19 років він подався на Волинь і став монахом, а вже за рік він став священиком і після того його життя і діяльність пов’язане з Волинню.
«Богородчанський іконостас був виконаний для Скину Манявського, це Івано-Франкцівська область, для православного монастиря. Тому там відчувається дух візантійського мистецтва. Йов Кондзелевич не працював сам, а мав своїх майстрів. Особисто він працював над найбільш відповідальними частинами іконостасу, а менш відповідальні речі. Тому на іконах одразу видно, що рука майстра інша», - сказала Марія Гелитович.
Історія Богородчанського іконостасу дуже цікава. Про шедевр стало відомо, коли у 1880 році галицький археолог граф Войцех Дідушицький, відвідуючи з науковою метою Галичину, побачив у храмі міста Богородчани іконостас високого мистецького рівня та виявив на іконах підписи з іменем ченця Йова Кондзелевича.
У ХХ ст. пам’ятку починають активно досліджувати. Іконостас до Скину Манявського створено для Хрестовоздвиженської церкви, зведеної у 1681 році на місці старого скитського храму, який спалили турки у 1676 році. Праця над вівтарною перегородою тривала сім років відповідно до зафіксованих дат.
У 1785 році австрійська влада закрила монастир, тож іконостас продали до церкви Пресвятої Трійці у м. Богородчани, де він перебував майже сто років. Тут його і побачив Дідушицький і з його ініціативи іконостас був зачислений до пам’яток державного значення.
У часі Першої світової війни з метою захисту пам’ятки від російських військ іконостас у 1916 році був демонтований і перевезений до Віденського музею мистецтва та релігії, де він перебував до 1920-их років. Потім ним зацікавилася польська влада, і його перевезли до одного з варшавських музеїв.
Вже у 1924 році завдяки клопотанню та фінансовій підтримці митрополита Андрея Шептицького іконостас було передано Національному музею у Львові, де він до нині перебуває у експозиції.
Підготували Олена Ляхович та Анна Джунківська.
