Останнім часом поняття «фашизм» набуло особливої популярності у політичному дискурсі України. При цьому значеннєві межі цього політичного терміну, на думку багатьох, безпідставно розширено. Отож, Гал-інфо звернулося за тлумаченням суті явища фашизму до політолога, професора політології Львівського національного університету імені Івана Франка Анатолія Романюка, який спеціалізується на дослідженні політичних доктрин.
Політолог розтлумачив, що є два підходи до визначення поняття «фашизм». Перший пояснює фашизм як суспільно-політичний рух, політичну доктрину, ідеологію, яка сформувалася та була реалізована у період 20-40-их років ХХ століття в Італії.
Ширше розуміння означує фашизм як явище, що було притаманне не тільки для міжвоєнної Європі, а й низки країн Азії, Латинської Америки, де так само існувалиподібні доктрини і політичні рухи та партії.
«Якщо говорити про зміст фашизму, то це явище має ряд характеристик, за якими ми можемо вирізнити той чи інший націоналізм, який був властивий для конкретної нації, як фашизм
Насамперед доктрина фашизму по своїй суті завжди була пов’язана з елементами, які ми можемоокреслити як антираціональні. Тобто раціональні оцінки, які людство напрацьовувало у процесі свого розвитку, відкидалися, натомість окремим явищам в ідеології фашизму надавалась суто емоційна характеристика. Тобто, у цій доктрині наголос робився не на аргументах, доказах, а на оцінках, яскравих визначеннях, орієнтованих на емоційні реакції. Окрім того антираціоналізм в фашизмі набуває ще і антиліберального звучання. Лібералізм критикувавсяза слабкість, толерантність , багатоманітність тощо», - пояснив Анатолій Романюк.
Іншою характерною рисою фашизму політолог назваввождизм.
«Такі партії переважно були орієнтованіна харизматичного вождя, внаслідок чого вони були сильно централізованими. Відповідно, з приходом фашистів до влади, вони поширювали і на ціле суспільство культ особи-вождя. При цьому фашизм підтвердив одну з максим політичної науки - політична сила, яка побудована як авторитарна, ніколи не буде і не зможе будувати демократичне суспільство. Вона завжди формуватиме авторитарне суспільство», - пояснив науковець.
За його словами, фашизм з’являється у період криз, коли суспільство переживає економічні проблеми і його лихоманить. Як зазначив Анатолій Романюк, саме таким періодом був міжвоєнний час, після Першої світової війни, коли масово закривались заводи і фабрики, гроші моментально знецінювались, величезна кількість людей втратила роботу. Отож, у своїх програмах фашизм активно звертався до ідей соціалізму. Щоб залучитись підтримкою широких верств суспільства, представники фашизму використовували гасла і положення, спрямовані на соціальний захист, подолання бідності, боротьби із проблемами капіталістичного суспільства. Більшість цих положень були популістськими і не могли бути іншими. Все це було необхідне для завоювання влади з допомогою демократичних механізмів – виборів. Після приходу до влади, фашистські партії, як правило, відмовлялись від лівих гасел і швидко ставали правими. Відповідно тоді головний наголос робився на державі, а інструментами ставали силові структури і примус/державний терор.
Наскільки можливе відродження фашизму у сучасному світі?
«В європейських країнах після уважного аналізу умов, які призвели до виникнення фашизму, науковці/експерти і головні політичні актори дійшли висновку, що такі явища більше не повинні повторюватись. Відтак сформувався консенсус, що суспільство повинно бути соціально орієнтованим, громадянам мають бути гарантовані відповідні стандарти життя. Тому у період після Другої світової війни ми спостерігали активний розвиток соціального лібералізму, а також демократичного соціалізму. Соціал-демократи, фактично, стали домінуючою політичною силою у більшості європейських країн. Вони зуміли реалізувати низку масштабних соціально орієнтованих програм. Більше того, навіть традиційні праві партії, як-от, християнські демократи, також запровадили в той період різноманітні соціальні проекти. Це призвело до того, що європейські країни перетворились у соціальні держави. Соціальна політика не просто декларується на папері чи у виступах політиків, а реалізується на практиці, забезпечено високий рівень життя для більшості населення.
По-друге, якщо до Другої світової війни націоналізм сприймався як одна з доктрин, то вже після війни етнічний націоналізм сприймається як потенційна загроза, підстава для формування організацій та рухів фашистського типу. Тому Європа відкидає доктрини етнічного націоналізму. І ми бачимо, що у сучасній Європі домінує політичний націоналізм, який більше має націонал-демократичний характер.
Тому говорити сьогодні про відродження фашизму в Європі навряд чи можна. Більшість структур, які ідентифікують себе як неонацисти, мають маргінальний характер».
Як тоді пояснити появу крайніх правих політичних партій?
«Поява і розвиток крайніх правих політичних партій має трохи іншу причинність. Цей феномен не можна трактувати, як продовження явищ, які дали підстави для зародження фашизму. У Західній Європі видано дуже багато праць, предметом дослідження яких є нові праві партії. Власне, дослідники уважно проаналізували, чиможна такі партії вважати неофашистськими і дійшли однозначного висновку – вони не є фашистськими партіями. Так, вони є крайніми правими силами, адже пропонують радикальні методи вирішення суспільних проблем, які переважно пов’язані з одним питання – міграцією. Тому досить часто, ці партії мають додаткове означення – анти іммігрантські. Але щодо решти проблем, то європейські нові праві партії займають чітку позицію, яка відповідаєзагальному напрямку розвитку демократичних європейських країн. Ніхто не ставить під сумнів панівний суспільний лад, демократичні цінності.
Відродити те, що було у міжвоєнний період, неможливо, тоді були інші умови. Тоді фашистські рухивиникати у більшості європейських країн, але це було зумовлено, власне, особливостями міжвоєнного періоду. Сьогодні зовсім інші обставини, тому говорити про відновлення фашизму у тому форматі, який був у міжвоєнний період, я думаю, не можна.
Можна говорити про наявність особливих характеристик, які можуть призвести до модифікації, яку дослідники ідентифікують як постфашистську формацію. В даному випадку ми говоримо про те, що присутність у програмних документах окремих політичних сил чітких постулатів етнічного націоналізму, наявність антиліберальних і, певною мірою антидемократичних складових, вождізму, високої централізації в організації партії – усе це дає підстави уважно слідкувати за цими партіями та їх діями».
Чи можна стверджувати, що проведення так званих «Антифашистських маршів» в Україні є безпідставним?
«Антифашистські акції, які прокотились Україною минулого тижня, мали політично замовний характер. Це не була реакція, спрямована проти фашизму, адже для того, щоб давати реакцію на явище його для початку потрібно кваліфікувати, чітко вказати в чому сьогодні полягає загроза.
Проблема у тому, що в Україні сьогодні використовують дуже багато концептуальних понять, але не завжди намагаються зважати на їх змістове наповнення. Політики жонглюють цими поняттями, а в цьому криється велика небезпека. Політика у європейських країнах значною мірою базується на серйозній аналітиці, на відповідності термінів, які вживають, змістовому наповненню. Тому, коли в Європі говорять прозагрозу фашизму, товони аргументують, чому саме вони так вважають. Коли ж в Україні використовують ці терміни, то їх не підкріплюють аргументами. Окремі політики заявляють, що опозиція – це фашисти.
Проблема в тому, що такі слова, як «фашизм», в Україні вживають легко, але європейське суспільство звикло, що преса та політики відповідальні за те, що говорять. Коли європейська преса розглядає сучасну ситуацію в Україні, особливо в світлі можливого рішення про асоціацію України і ЄС, то вони не пропустять повідомлень, які надходять з України – у цій країні розвивається фашизм. Однак в Європі, фашизм сприймають у тих змістових параметрах, які сформовані у західній політичній науці. Відповідно громадська думка європейських країн почує таке повідомлення і зрозуміє його так, як вчили в університеті. Експлуатація фразеології щодо загрози фашизму в Україні, де факто може бути вигідна тим, хто не підтримує європейської орієнтації нашої держави.
Одночасно, в Україні є потреба в серйозній політичній дискусії та ґрунтовному політичному аналізі того, що ми називаємо програмними документами політичних партій і тієї практики, яка цими партіями реалізується. Для всіх основних політичних партій властива тенденція різної міри відповідності програми і виборчих програм. Останні, як правило, перевантажені популізмом, і політичні актори, як провладні, так і опозиційні, не бачать в цьому жодних проблем. Більше того, багато політиків, як провладних так і опозиційних, звикли формально трактувати власні програмні документи. Вони не обтяжують себе необхідністю виконувати прийняті зобов’язання, оскільки завжди можна написати або замовити, щоб написали нові, більш привабливі.
В організаційному плані більшість партій мають вождистський характер, їм притаманний високий рівень централізму, всі вони мають абсолютно не прозоре фінансування тощо. Інститут політичних партій, рівно як і інші політичні інститути є потужними за своєю сутністю та функціональними навантаженнями. Ними не можна бавитись. І суспільство не може дозволити певним групам людей на власний розсуд використовувати ці інститути.
Політики повинні усвідомити, що терміни, які вони використовують, мають конкретний зміст, тому вдаватись до цих термінів тільки з тої причини, що вони гарно звучать, або щоб когось налякати – це не припустимо. Проблема української політики у тому, що форма не завжди підкріплена тим змістом, який розуміють у Європі».
Наскільки такий галас щодо загрози фашизму в Україні вплине на репутацію держави у світі?
«Скажу тільки, що це не пішло на користь Україні. Знаєте, зашкодити репутації нашої держави дуже складно, бо український політикум протягом тривалого періоду вже й так зіпсував свій імідж та імідж країни. Проблема у тому, що цей імідж треба змінювати, буквально «ламати». Формально всі парламентські партії говорять про підтримку європейського вибору для України. Дуже добре. В такому разі ці політики повинні бути свідомі того, що їхні заяви, декларації та дії мають бути спрямовані на те, щоб поступово, крок за кроком, ми входили в нову систему координат, а не жили у тій, яка зручна для когось. На жаль, в українській політичній практиці рішення, які приймають та практика постійно йдуть у розріз із тими тенденціями та парадигмами, які є прийняті та працюють у європейських країнах».
Розмовляла Анна Новик.
