У Львові ось вже чотири роки працює Музей-меморіал «Тюрма на Лонцького». Працює у приміщенні із жахливою історією. Воно вражає і жахає, коли подумаєш, що бачили та чули стіни цієї колишньої в’язниці. Однак і про жахливі сторінки історії ми маємо зберегти пам'ять.
Генеральний директор музею «Тюрма на Лонцького», відомий український історик та дослідник Руслан Забілий в інтерв’ю Гал-інфо розповів про те, чим нині займається музей, та про історію будівлі, де було по-звірячому замордовано тисячі людей.
Тюрма була споруджена у Львові, як будівля австро-угорської жандармерії у 1889-1890 роках, на перехресті вулиць Леона Сапеги (сьогодні - Степана Бандери) та Коперника за проектом архітектора Ю. К. Яновського. З того часу вона стала місцем дислокації карально-репресивного апарату всіх окупаційних режимів, які діяли на території України.
Сьогодні історики, дослідники, працівники музею активно працюють над відновленням втрачених ниток пам’яті та встановленням історичної справедливості. Сотні дисидентів, українських націоналістів, інтелігенції бачили стіни камер цієї в’язниці, і мало хто з них після цього повертався до звичного життя.
Музей «Тюрма на Лонцького» є унікальним, адже подібного комплексу в Україні більше немає.
Ми пам’ятаємо, як діяльністю Музею цікавилось СБУ. Що сталось із тією кримінальною справою про «готування до розголошення відомостей, що становлять державну таємницю», яку СБУ намагалася порушити щодо вас?
- Останні слідчі дії проводили в липні 2011 року, коли допитали весь колектив музею. Після того обіцяли мене ще раз повторно викликати до слідчого. Йшлося також про проведення якихось остаточних експертиз. Досі мені невідомо, чи закрита справа, чи ні. На цей момент мене і музей більше не турбують. Всі речі, які були вилучені, – наші зовнішні носії із записами спогадів, комп’ютери, копії документів – це все досі не повернули.
Тобто вилучені речі є фактично втрачені?
- Наразі так. Особливо шкода записів інтерв’ю Івана Геля, Ірини Калинець, які вже не відновити. Це були відео-інтерв’ю по кілька годин. Ми не переписували це на диски, бо хотіли зберегти їхню цілісність. Чим ці інтерв’ю могли зацікавити СБУ? Для мене це залишається загадкою досі. Ніхто так нічого й не пояснив.
Руслан Забілий: "Ці артефакти є речовими доказати того, чим була радянська тоталітарна система, як вона нищила людей, як ламала людські долі"
Музей збирав речі дисидентів, чи продовжуєте таку практику?- Так, це один із дуже важливих сегментів роботи музею. Нам потрібно комплектувати фонди. Наше завдання не лише ці речі зібрати, але зробити їх доступними для громадськості. Це робочий матеріал для дослідників, істориків, культурологів. Це також будівельний матеріал для експозиції. Мене тішить, що люди багато чого зберегли і фактично кожна річ є унікальною і неповторною. Багато речей, звісно, було знищено і зникло чи загубилося. Все, що ми робимо тепер, - це на перспективу, щоб зберегти пам'ять для наступних поколінь.
Що найчастіше приносять до музею?
- Приносять найрізноманітніші речі – від фото і листів та саморобних листівок до вишивок, унікальних речей, які збереглися в єдиному екземплярі. З цих матеріалів можна зрозуміти епоху тих людей, їхню мотивацію, їхню життєву драму. Ці артефакти є речовими доказати того, чим була радянська тоталітарна система, як вона нищила людей, як ламала людські долі, змінювала людське єство, або, що найцінніше, як люди не втрачали своє «я», продовжували боротьбу, залишалися чесними людьми, християнами, батьками, доньками та синами, достойно проходили випробування і продовжували боротьбу.
Скільки у «Тюрмі на Лонцького» є речей, які безпосередньо свідчать про злочини, які чинили у цьому приміщенні?
- У чому унікальність самої споруди? Ще у польські часи це приміщення проектувалося і будувалося як тюрма. Зазвичай, під тюрми використовували приміщення адміністративного чи монастирського характеру. Окрім того, тут повністю присутня автентика. Наше головне завдання – зберегти цю автентику. Наш музей - це не лише стіни чи приміщення, це місце пам’яті. Кожна стіна, кожне вікно незмінні з 30-40-х років. Все це передає дух та атмосферу тієї страшної епохи. Приміщення тюрми найцінніший речовий доказ злочинів тоталітаризму.
Ви згадали про атмосферу цього приміщення, а наскільки психологічно складно тут працювати?
- Тут дійсно психологічно складно перебувати відвідувачам і складно психологічно працювати колективу. Але ми вже звикли. Цей процес був поступовим. Якоюсь мірою ми абстрагуємося від того, в якому приміщенні працюємо і де перебуваємо, але все ж не забуваємо, де ми є. Це для нас дуже важливо. Звичайно, що працюючи над цією тематикою, досліджуючи історію самого приміщення, ми постійно робимо відкриття. Тепер поступово вимальовується картина, складається увесь пазл уламків спогадів підсилених документами. Ми могли б це інтенсивніше робити, але, на жаль, такої можливості немає, адже у нашій країні досі обмежений доступ до інформації, яка зберігається в архівах силових структур. І це серйозна проблема у подоланні наслідків тоталітаризму.
Торік, після тривалої переписки з Галузевим державним архівом МВС, ми мали можливість скопіювати і опрацювати 1 200 аркушів документів, які стосуються тюремно-адміністративного управління. Це відсоток надзвичайно низький, адже у цьому архіві зберігається 1 млн 800 тис. справ, і нога науковця поріг цього архіву ще не переступала. Ми навіть не маємо загального уявлення про те, що там може бути. Але все ж треба рухатись вперед і відстоювати право на доступ до інформації, адже все, що стосується злочинів проти особи, інформація, яка є суспільно затребуваною, не може приховуватись від суспільства у демократичній країні.
У Львові мають намір створити ще один музей-меморіал «Територія терору». Наскільки є актуальним створення такого комплексу?
- Я з цим проектом не ознайомлений і навіть не мав особливого бажання до цього, адже вважаю, що потрібно створювати не щось нове, а зберегти те, що вже є, і те, що має історичну цінність, автентичність, адже, власне, автентика цікава закордонному відвідувачу. Відвідувач, перебуваючи в музеї «Тюрма на Лонцького», усвідомлює, де знаходиться, і починає розуміти те, що тут відбувалося раніше. Коли щось створюється нове, відбудовується чи реставрується, то це дає інший ефект, ефект «історичного діснейленду». Це не приводить до, так би мовити, занурення у минуле, не спонукає над ним замислитися.
Чи є проблеми із фінансування Музею «Тюрма на Лонцького»?
- Як і в кожного музею, звичайно, що є проблеми з фінансуванням, і це не таємниця. Про фінансування сфери культури багато говорять у ЗМІ. На жаль, з багатьох причин і культура, і українська наука фінансуються державою за залишковим принципом, а тому не є, на мою думку, конкурентоздатними з нашими найближчими сусідами. Я не говорю про Росію, я говорю про європейські країни. Наприклад, наші дослідження та заходи відбуваються не за рахунок музейного бюджету, який наповнюється державою, а за рахунок спонсорської допомоги, тому приходиться багато працювати у цьому напрямку. Музею 4 роки, але те, що ми отримуємо з державного бюджету, вистачає на комунальні послуги та зарплати.
Ви залучаєте до фінансування організації?
- Я швидше працюю з окремими людьми. Це може бути хтось, хто має невелику фірму і у кого тут загинув або перебував під слідством родич. Така людина може купити нам пачку паперу чи заправити картриджі. Є ті, які постійно підтримують нашу роботу. Це відомі люди, але ми домовляємося з ними про те, що власне таку підтримку здійснюють як громадяни і патріоти, а не як, скажімо, політики.
Руслан Забілий: "Керуючись «законамі воєнного врємєні», комуністи отримали «ліцензію на вбивство» і могли робити фактично все що заманеться"
Росія дає на український ринок дуже багато серіалів про Другу світову війну. Яка їх історична правдивість?
- Проблема українського кіно полягає у тому, що в Україні, як я вже казав, погане фінансування культури. У нас немає державної програми розвитку у сфері національної пам’яті. Те, що робить Росія, той відверто пропагандистський продукт і часто антиукраїнський, який присутній на нашому ринку, - усе це пов’язано з тим, що Росія створює свій національний міф. Росія зацікавлена у створення єдиного пам`ятевого простору. Коли українські історики говорять про те, чим була Друга світова війна для України і яку роль зіграла Україна у цій війні, то в багатьох моментах позиція українських істориків підважує цей російський національний міф, а вони у цьому не зацікавлені.
Якщо говорити про німецько-радянську війну, то я вважаю, що це була війна двох тоталітарних режимів за виживання. Весь радянський народ був жертвою тієї війни, адже карально-репресивна система нікуди не поділася, вона працювала і була значно жорсткішою та цинічнішою в умовах війни.
Треба розуміти, що у той час все підводили під «закони воєнного врємєні». Керуючись цим законом, комуністи отримали «ліцензію на вбивство» і могли робити фактично все, що заманеться. Як говорить офіційна радянська пропаганда, і як говорить пропаганда сучасної Росії, в цій війні люди помирати за Сталіна, за партію і за Родіну. Ніби це робили із високопатріотичних почуттів. Насправді ж їх гнали помирати за ці цінності. В іншому випадку опинишся в категорії «прєдатєлей» і «ізмєнніков Родіни». Але насправді червоноармійці прагнули одного - щоб війна швидше закінчилася, щоб повернутися живим додому. Рядові, селяни воювали за своє село, за свою землю, родину, а до Сталіна і до партії в таких умовах їм було байдуже. Ми дуже мало знаємо про те, що насправді відбувалося. Росія ж будує на цьому незнанні свій національний міф і наполегливо нав’язує нам.
А часто відвідують музей росіяни, німці чи поляки?
- Дуже часто і росіяни, і представники багатьох інших національностей. Фактично, для них це відкриття. Особливо для європейців, які досі до кінця не розуміють, що відбувалося насправді за «залізною завісою». Важливо, щоб, наприклад, французи чи італійці зрозуміли, чим був комунізм, комуністичний терор, тоталітарна система в цілому, через що пройшли народи колишнього СРСР у відстоюванні свого права на незалежну державу.
А багато відвідувачів зі Сходу України?
- Східні області - це ті області, якою б через 30 років, якби СРСР не розвалився, або якби радянська влада прийшла сюди раніше, можливо, стала і Львівщина. Ці області сильно підкосив Голодомор, і верства населення – господарів, селян, етнічних українців була знищена. Залишилася пустка. Пустку заселили людьми, які не мали української ідентичності. Це переселенці з Росії. Я не є настільки категоричним, що вони є меншими патріотами, ніж в Західній Україні. Вони просто інші. Але там дуже високий відсоток людей, які психологічно залишаються в минулому і дуже ностальгують за радянськими часами, мріючи повернутися в лоно Росії. Це специфіка психології посттоталітарного суспільства.
Молодь же зі Сходу України дуже розуміє, чим був тоталітаризм, але хоче знати більше про минуле, прагне знати правду. Біда у тому, що історики не мають аж такої можливості цю правду донести. Люди маютьзробити висновок самостійно, їм потрібна тільки інформація. Нині ми також працюємо над проектом електронного архіву визвольного руху. Ми долучилися до такого спільного проекту ЛНУ ім. І. Франка та Центру досліджень визвольного руху. Це один із тих шляхів, коли ми даємо можливість громадянину працювати із першоджерелом. Тепер на сайті понад 10 тис. документів у вільному доступі. Ми продовжимо це робити, бо це один із методів подолання наслідків тоталітаризму та зміни психології сприйняття радянського минулого.
А хтось із керівництва держави бував у цьому музеї?
- Бували. Це політики, депутати ВРУ. Був прем’єр-міністр Канади, були посли Канади в Україні, які завжди після призначення приходять сюди, це внесено у їхній протокол, як знайомство з державою Україна. Бувають також представники посольств. Щодо українських політиків, то останнім часом ніхто не був, очевидно, це їм не цікаво. Таких гостей у нас тепер нема.
Розмовляла Анна Новик.
Фото - Павло Паламарчук, Гал-інфо
