Напередодні Дня Соборності України у Львові пройшов круглий стіл з провокативною назвою «Акт Злуки – історична містифікація?», організований активістами громадської організації «Інститут Західно-Українських студій» із Чернівців. Відома своїми автономістськими аспіраціями організація висунула до обговорення тезу про перебільшене значення Дня Соборності.
Модератор дискусії, керівник ІЗУС Олег Хавич, відомий своєю прихильністю до ідей галицького автономізму, окреслив поле для обговорення, нагадавши присутнім про швидку денонсацію Акту Злуки однією зі сторін договору. В квітні 1920 року, фактично за рік після входження ЗУНР до складу УНР, керівник Директорії Симон Петлюра підписав у Варшаві угоду, якою передавав землі на захід від річки Збруч до складу Польщі. Недбале ставлення до Акту Злуки із боку Києва, на думку Хавича, є підставою щонайменше засумніватися в тому, чи уявлення про українську соборність відповідає реальному стану речей.
Втім, розставлені модератором круглого столу акценти не знайшли розуміння серед більшості учасників обговорення.
Політолог зі Львова Ігор Танчин слушно підкреслив, що значення Акту Злуки полягає не в тому, чи був він реалізований повною мірою, але передовсім у тому, що виступив символом, який засвідчив бажання роз’єднаного народу з’єднатись в одному державному тілі. Символ завжди означає щось більше, ніж те, чим він є, тож обставини та помилки українських політичних діячів, що не дали можливості втілити задекларовану єдність, не применшують символічного значення декларації.
Тої самої думки тримався і депутат Львівської облради Ярослав Мудрий, який зазначив, що треба ретельно вивчати погрішності попередників, але не для того, щоб переглядати (або підважувати) соборність, а для того, щоб не припускатися помилок знову.
Автор даних рядків, який теж узяв участь в дискусії, висловив переконання, що висувати сьогодні претензії Києву за укладену 1920 року угоду можна, хіба що шукаючи штучного приводу для політичного дистанціювання.
Перебуваючи нині у стані війни із Росією та користуючись надзвичайно відчутним дипломатичним сприянням на світовій арені, Україна, одначе, не спромоглась запобігти анексії Криму й була змушена підписати у Мінську домовленості щодо Донбасу. Що ж тоді говорити про період 1917-1920 років, коли Україні протистояла не тільки Росія, але й Річ Посполита, а сама Україна ледве чи користувалася в світі й десятою долі тієї прихильності, яку має тепер?
На правах переселенця, що був змушений виїхати через війну, інспіровану сепаратистами, автор даних рядків застеріг мешканців Західної України від повторення фатальних помилок.
Із формальної точки зору ностальгія за старою доброю Австрією мало чим відрізняється від ностальгії за СРСР, що її до останнього часу консервували на сході та півдні країни посткомуністичні номенклатурні еліти. Всі, хто вигукували «Путін, прийди!», сподівалися повернутися до ідеалізованої «країни Рад» (якої немає уже і в Росії), але натомість одержали смерть і руйнацію. Годі гадати, що галицький автономізм мав би оптимістичніші наслідки, якби Росія схотіла зіграти на ньому в своїй брудній грі.
Галицькі інтелектуали мають бути свідомими того, наскільки є небезпечними автономістські прожекти за теперішньої ситуації. Адже у випадку, якщо Росія поставить собі на меті розв’язати війну на Закарпатті, Галичині чи Буковині (зброю можна завозити із Придністров’я через ті ж Чернівці), ефемерні фантазії про демократичну Австро-Угорщину блискавично обернуться на правдиву криваву війну.
Підбиваючи підсумки, Ігор Танчин зазначив, що справді нагальною для України – як західної, так і східної – є реформа з децентралізації влади, на якій, власне, й варт зосереджувати увагу й зусилля. Що ж стосується європейського духу, то ніщо не стоїть на заваді його культивації та відродження вже тепер. Аби було бажання.
Сергій Стуканов
Фото - kinderlibrary.wordpress.com
