Ветеран спортивної журналістики Іван Яремко розповідає про яскраві події, зустрічі з легендами і власні спортивні пристрасті.
Львівський і, значною мірою, український спорт неможливо уявити без його “біографа” - енергетика за фахом, а за покликанням - історика, книгомана, колекціонера, журналіста Івана Яремка. Цей жвавий 75-літній чоловік з поглядом професора і ходою легкоатлета знає про нього майже все: витоки, становлення, розквіт, кризові періоди, старі і нові арени, головні дійові особи, драматичні і курйозні трафунки у житті відомих змагунів. Багато знаменитостей, у тому числі міжнародних, вважають його своїм другом. Працюючи у різних структурах Іван Яремко немало доклався до розвитку галицького спорту, його підтримки, популяризації у ЗМІ. Енциклопедичні знання Івана Ярославовича, його цікаві оповіді з унікальними деталями, точні оцінки і прогнози вражають сучасників. По праву нашого нинішнього співрозмовника можна вважати літописцем Львова. І не тільки спортивного.
Пане Іване, ви багато пишете про змагання, відомих атлетів, а самі до спорту мали відношення?
Аякже! Ще у школі займався волейболом, легкою атлетикою. Добре бігав і стрибав. Піднімав штангу, займався фехтуванням. Грав у ручний м’яч — поки окуляри не розбили. У футболі виступав на всіх позиціях, мене ставили навіть на ворота. Добре бив по м’ячу з обох ніг. Грав за шкільні збірні з усіх видів спорту. Був капітаном команди учнів Дрогобицької області (існувала така до 1959 року). Але спорт не став основним заняттям для мене.
Ваше прізвище можна знайти серед авторів “Енциклопедії Львова”...
Десь у 2006 році я дізнався, що у видавництві “Літопис” готують таке видання. Подумав: а, може, б і я редакції чимсь придався? Адже про львівський спорт трохи щось та й знаю. Прийшов у видавництво (там уже закінчили готувати перший том), представляюся. Прийняли мене радо. Встиг написати про кількох відомих львівських спортовців. Редактор побачив, що добре розбираюся у львівській історії, і запросив до співпраці. Наступні томи готував вже разом з редакційним колективом.
Писав не тільки про спорт. Скажімо, у першому томі опублікував розповідь про композитора Богдана Веселовського, дуже відомого перед війною - особливо популярним у ті часи було його танго “Прийде ще час...”.
Загалом я написав шість книжок, ще 20 допомагав писати іншим. Особливо дорога мені збірка «100 персон львівського спорту». На одному популярному сайті довший час дописував у рубрику про легендарні львівські постаті. Вийшло 120 таких портретів.
Ось хоча би взяти композитора, автора знаменитого романсу “Не забудь!” Богдана-Юрія Янівського. Якось при зустрічі він сказав: «Слухай, Іване! У мене є ідея: на телебаченні зробити передачу про те, що люди мистецтва (композитори, співаки) думають про футбол. Ти можеш їм “спортивні” запитання ставити, а я – творчі...”. На жаль, не вдалося нам здійснити той проект. Маю книгу з дарчим підписом цієї талановитої людини. Богдан-Юрій Янівський написав: «Шановному Івану Яремку - на щастя, на добру долю, на добру музику, життя. Аби ми ще довго могли копнути!». Чому “копнути”? Богдан казав: «У мене іноді бувають стреси. Є добрий метод зняти їх. З дитинства я любив копати пуделка з-під взуття — і мені ставало легше. Тож тепер кажу: “Якщо хтось має стрес – копайте!” .
Який епізод з багатовікової минувшини Львова, яку досліджуєте, вас розчулив, надихнув? Про що дізнавалися із захопленням?
Знову зіб’юся на спорт, бо він для мене найближчий. Маю спогади найкращого передвоєнного футболіста Вацлава Кухара (він був ще й чемпіоном Польщі з бігу, стрибків у висоту, потрійного стрибка, у десятиборстві, ковзанах, хокеї). Батько Вацлава володів кінотеатрами, зокрема у “будинку Скарбека” (тепер - театр Заньковецької). Кінотеатр на вул. Коперніка теж був його власністю. У Першу світову війну Вацлава взяли до війська. У 1916 році він служив на Тернопільщині, Якось Кухар-молодший каже до свого командира: “Ми тут сидимо без толку, нікуди не рухаємося. Давайте, я поїду до Львова і привезу фільм, будемо його із солдатами дивитися”. “Добре — їдь!”. Прибув Вацлав до Львова, а друзі-футболісти кажуть: “У нас завтра товариський матч. Давай з нами на поле!”. Кухар зіграв. А потім бобіни з фільмами повіз у військову частину. Командиру сподобалося. Наступного тижня Кухар каже: “Давайте я знову поїду до Львова, привезу новий фільм”. Так вояки дивилися кіно, а Кухар ще й встигав зіграти з хлопцями у футбол...
Як львовознавець яку частину нашого міста любите найбільше? Куди порадили би піти туристам, щоб вони відчули його шарм?
У Львові кожне місце унікальне. Колись найбільш улюбленим місцем львів’ян була “стометрівка” на нинішньому проспекті Свободи. Кожної суботи-неділі, особливо — на початку вересня, коли з’їжджаються студенти, там можна було знайти будь-кого. Всі відомі особи ходили по “стометрівці”. Тепер, на жаль, студенти ховаються зі своїми ґаджетами по хатах, по кав’ярнях. З одного боку, це добре, а з іншого — люди втрачають зв’язок зі свіжим повітрям...
Добре роздивлятися Львів пішки. Я сам багато ходжу. Не роблю спеціальної зарядки, а відразу після сніданку вирушаю у місто. Іду на базар, в аптеку, у редакції. За день шість-вісім кілометрів намотую.
Про вас ще кажуть: затятий архівіст...
Відверто кажучи, по архівах ходив замало. Черпав відомості з того, що вже було надруковано - знання мов дозволяє мені це робити. Дотепер шкодую, що не знаю добре німецької, бо багато цікавого можна було б знайти про Львів “австрійського” періоду.
Тішуся, що багато з того, що знаю, стає у нагоді людям. Пригадую, як за кілька місяців до футбольного Євро-2012 мене попросили з турбюро розповісти про історію львівського спорту. Дві години читав лекцію, показав пам’ятні для гостей-поляків місця, де колись їхні земляки разом з українцями виступали...
Пізніше мене запрошували надати історичні довідки, коли планували у нас провести баскетбольне Євро-2015. А як тільки зайшла мова про те, що Львів може стати організатором зимової Олімпіади-2022 року, розповідав відповідальним особам з Києва про зародження галицького лещатарства, хокею. До речі, перший хокейний матч у Львові відбувся у 1905 році...
(До розмови долучається пані Надія, дружина Івана Ярославовича):
Усе, що видають про Львів, мій чоловік купує. Вже багато років збирає всіляку спортивну інформацію. Ось взяти команду “Карпати” - в Івана є зошит зі статистикою клубу за перші його тридцять років...
Знаємо, що любите колекціонувати дружні шаржі. Що маєте їх кілька тисяч, і на багатьох з них — підписи цих персонажів...
Серед найвідоміших спортсменів, які поставили автографи на цих шаржах, є кілька володарів “Золотого м’яча”. Найперший з них - відомий англійський футболіст Стенлі Метьюз. Добути його підпис вдалося випадково. У 1992 році я був у Канаді, зустрічався з колишніми львівськими футболістами Олександром Скоценем, Остапом Стецьківим. Зізнався їм, що збираю шаржі і автографи спортивних знаменитостей. Стецьків тоді каже: “А знаєш, що у Торонто мешкає Стенлі Метьоз? Я тебе з ним познайомлю”. Кажу, що не маю при собі його малюнка. А Остап розраджує: “Вишлеш його з дому, я поставлю автограф і перешлю тобі”. Так і сталося. Через кілька місяців я вже мав цю реліквію.
А підпису найкращого футболіста світу Пеле у вас немає?
Як-то нема? У 1965 році збірна Бразилії приїжджала до Росії. Там у мене був приятель-журналіст, статистик футболу Микола Травкін. Коли я довідався, що бразильці мають бути у Москві, відіслав Миколі листа з цим шаржем. Він мені й підписав. Автографа іншої футбольної легенди Мессі я не маю, Роналду — теж, а от підпис від Пеле — є!
Поставили мені свої автографи багато чемпіонів світу з шахів — починаючи від Василя Смислова, Бориса Спаського, Тиграна Петросяна, до Михайла Таля, Боббі Фішера. Розписалися олімпійські чемпіони - українці Валерій Борзов, Леонід Жаботинський, полька Ірена Шевінська. А також чемпіонка світу зі стрибків у довжину Мері Ренд з Англії, американець гавайського походження Томі Коно, поляк Ришард Башановський.
Самі шарж намалювати можете?
Малював наших львівських легенд Карла Мікльоша, Юрія Зубача. Вони мені підписали їх. Видно, сподобалося.
Що вас, електромеханіка, потягнуло до спортивної журналістики?
Цікавість. У 1968 році підійшов до журналіста Семена Плоткіна, тодішнього завідувача відділу спорту газети “Ленінська молодь”: хочу поділитися побаченим на змаганнях. “Ну, добре — пиши!”. 19 чи 20 лютого 1968 року з’явилося перша моя замітка. А коли у 1969 році “Карпати” вийшли у фінал Кубка СРСР - ми зробили для “Спортивної газети” цілий розворот про львівську команду. Багато місця зайняла моя архівна статистика...
Ви зналися з багатьма сильними цього спортивного світу. Яка особистість справила незабутнє враження? Не стільки своєю фізичною досконалістю, скільки інтелектом, польотом думки, характером?
Серед таких - дворазовий олімпійський чемпіон з важкої атлетики Ришард Башановський. У 1969 році я був акредитований на чемпіонаті світу у Варшаві, писав до київських газет. Ришард виграв ці змагання. Я підійшов до нього, звернувся по-польськи. Ришард був дуже радий з того. Поговорили з ним по душах. Він сам зачепив драматичну тему зі свого життя. Сказав мені: “Три місяці тому я розбився на машині. Дитина залишилася живою, а дружина загинула... За життя вона мене у всьому дуже підтримувала. І я подумав, що мушу так добре підготуватися, щоб виграти чемпіонат світу — у пам’ять про неї. Коли піднімав штангу, весь час думав про свою дружину...”.
Ще один поляк мене розчулив — Вєслав Маняк, бігун, спринтер на 100- метровій дистанції. Дуже цікавий чоловік! Він народився у Львові у 1938 році. У 1945-му з мамою виїхав до Польщі. Його батько воював, залишився в Англії. І коли Вєславу виповнилося 19 років, син поїхав до нього. Працював там кілька років і одночасно займався легкою атлетикою. Став чемпіоном Ірландії. А напередодні Олімпійських ігор 1964 року повернувся до Польщі, увійшов в її збірну. Поїхав на Олімпіаду у Токіо, став срібним призером в естафеті, потрапив у фінал бігу на 100 метрів, і був найкращим легкоатлетом серед європейців. Маю фотографію того забігу: сім чорних спортсменів і серед них один — білий! Вєслав Маняк, уродженець Львова.
У 1967 році Вєслав приїхав до Києва на Кубок Європи, я взяв у нього автограф. А через 14 років відбулася ще одна наша зустріч, дуже несподівана. Я поїхав у відрядження на Курську атомну електростанцію, яку будували поляки. Заходжу у місцеву книгарню, переглядаю стенд з польською літературою. Переді мною стоїть невисока широкоплеча людина. Придивляюся — Маняк! Він працював на будівництві АЕС інженером. Привіталися. Вєслав згадав, як у сім років покидав Львів: “Мама мене перехрестила і сказала: “Вєсю, подивися і попрощайся зі своїм рідним містом...” .
Ви добре знали легендарного тренера “Карпат” Ернеста Юста...
Дуже інтелігентний чоловік був. Його шляхетність проявлялося вже навіть у розмові. Це зараз від багатьох “великих” часом чуєш: “Та пішов ти!..”, а він собі такого не дозволяв...
Юст мешкав на вулиці Грецькій. У коридорі у нього стояла велика книжкова шафа. Якось він витягнув з неї і подарував мені альбомчик з паспортними фотографіями гравців “Карпат”. Написав, хто, коли з хлопців грав, скільки матчів провів, скільки голів забив. Це якраз було тоді, коли Юста готувалися звільняти. Казав мені: “Іване, я знаю, що тебе це цікавить. Знаю, що збережеш це. Бери, бо я поїду...”.
Від Юста пішла дружина — зв’язалася з якимсь молодим фраєром. Ернест цим був дуже розстроєний. Але тримав себе у руках. Разом з донькою, яка вийшла заміж за гравця “Карпат” Федора Чорбу, виїхав в Угорщину...
В останні роки Юст раз за разом тягнувся до цигарки. Якось кажу йому: “Ернесте Ервіновичу, навіщо ви стільки курите?”. А він: “Розумієш, коли я грав у футбол - завжди дотримувався режиму. А от зараз життя так повернулося...”.
Юст був великим тренером-педагогом. До кожного мав підхід. Захисник Петро Данильчук, який любив затягнутися димком, згадував: “Якось Юст підкликав мене: “Петре, ти - добрий футболіст. Але прошу тебе: ніколи не кури на очах у своїх хлопців. Сховайся кудись, щоб тебе ніхто не бачив. Інакше я не зможу боротися з іншими курцями. Як це виглядатиме: тобі дозволяю, а їм — ні..”.
Це був великий професіонал, скромна людина. На відміну від інших, про кубкову перемогу “Карпат” говорив просто, без ейфорії. Весь час був приземлений...
Завдяки чому львів’янам вдалося перемогти у московських Лужниках?
Команда тоді у нас справді була хороша. Може, не мала великого досвіду, але у неї було велике бажання. Наймолодший - Левко Броварський не мав і 21 року, але як старався! Лихачов, Кульчицький рвали під собою землю! Краще Габовди головою ніхто не грав. Саме він скинув м’яч Булгакову - і той забив гол. А що витворяв на полі Данилюк! Команда була знаменита! Взяли ми тим, що дуже прагнули перемогти. Атмосфера на стадіоні була неймовірною.
Ви згадували Левка Броварського. Світла була людина...
Левко, як і я - з Дрогобича. Був молодшим від мене на шість років. Дуже спортивний хлопець. У 10 класі мій тренер з волейболу каже: “Іване, подивися на пацанів, що прийшли до нас на секцію”. Серед них був і Левко. Худенький, маленький, навіть не міг подати м’яча. Кажу йому: “Хлопчику, поки що в тебе нема тієї сили, що треба. Якщо за рік підготуєшся, прийдеш до нас — точно тебе візьмемо”.
Я цієї розмови не запам’ятав. Про неї мені Левко розповідав після того, як взяли Кубок СРСР. Каже: “Я вам тепер можу подякувати за те, що не прийняли мене у волейбольну секцію. Бо я пішов у футбол”. Було приємно, що Броварський запам’ятав такі речі....
Кажуть, останнім часом ви на стадіон “Україна” не ходите...
Не ходжу вже другий рік.
Ноги болять?
Ні, до стадіону мені всього якихось 15 хвилин ходьби. Не подобається постійна зміна у “Карпатах” тренерів, гравців. Глядачів мало... Мені від цього прикро. А я ж раніше без футболу не міг жити. З усіма тренерами колєґував, починаючи з Юста, Секеча, і до Маркевича, Журавчака, Дячука-Ставицького, Яремченка, Іщенка. Кононова, Голаца...
Пригадую, на одному з телеефірів ви керівництву “Карпат” сказали в очі правду-матку, назвали речі своїми іменами... Як загалом спортсмени, їхні наставники реагують на ваші критичні зауваження?
Ніхто поки що не побив (усміхається). Моя критика, хоч, можливо, і неприємна, але не образлива. На телебаченні я тоді зробив закид “Карпатам”, що виставили на трансфер відразу 19 футболістів. Мовляв, нема грошей, щоб їм платити. Сказав: “А ви знаєте, скільки клуб заплатив за витівки фанів? Майже 500 тисяч гривень”. За таку суму ви могли би придбати футболістів або віддати ці кошти на футбольну школу. Не повірю, що ви не можете покерувати фанами-хуліганами! Це ж недопустимо, коли вони грубо принижують суперників...
Через такі подвійні стандарти я зрозумів, що немає сенсу мені цю команду підтримувати, за неї переживати. Хоча, звичайно, стежу, як вона виступає...
За що так любите шахи?
Цікава гра, інтелектуальна. А навчила мене грати у шахи колись мама. А прикипів до них випадково. Батько після війни купив німецький акордеон Hohner, думав, що буду вчитися грати на ньому, це тоді було престижно. Два двоюрідні брати грали на акордеоні, тож і я мав би навчитися. Десь у третьому чи четвертому класі пішов у палац піонерів у музичний гурток. Дивлюся, а по сусідству шахісти грають. Затримався з ними на годину — раз, другий, третій. І пішов ще й у шаховий гурток. Здобув там третій розряд. У шахіста великого не виріс, але став великим прихильником цієї гри. Всі львівські шахісти — мої великі друзі: Михальчишин, Романишин, Белявський, молодше покоління.
Як шаховий експерт, кого вважаєте найсильнішим в Україні шаховим стратегом?
Ним є найліпший зараз український шахіст Василь Іванчук. Всі суперники вважають, що це — шаховий геній. Таких в історії шахів було лише кілька (хоч вони і не стали чемпіонами світу) — естонець Керес (його зображення було на національній валюті), росіянин Бронштейн, українець Штейн.
А хто - найкращий у нас віртуоз на шаховій дошці?
Так можна було сказати про Романишина. У свій час, коли йому було від 23 років до 40-а, входив до десятки найкращих шахістів світу. У нього був “кривий погляд на позицію”. Завжди в якійсь позиції є класичні ходи - а Олег знаходив такі, які змінювали ситуацію. Умів передбачити майбутнє через кілька ходів. У 1977 році був третім шахістом світу — після Карпова і Корчного.
Олександр Белявський для мене — шахіст-боєць. Адріан Михальчишин вирізняється величезним обсягом пам’яті. Він тепер став великим тренером — очолює тренерську комісію у Міжнародній федерації шахів.
А хто був найбільшим шаховим... авантюристом?
У світових шахах це - Михайло Таль. В українських - важко когось назвати таким. Бо всі грають класично: позиційно, правильно.
Кажуть, що ви підтримуєте здоровий спосіб життя навіть під час спілкування - ніколи не лаєтеся...
Не люблю цього. Не раз моя Надя дорікає за те, що роблю зауваження комусь на вулиці. Буває, пацани матюкаються, а я підійду і попрошу: “Хлопці, а ви не могли б обійтися без тих слів бодай тут, серед людей?”. Не сприймаю і коли лаються спортсмени.
Вважається, що кожний львів’янин вроджений бути “революціонером”. А ви цікавитеся політикою?
Читаю газети, дивлюся телевізор, що робиться у світі — без цього неможливо жити. Але не люблю, коли з політики роблять показуху. Свого часу я був членом КПРС. Мені запросили на вищу посаду, на яку безпартійному бути не можна було. Але коли 14 січня 1990 року радянські солдати розстріляли вільнюську телевежу, порвав з комуністами. Приходить жінка, яка збирала партвнески, а я кажу їм: “Платити не буду! Виходжу з партії.” “Як же так — я тебе вже записала у список?”. “Ні. І все!”. Партквиток залишив собі на пам’ять. Хтось запропонував написати про це у демократичну газету. Я не дозволив — це моя особиста справа. Прибіг один активіст, давай на новій хвилі видумувати нові українські слова. Запропонував мені якось замінити слово “ремонт”. Я заперечив. Через два роки той чоловік поїхав у Німеччину і там залишився. Отакий квасний патріотизм...
На мітинги ходите?
Ні.
Нового лідера в українській політиці бачите?
Поки що ні. Він має бути справжній політик, а не олігарх. Я був в Америці, коли вибирали Трампа. Американці дивувалися: навіщо нам той Трамп здався? Коли бізнес і політика разом — це дуже недобре.
Що вас надихає до життя, до роботи?
Моя сім’я — дружина, діти, внуки. Донька Мар’яна — лікар, закінчила медичний університет. Аня — вчителька початкових класів. У 90- роки виграла ”зелену карту” і поїхала до Америку, в Арізону. Пішла працювати, вчила англійську освоїла комп’ютер. Стала помічником адвоката. Працювала у фірмі, яка займалася нерухомістю. Вийшла заміж, має двоє діточок. Мій зять — американець ірландського походження - Білл Нолан, інженер за фахом. Великий любитель автомобілів.У нього в гаражі сім машин. Ремонтує їх, а коли приїжджають колєги - виставляє на шоу автомобілів.
Недавно їздив до своїх доньок у гості. А у 90-ті трохи працював в Америці, щоб заробити якусь копійку. Разом з бригадою ремонтував помешкання. Працював кілька місяців. у готелі українського мільйонера Івана Тищенка, він з- під Дніпра, колись був футболістом.
Діти не просять, щоб переїхали до них?
Зять казав: купимо вам неподалік будиночок - будете доглядати за внуками. Ми сміємося з того, бо не збираємося виїжджати з України. Ну куди я всі ці свої книги подіну? Інколи з дружиною розмірковуємо: і справді куди? Уже прикинув. По футбольні книги (їх у мене буде з чотириста) прийде журналіст Богдан Люпа. Енциклопедії, довідники треба буде віддати у бібліотеку. На кафедру олімпійської освіти “інфізу” віддав би спортивну літературу... Але книжки мені знову і знову надходять. Не знаю, що з ними робити (усміхається)...
Розмовляв Григорій Гальчин
