Генеральний директор Львівського національного театру опери і балету ім. С. Крушельницької Тадей Олександрович Едер 17 лютого відсвяткував своє 70-річчя. Про життя, театр та життя в театрі він розповів в інтерв’ю для Гал-інфо.
- Озираючись на минуле, як би Ви оцінили свої здобутки на посаді директора Львівської опери?
-Мені складно про це говорити, адже, як кажуть, не мені діла свої судити. Скажу єдине, ми ніколи не цінимо те, що маємо, а щойно втративши, починаємо усвідомлювати вартість втрати. Життя – це дуже складна штука. Те, що було вчора, не повториться сьогодні, а те, що переживаємо сьогодні, не буде завтра. І кожен день – це щось нове. Наші наміри не завжди збуваються так, як ми хочемо, бажань у людей багато, але не всім бажанням судилося здійснитися. Але коли щось таки стається саме так, як ми запланували, то має пройти певний час, щоб можна було оцінити здобуте. Чи добрі були ті бажання? Чи справедливі? Чи принесли вони комусь користь? Не собі, а комусь. Бо судити треба по комусь, адже якщо мені буде добре, а моєму колективу зле, то ця робота не принесе мені радість. Це все життєвий досвід.
- Як Ви стали директором Львівської опери?
- Людина з раннього дитинства повинна знати, що таке хліб. Власне, на землі є три типи людей, які споживають святий хліб... Перший – це людина голодна, вона буде їсти черствий хліб, крихти, сухарі. Вона не перебиратиме нічим, бо вона голодна. Другий тип – це людина сита. Вона йде до магазину і обирає те, що хоче, не питає, скільки це коштує, обирає те, що їй смакує. Але є й третій тип - це людина, яка знає, що таке зорати, посіяти, зібрати, змолотити, спекти і покласти на стіл. Для неї хліб – це найбільша цінність, бо вона шанує чужу працю і чужий піт. Коли я не буду шанувати вашу працю, ви ніколи не пошануєте мою. Це питання людських стосунків, ставлення до особисті і до результату. Коли цей хліб приносить комусь радість – це найбільше щастя для людини.
Якщо ж говорити суто про театр, то це мій дім. Тут віддано багато мого життя. Я прийшов сюди на початку 70-их років. Я не планував цього, я планував реалізувати себе в іншій сфері, але доля розсудила інакше. Загалом я починав свою трудову дорогу вантажником, санітаром, просто робітником. До театру я прийшов звичайним адміністратором, але я дякую долі за це, бо я вчився і вчуся досі. Сократ сказав: «Я знаю те, що я нічого не знаю». Нерозумна людина вважає, що вона знає все. Ні, що старшим ти стаєш, то більше ти розумієш, що замало вивчив, що замало часу тобі було на те знання, бо кожний день – це велика життєва наука.
- Чим Львівська опера різнится від інших театрів
- Опера – це не театр. Це по формі театр, а за змістом це не театр, адже ніхто у світі в Оперний театр на вистави не ходить..., ходять на виконавця. Це не драматичний театр, коли я чекаю, що буде у другій дії і який буде фінал. Тут фінал не цікавить, а цікавить виконання, Божий дар голосу і тільки це має цікавити слухача. Коли спів мене хвилює, змушує переживати, плакати, страждати разом з головним героєм – це велике мистецтво. Але чи можна все це робити, коли обшарпані стіни? Напевно, ні. Це очевидно. Не можна приводити додому гостей, коли брудно і неохайно. Театр – це велике життя, бо він вчить мудрості.Тому моя ціль - зробити театр величним. Навіть таке. Пройдіться театром після вистави і не побачите бруду в кімнатах, коридорах чи гримувальних. Люди шанують чужу працю.
А якщо говорити про найважливіше, то йдеться про культуру нації. І ми в театрі почали з того, щоб віддати належне тим людям, які у світі спричинилися до слави нашого Оперного. Почали із перейменування нашого театру на честь Соломії Крушельницької, встановлено 5 скультупних портнретів славетних наших виконавців. Аби люди знали, що це українці, що ця земля родила, родить і буде родити великі таланти..
Ви знаєте, де б я не був, але нема Опери в Європі, де б не працював українець чи українка. І тут постає питання, чому вони мають виступати під чужими прапорами? Власне, нам вдалося зробити те, що за останні п’ять років жодна людина добровільно не пішла з Львівського оперного театру. Це найвища оцінка роботи театру, що ніхто не хоче звільнятися. А були часи, коли люди масово втікали. Нині у нас спокій, усмішки і добре ставлення. Я не кажу, що у нас геть усе ідеально, адже це було б неправдою. Стаються всілякі випадки, це життя, але ми щораз розв’язуємо наші проблеми. Треба вміти вислухати людину, не образити її, допомогти – це досвід, який приходить з роками. Керівник не повинен зустрічати холодним поглядом і серцем. Треба вміти зняти напругу. Мені було б не приємно, якби від мене виходили і тріскали дверима, або коли я б йшов дорогою, а зі мною не віталися б. Це найстрашніше… Але коли людина подає тобі руку, то чи буває інше щастя? Тоді хочеться робити людям добро.
- Як змінились глядацькі смаки?
- Нині запанувала зовсім інша ментальність. Є телебачення, є Інтернет, інші смаки і вподобання. Можливо, це і добре, але... мене критикуватимуть за ці слова, однак я маю це сказати. Європу заполонила африканська культуру. Там основний інструмент ударний, немає скрипки, немає фортепіано. Як можна сьогодні на одну площину ставити естраду і класику. Звісно, і те, і друге має право на існування. Комусь подобається одне, а комусь інше. Коли співає оперний співак, а перед ним оркестр, до 70 осіб, а позаду хор – до 80 осіб, і чотири години без права на мікрофон, він співає за оркестром, це який треба мати Божий дар! Я думаю, що час усе розставить на місця, так би мовити, відфільтрує. Мистецтво, книжка, література, живопис - ось що формує істинну культуру.
Примусити людину прийти в театр – це не проблема: є цукерки, є реклама, є оголошення, а от примусити людей аплодувати в залі… Може бути три хлопка, або ж зал встане і подарує бурхливі аплодисменти і кілька разів викличе на поклін артиста. Тоді є радість від тих страждань, які вимагає ця сцена. Тоді ніхто не питає, хто це співав - українець, росіянин, поляк? Ні, адже співав чи танцював працівник Львівської національної опери.
- Ви, напевне, маєте улюблену постановку. Що це - опера, оперета чи балет?
- Класика, якщо вона класика, то вона вже й улюблена. Я завжди запитую у великих митців, і вони не можуть дати мені відповідь на одне запитання. Чому всі опери здебільшого закінчуються трагічно? Тому, що власне на тій людській трагедії ми починаємо розуміти себе. Не кради, не вбивай, не заздри, бо ти матимеш фінал, який тобі покаже опера. Ти потім отримаєш найбільше страждань, і ти відповідатимеш за ті вчинки. Коли люди виходять після опери, дуже мало хто розмовляють один з одним… Люди переусвідомлюють те, що побачили, а якщо це ще й ідеальне виконання, близьке до геніальності, то це примушує людей по-інакшому подивитися на себе.
- За весь час роботи у театрі, який у Вас найяскравіший спогад?
- Кожний день (усміхається), бо він не повторний.
- Ви казали, що театр Ваш дім, як Ви відпочиваєте?
- Одним словом тут важко відповісти. Скажіть, хто поруч з вами, і я скажу, як ви відпочиваєте. Самому відпочивати – це не відпочинок, а з кимось… він зовсім інший. А якщо біля вас є людина, яку ви кохаєте, то дотик до її руки робить вас щасливим. Тоді не думаєш, як відпочивати, адже навіть перейтися вулицею – це вже відпочинок. Просто прогулятися, тримаючись за руку, аби відчувати один одного, адже під руку тримається той, хто боїться впасти. А триматися за руку – це інакше. Кожен просить у Бога: роби все, щоб я не залишився сам.., краще я піду першим. Це є життя, а якщо воно є, то один із найкращих відпочинків, коли ти із кимось тримаєшся за руку все життя – від моменту знайомства до останнього дня на цій землі.
- Ніколи не задумувались над тим, як би склалася Ваша доля, якби ви не прийшли у театр?
- Ми собі не обираємо ім’я, маму, долю. Якщо воно так є, то треба дякувати Господу за свою долю, якою б вона не була. Життя – це не є рівна лінія, це коливання з різною амплітудою, колись піднесе, іншим разом опустись, десь сльози, а колись і радощі. І велика радість від досягнень свого життя, як у людини, яка посадила і виростила дерево, сад…
Довідка.
Тадей Олександрович Едер розпочав трудову діяльність 1967 року як артист оперної студії Львівської консерваторії. 1968 рік – артист заслуженої хорової капели «Трембіта».
Цього ж року закінчив вечірній юридичний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка. 1970–1998 рр. працював адміністратором, заступником директора Львівського театру опери та балету й директором Львівської обласної філармонії. З серпня 1998 року – на посаді генерального директора Львівського театру опери та балету імені Соломії Крушельницької. Тадей Едер – заслужений працівник культури України, повний кавалер орденів «За заслуги», має ордени Ярослава Мудрого V ступеня, Володимира Великого ІІ ступеня, лауреат Міжнародної премії Лео Вітошинського (Австрія), лауреат Міжнародної премії Михайла Стріхаржа (Німеччина). Нагороджений офіцерським Золотим Хрестом Польщі, медаллю імені Олександра Пушкіна (Росія).
